Українські народні казки

Жінка з крилами

Українська народна казка Гуцульщини

Був хлопець та й пішов у ліс за грибами. Дивиться, а там чиїсь крила стоять під деревом. Він уже не шукає грибів, а став та й стоїть коло тих крил. Дивиться — така файна дівка ходить і шукає квітів. Прийшла вона д’нему та й каже:

— Віддай мені крила.

— Не віддам.

— Чому?

— Хочу, аби ти йшла зо мною.

— Я не піду. Як я маю йти з тобою? Ти ж не годен так обійтися, аби щось мене не запитав.

— Я не буду питати.

— Най буде, я піду з тобою, але би ти мене нічого не питав. Що я буду робити, най роблю, а ти нічого не питай.

— Добре, не буду.

Договорилися вони, пішла вона з ним і стала його жінкою. Прожили вони рік, і народилася в них дитина.

Було, що було, та й дитина заслабла. Та й умерла. А жінка так співає, що співає. Як несли ту дитину ховати, вона цілу дорогу співала. Прийшли т’хаті, чоловікови хочеться спитати її, чого вона співала, але не може зважитися.

А в него була стара мама. І вмерла вона. А молода жінка лиш голосить та й голосить і від мертвої баби не відступає. Його так кортить знати, чого вона там співала, а тут плаче, але не питає він, жде, щоб уже поховали бабу. Несуть її на цвинтар, а молода жінка цілу дорогу йде та й голосить. Нічого не робить, лиш голосить. Поховали бабу, прийшли т’хаті, відправили людей. А він і питає її:

— Скажи мені, жінко, що це має значити, що вмерла твоя рідна дитина, а ти нічого не плакала, лиш співала, а як моя мама вмерла, то ти так голосила?

А вна каже:

— Я тобі казала, чоловіче, аби ти мене нічого не питав. Але як хоч’ знати, я тобі скажу. Як умерла дитина, то прийшли ангели та зачали грати в трубки. То так було радісно, що не годна-м тобі сказати. Внеси мені мої крила, то я тобі скажу й за маму, як то було.

Він виніс її крила і поставив перед неї.

— ...А як умерла баба, то я не годна була ся дивити, як прийшли чорти й шпиґали її ґральми. Як я заголошу, то вони відступляться, а як мовчу, вони далі шпиґають. Того я й голосила. Ти хотів знати — я тобі сказала. Але я тебе просила, би ти мене не питав. А ти мене не послухав. Та й дай ти, Боже, здоров’я та й життя.

Взяла вона крила на плечі та й пішла. І він лишився без жінки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Текуча, Косівського району, Івано-Франківської області
22 травня 1983 року
Оповідач: Матійчук Олена Дмитрівна (1911 року народження)

Жінка з крилами

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жив на світі бідний чоловік із своїм сином Петриком. Їм двом вже минав вік, як вода по камінню. Спливали тижні за тижнями, роки за роками. Петрик підріс, навчився полювати. Якось вийшов на одну галявину, а там росла шовкова трава. Він не хотів травичку толочити, а ліг скраю під корчем і почав дрімати. Раптом чує:

— Фах-фах-фах!

То прилетіли три дівчини. Такі гарні, аж рота роззявив. Вони скинули крила, поклали їх у шовкову траву і взялися за руки, щоб танцювати. Коли натанцювалися, знову почепили крила й полетіли геть. Петрикові уже не дрімалося. Подався додому.

Другого дня прийшов на галявину і ліг на те ж саме місце, де лежав учора. Дівчата прилетіли і затанцювали, аж листя шелестіло. Потім фах-фах-фах! і сховалися десь за горами, за лісами.

Петрикові найбільше сподобалася найменша повітруля. Він пішов додому і не їсть, не спить, а все думає про ту дівчину.

— Чого ти, Петрику, сумний? — спитав його батько.

І хлопець зізнався:

— Біда, тату, я полюбив дівчину.

— Чого біда, добре, буде в нас весілля.

— Ні, тату, не буде, бо дівчина з крилами.

І Петрик розповів, як то все було насправді. Батько подумав трохи і відповідає:

— Устань раненько, візьми лопату і викопай яму коло того місця, де ті повіт рулі залишають крила. Потім залізь у яму, накрийся там галузками й чекай. Коли найменша скине крила й піде танцювати, ти хапни їх і сховай. Старші сестри полетять собі, от тоді поговори зі своєю дівчиною.

— Добре, — втішився парубок.

Устав рано-раненько, узяв лопату і пішов на галявину з шовковою травою. Там викопав яму і сховався в ній. Раптом — фах-фах-фах!

Прилетіли чарівні дівчата. Скинули крила й пішли в танець. Крила наймолодшої впали майже перед носом парубка. Він хапнув їх і стягнув у яму. Та й накрився галузками, не дихає навіть.

А дівчата знов натанцювалися скільки душа бажала. Потім старші причепили крила і полетіли геть, а найменша шукає свої і не може знайти. Сіла та й заплакала:

— Хто забрав мої крила? Де я тепер дінуся?

Петро виліз із ями і каже:

— Не плач, дівчино, твої крила в мене. Та я тобі їх не віддам, бо полетиш геть. А я люблю тебе і хочу, щоб була моєю.

Що мала робити бідна дівчина? Вона відповіла:

— Буду, хлопче, твоєю, але ти віддай крила мої.

— Ні, крила не віддам.

Петро повів її додому, сховав крила в скриню. Скоро справили весілля. Коли гості з усього села відтанцювали, молоде подружжя зажило щасливо. Минув якийсь час, і в родині народився хлопчик, такий гарний.

А одного разу сусіди їх покликали до себе на весілля. Жінка так гарно танцювала, що все село збіглося дивитися. Її спитали:

— Де це ти навчилася так гарно танцювати?

— Мене моя мама навчила. А якби мій чоловік віддав хоч на хвильку крила, то я б ще краще танцювала. Попросіть його, хай дасть.

Петра обступили і почали просити:

— Дай, чоловіче, крила, хай жінка потанцює, доки ще молода.

Так говорили всі, що Петро не витримав. Побіг додому й приніс жінці крила. Вона їх почепила і станцювала один танець. Петро дивився, наче зачарований, його жінка була, як принцеса! Але коли закінчила танець, схопила свого сина фах і полетіла.

— Го, диви яка! — дивувались люди.

А у Петра сльози з очей:

— Я знав, що таке буде. Бач, послухав дурних.

І пішов додому, як півтора нещастя. Вдома більше не було ні жінки, ні дитини. Петро взяв на плече рушницю і пішов у світ. Ішов, ішов полями, лісами. Три торбини хліба з’їв і п’ять пар постолів порвав, та не ставав ні на хвильку. А раз вийшов на широке поле, дивиться, три парубки так чубляться, що аж дрантя з них летить.

— Гей! — сказав Петро, — що ви не поділили?

Хлопці розчепилися. Найстарший відповів:

— Розсуди нас, добрий чоловіче. Умер наш батько й залишив горщик, чоботи, шапку-невидимку. Кому все це має належати? Я кажу, що мені, бо я найстаріший серед них.

— Ні, мені!

— Тато мене найдужче любив.

Брати знову до бійки.

— Гей! — гукнув Петро. — Тримайте руки при собі. Я вам, дурням, зроблю справедливий суд.

Брати дивляться на нього, чекають його слова.

— Дивіться, я зараз вистрелю, і маєте принести мені кулю. Хто скоріше принесе, тому дам і горщик, і чоботи, ще й шапку-невидимку.

— Хай буде так! — аж підскочили.

Випалив чоловік. Брати зірвалися з місця, побігли за кулею, як три лошаки. Петро засміявся:

— Не знають дурні, що рушниця набита лише порохом і шротом. Будуть шукати оту кулю до кінського великодня!

А сам узяв чоботи, надів собі на голову шапку-невидимку, узяв горщик та й далі. А що не крок ступить у тих чоботях, то на цілий день ходьби. І скоро дійшов до свої жінки. Дивиться, між яблунями хата, а на травичці грається хлопчик. То був його син. Петро зняв на хвильку шапку невидимку і спитав:

— Михайлику, а мама дома?

— Сидить у хаті з тіткою.

— Піди і скажи, що тато прийшов.

Михайлик до хати:

— Мамо, вже тато прийшов!

— Сюди людина не дійде і птах не долетить ніколи.

— Ні, мамо, справді тато зі мною говорив.

Тоді мати сказала:

— Якщо прийшов тато, хай нарве мені яблук з тієї яблуні, з якої яблука ніколи не падають.

Михайлик вибіг і переказав, що говорила мати. Петро підійшов до яблуні, з якої яблука ніколи не падають, і потримав горщик під гілками. Яблука западали на нього, ніби хтось тряс деревом. Петро наклав синові повну пазуху:

— Неси мамі!

Хлопчик відніс яблука.

— Бач, тато нарвав...

— Хай іде до хати, — втішилась мати.

Михайлик радо вискочив надвір, та за якусь хвильку вернувся.

— Ну, де твій тато? — спитала мама.

— Нема, хлопчик заплакав.

— Він тобі приснився...

Петро скинув шапку невидимку:

— Ні, не приснився, жінко!

Вона дуже зраділа. Вернулися додому і знов стали жити в злагоді і любові.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

173 (5221а). Жінка з крилами. СУС —. Записано 2008 року. Шевченко Тетяна Григорівна (1938). Черкаська область, Маньківський район, Роги