Українські народні казки

Жінка бідняка

Українська народна казка Бойківщини

Був чоловік і жінка і в них було багато дітей. А їсти не мали що. І вночі батько говорив мамі:

— Не маєме що їсти, то будеме різати дітей та й так будеме жити. Заріжемо найстаршого, а відтак найстаршу дочку та й так будемо годувати сім’ю.

А найстарший синок те підслухав та й з сестров втекли вночі геть від батьків. І дівчина стала в однім селі на службу, а брат пішов далі. Пішов і наявся до господаря. І служив у того господаря штири роки. А п’ятого року, на самий Великдень, він вирішив іти від того господаря геть. А господар пішов до церкви паску святити. Хлопець зібрався та й іде, а газдиня каже:

— Почекай, вийде господар та тобі заплатить, що ти штири роки служив.

Але він не слухає, йде. Господиня увиділа, що він іде, та взяла паску, та й йому впихнула в торбу. І каже:

— На тобі на дорогу паску та й іди, кой не хочеш чекати господаря, щоб з тобою розплатився.

Вийшов він на дорогу та й іде. А тут якась баба незнайома притринижилася, і йде він з нею разом. Ішов, ішов та й зголоднів, і думає він собі: «Маю в мішку паску. Як сяду їсти, то треба й бабі дати». Сідає край дороги, виймає паску з мішка і ножем перерізав її наполовину. І дав половину бабі й каже:

— І йди вже від мене, би ти більше зо мною не була.

А баба виймає з кишені дві пляшки і каже:

— На. То, — каже, — ліки. Ти будеш лікарем. Як зробиш кому операцію і змочиш рану водою з цієї пляшки, то вона так зростеться, що й не видно нічого на тому місці буде. А другі ліки такі. Коли будеш робити операцію, і людина вмре, ти змочиш рану тою водою, і людина буде жива й здорова.

І вони розійшлися.

Заходить він у якийсь город, а там великий сум. А він питає:

— Що за сум такий у вас?

Люде йому кажуть:

— У царя дуже красива дочка. І так захворіла, що вже вмирає. Нема такого лікаря, щоби її вилікував. Та й тому такий сум у нас.

А він каже:

— Я їй дав би раду.

А з них побіг хтось до царя і сказав:

— Тут єден бідолаха каже, що він би дочці вашій дав раду, що її би вилікував.

І цар приказав їздовому:

— Запрягай коні і привези його сюди.

Той приїхав за ним, а він каже:

— Як хоче цар, щоби його дочка була жива й здорова, то нехай сам приїде за мною.

А цар раз! — поїхав і привіз його до дочки. Привіз, завів його в ту кімнату, де його дочка була на смертній постелі. Вже нікого не пізнавала і ще хіба трохи дихала.

Він каже царьови:

— Давай мені ключі від цих дверей і йди. І двадцять штири години аби ти сюди не заходив і не заходив ніхто.

Цар пішов, а він умиває собі руки і робить їй операцію. І дістався до серця дівчини. А коло серця якась жабка сидить. І всі жили вже відгризла жабка їй від серця. І тільки одна жила осталася їй, і вона ще дихала десь-колись.

Він ту жабку викинув у склянку з водою, ту рану повмивав водою дочиста і намочив водою цілющою. І всі жили зразу при його очах приросли знов до серця. І вся рана зажила знов при його очах. І змочив він то місце другою водою, котра називалася живущою. І дівчина піднялася на ноги і буда здорова. Не чує ніякого болю і так покрасіла.

Уже й двадцять чотири години минуло, цар уже стукає в двері. Коли цар зайшов до кімнати, дівчина пустилася до нього, цілує в руки й ноги і дякує, що такого лікаря їй привіз. Що її оздоровив і вона не чує жодного болю.

Цар забирає дівчину і його з тої кімнати. І з’їхалося багато людей, міністрів і всякого народу. То був великий сум, а тут велика веселість настала — оздоровилася дівчина і стала красивішою, як була. І того лікаря піднімають на руки і кричать:

— Гура! Гура! От лікар, от лікар!

Була там велика веселість і велика гостина. Перебув він там три дни і збирається йти. Але цар його не пускає.

— Ти, — каже, — вже від мене нікуди не підеш. Будеш моїм зятьом, візьмеш дівчину, що ти її оздоровив.

А він каже:

— Нє, я ще не женюся, я йду собі додому. Я бідняк, а віша дочка царівна. Як біднякови женитися з царівною? Не можна, — каже, — так.

Цар ваидить, що він його не перемовить, та й каже:

— Що тобі заплатити грішми?

Він каже:

— Я нічого не хочу. Я вислужив у господаря штири роки і пішов без плати. А з вас брати плату за двадцять штири години роботи? За що ви мені будете платити? Я не хочу нічого.

А цар далі не питає, хоче він чи не хоче, а бере добрі коні, бричку нову, таку, що хоч би й води набрав, то не потече. А тоді приказав насипати у ту бричку грошей і накрити брезентом. І сказав йому цар:

— Маєш коні, сідай на бричку і їдь, куди хочеш. Як не хочеш з моєю дочкою женитися, то їдь.

Їм дуже жаль було його відпускати.

Ну що ж, сів він та й їде. Та й їде, та й їде. Та й вони здибалися. Він каже тому другому:

— Гоп, ставай!

Стали. Та й говорить хлопець до того:

— Міняймо коні на коні і віз на віз.

А то був ряндюх, що лашшя збирав по селах і то лашшя тоже було брезентом накрите. Той ряндюх думає: «Хоть би й нічого у нього в возі не було, але такі гарні коні та й віз дорогоцінний». Та й помінялися. Сів той на той віз, а той на той та й поїхали в різні боки.

Той, що виміняв царські коні, проїхав з кілометер, став, відкриває брезент і дивиться. А там повно грошей. Утішився він дуже і сам не знає, що робити, де ті гроші діти. А тоді подумав: « Побудую порядну хату, накуплю землі та буду господарем. Вже більше не буду ряндюхом».

А той від’їхав, може з кілометер і дивиться в свій віз. Піднімає брезент, а там лашшя. Увидів він то лашшя та й думає: «Де ж мені його тепер діти?» дивиться, близь дороги корчі, що їх скидали на купу, як дорогу очищали. І то вже так висхло, що тільки сірничок приклади, і воно загориться. І він то підпалив. Воно горить, а він усе лашшя з воза на той вогонь кидає! Все кидає. Все з воза виметав, а на самім споді три мішки з чимось. Він не знає, з чим. Розв’язує він мішок, дивиться, а там ладан. А він мішок розв’язав та й бах той ладан на огень. Та й з того лашшя дим по землі розпуствися, та як мрак. А коли втряс на огень ладан, то дим пішов цівкою просто догори. Коли той дим вийшов аж до неба, Господь каже ангелу:

— Іди на землю і подивився, хто таку жертву дав до мене. І дай йому за то, що він сам буде хотіти.

Ангел прийшов і питає:

— Що ти хочеш, чоловічку, за то, що ти дав таку жертву до Бога?

А він каже:

— Я нічого не хочу, хіба красну жону.

Тоді ангел відійшов і приводив йому всякі красиві дівки, а він казав:

— Та недобра та й та недобра.

Та й витряс він на огень другий мішок ладану. І знов пішла жертва до Бога. І знов прийшов ангел до нього і зазвідався, чого він хоче.

— Красну жону, — знову сказав він.

І так само не дібрав йому ангел жони до вподоби. Приходить ангел до Бога та й каже:

— Я йому жінки не можу знайти. Він хоче красну жону.

А Господь каже:

— Іди дай йому красну жону. Дай йому Вітрову і Сонцеву сестру.

І коли третій раз стала коло нього дівчина, Вітрова й Сонцева сестра, то вона була така ясна, як саме сонце. Стала вона коло нього, а він і дивитися не міг на ню, така вона була красива і така ясна. І каже він:

— Сідай зо мною на віз.

Посідали обоє. І вона завила себе так, що лиця її видно не було. І їдуть. А вона йому говорить:

— Я мушу так завиватися, бо хто би подибав нас, то тебе вб’є, а мене забере.

Приїхав він у село й питає, де лісничий, керівник лісу.

Нарадили його, він приїхав до лісничого. Він приїхав і просить роботи, хоче, щоб його поставили лісником. А там якраз для лісника було приготовлене приміщення в лісі. Там і на худобу, і на все місце було. А лісник, який там мав бути, десь вибув, не було його.

А в тего лісничого був Підлизайко. Та такий був, що ходив, перевіряв лісників і лісничому набріхував неправду. Лісничий каже до того Підлизайка:

— Іди з цим чоловіком до того приміщення і віддай йому ключі. Він буде лісником і там буде жити.

Підлизайко дав йому ключі і відійшов. А вони зайшли до хати. І знає, що вже нікого немає. І вона розвиває лице. І коли розвилася, то вже не треба було світла в хаті. А Підлизайко підійшов під вікно і дивиться. І увидів Підлизайко, що світла в хаті нема, а світло йде від неї! Яка вона красна!

Підлизайко приходить і каже лісничому:

— У нашого нового лісника така жінка, що ніде такої вже більше нема, ніхто такої красної не бачив.

Лісничому неохота йти в ліс та дивитися на лісника жінку. А Підлизайко каже йому:

— Я піду та й скажу, щоби вона прийшла до вас. А іншим жінкамс кажу, щоби вони прийшли порядок тут робити: підлогу мити тощо. Вона буде дивитися за тими роботами і командувати. І ви будете добре бачити, як вона виглядає.

Так Підлизайко й зробив. Пішов сказав їй:

— Казав лісничий, би-с прийшла до нього, що там буде робота для тебе.

Вона приходить. Жінки миють підлогу, а вона стоїть коло жінок і дащо їм розказує. І лісничий нікуди не дивиться, тільки на ню.

Коли кінчили роботу, вона забралася і пішла собі до свого чоловіка у ліс. Та й тоді каже лісничий:

— Що з того, що я її побачив? Що мені з того?

А Підлизайко каже так:

— Нє, то буде ваша жінка. Бо ми йому таку роботу завдаме, що він її не виконає. І вона буде ваша жінка.

А лісничий каже:

— та ж у мене є моя жінка. Де її подіємо?

Підлизайко каже:

— Вашу жінку уб’єме, похорониме, а йому таку роботу завдаме, що він її не виконає, і його жінка буде ваша.

Пішов Підлизайко до того лісника і каже так:

— Ізрубай за єдну добу, іспали і засій ту землю пшеницею. І через добу принеси з тої пшениці лісничому на сніданок булку.

Він ліг і почав думати, що він то не виконає, таку роботу за одну ніч не зробить. Думає він, а жінка питає:

— Чого ти так задумався?

А він говорить до жінки:

— Мені лісничий завдав таку роботу: зрубати весь ліс, спалити, зорати землю, засіяти пшеницею і принести лісничому на обід булку.

А вона каже:

— Лягай і спи, і нич не думай.

Він ліг спати, а вона попросила свої брати Вітри. І як Вітри подули, весь ліс ізломили за єдну хвилину. Не осталося ані єдного дерева. Як попросила вона Сонця, Сонце припекло — все згоріло. І до рана була пшениця і з тої пшениці мука, і приносить її чоловік до лісничого булку на обід.

Тоді каже лісничий до Підлизайка:

— Що ти наробив?! Жінки в мене вже нема, ліс пропав, а вона не буде моя жона.

І що лісничому робити? Бере фузію, наставив на Підлизайка.

— Тепер уб’ю тебе.

А Підлизайко каже:

— Нє, не бий мене. Ми ще йому єдну роботу завдаме, таку, що він не виконає. І жінка його буде ваша.

Лісничий каже:

— А яку ти йому роботу завдаш, більшу за ту, яку він уже виконав? Нє, уб’ю тебе.

Каже Підлизайко:

— Не бий! Таку роботу завдаме, що він не виконає.

— Яку ти роботу йому завдаш?

Підлизайко каже так:

— Я скажу йому, що й ваш батько був лісничим. І мав таку фузію, що вбивав тою фузією звірину, яку хотів. Я скажу, щоби він пішов на тамтой світ, де ваш батько живе, і спитав де батько тоту фузію подів, де її заховав. І він не зуміє піти на тот світ, і ми його вб’єме, а жінка буде ваша.

Вийшов Підлизайко і каже тому лісникови:

— Йди на тамтой світ і спитай батька лісничого, де фузія, що він нею убивав дичину.

І він задумався. А жінка питає:

— Чого ти так задумався знов?

А він каже, що йому таку роботу завдали — іти на тамтой світ. А вона сказала:

— Не журися, іди. Але той Підлизайко має йти з тобою і показати там, котрий то старий лісничий, бо ти його не знаєш. Няй він покаже.

Приходить він до лісничого та й каже:

— Но, я іду, але нехай іде зо мною Підлизайко і покаже вашого батька, бо я його не знаю.

Тоді лісничий каже Підлизайкові:

— Іди з ним та покажеш йому, котрий то старий лісничий, мій батько. Бо той чоловік із світу зайшов та й він не знає, який мій батько був, а ти знаєш.

І пішли оба-два. Довго не йшли на тамтой світ — точно, є там лісничий. А на тім лісничім хомут желізний, ланци-побічники і тягне він дерево з галуллям за тонший кінець. А чорти з вилами кругом його дюгають, би тягнув. А він не може. І скаче він у тому хомуті. А Підлизайко:

А Підлизайко:

— Гоп-стоп!

Зупиняють того лісничого. Підлизайко каже:

— Прийшов від вашого сина чоловік до вас. Хоче запитати, де ви фузію поділи.

Тут нема часу говорити. Чорти зняли з лісничого хомут та й одягли на Підлизайка. А лісничий пішов ід’тому чоловікови. Та й питає його за фузію, а той старий лісничий відповідає йому:

— Іди до мої хати. Фузія закопана в земли під правим вуглом. Викопай і віддай моєму синови лісничому.

І чоловік вернувся, а Підлизайко зостався там у хомуті. Бо хто під іншим яму копле, той в неї і впаде. А старий лісничий остався там на волі.

Прийшов чоловік додому, відкопав фузію, віддав лісничому і пішов ід’свої жінці. І жили ще довго. Але то була така жінка, що їм не треба було ні на хліб робити, ні на що, бо що задумали, то все було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

18 (2055). Жінка бідняка. СУС порівн.. 332+455А. 11 листопада 1989 р. Тереняк Данило Васильович (1911). Львівська область, Турківський район, село Либохора