З наймитів у пани

Українська народна казка Буковини

Було двоє молодих людей — чоловік і жінка. Було у них двоє дітей. Ішов той чоловік одного разу по вулиці і здибав злидні. Говорять вони йому: — Коли ти хочеш, щоб тобі було погано — в молодості чи на старість? Він до злиднів:

— Я спитаюся в жінки і скажу вам завтра. Жінка до него;

— Доки ми молоді та можем робити, то якось проживем. А на старість ми не зможем робити, то хай нам тоді буде добре.

Здибався він із злиднями та й каже;

— Ми будем злиднювати за молодих літ. Вернувся додому та й каже жінці:

— Як ми маємо за молодих літ злиднювати, то давай віддамо їдну дитину до мої мами, а другу до твої. Та й підем по білім світі.

Посилає жінка дитину до свої мами за кукурудзяною мукою на мамалиґу. А другу дитину до чоловікової мами за молоком. Маленька Оксанка несла муку — звіялася буря і муку розвіяла. А хлопчик ніс молоко, упав і розбив гладущика. Вернулися діти додому і нічого не принесли.

І сказав чоловік:

— То відводьмо дітей до мої і твої мами та й ідем уже в білий світ. І пішли. Спочатку йшли разом, а потому він пішов наліво, а вона — направо. Йшла, йшла і зовсім стомилася. І прийшла до пана під ворота. Згавкали пси. По подвір’ю ходи панський управитель. Підходи до воріт та й питає жінку:

— Що ти хочеш? А вона каже:

— Най мене баринь прийме на роботу. І най лиш дасть їсти і дасть чим прикрити хребет. Що скаже, то буду робити.

Пішов управитель до пана та й каже, що проситься на роботу жінка.

— ...Буде робити, що скажете, тілко прикриєте їй хребет і дасте їсти.

Пан їй говори:

— Підійди сюди. Вона підійшла.

— Ти вмієш корови доїти?

— Вмію, вмію.

— А чистити коло свиней вмієш?

— Вмію. Каже пан:

— Заберіть її на кухню, помийте, нагодуйте і дайте їй шмаття тіло прикрити.

Дали їй дійницю, і пішла вона доїти корови. Каже пан управителю:

— Піди за нею і подивися, як вона там подої. Подивився управитель і каже:

— Дуже добре і чисто все роби. Так вона поробила рік. Пан питає:

— Що вам платити?

А вона йому:

— Нічого не треба платити. Спасибі вам, що ви мене приймили і даєте їсти.

Не хотіла вона брати від пана плату і на другий рік. А на третій рік вмирає паня. Пан закликає ту наймичку в кімнату та й дає їй те, дає друге.

— Зайди, — каже, — в кімнату. А вона йому:

— Не можу я заходити до вас у кімнату, бо ви пан, а я хто?

І не заходи. Але підвів її пан до того, що вона стала панови жінкою. Переписує на неї половину свого майна. А через рік пан умирає. Поховали пана, і всі їй говорять «бариня». Управляє вона тим хазяйством, як управляли пани, що жили там до неї.

А через якийсь час підходи під ворота жебрак. А вона сидить на балконі та й посилає управителя.

— Піди спитай, що він хоче.

Вона зразу пізнала, що то її чоловік, але не казала цього. А управитель іде до воріт та й питає:

— Що ви хочете?

— Я хочу, щоб мене пан чи паня прийняли на роботу. Мені лиш би дали їсти і дали тіло чим прикрити. Більше я нічого не хочу.

Управитель підходи до пані та й каже:

— Жебрак хоче, щоб його прийняли на роботу за їду і за те, що одягнуть його.

А вона:

— Скажи йому, най іде сюди. Приходи до неї жебрак та й каже:

— Прийміть мене, барине. А вона питає:

— А ти коней умієш годувати? Умієш їх чистити? Він до неї:

— Все вмію. Що скажете — то буду робити.

Та й пішов він на кухню, бо пані сказала помити його, переодягти і нагодувати.

Пішов він до коней, погодував їх, почистив. Тоді пішов до корів, до свиней. Скрізь усе в порядок приводить. А управитель за ним. Прийшов і каже пані:

— Добре, барине, працює цей жебрак.

Паня закликає його до себе і дає йому костюм.

— На одягнися, не ходи отак.

— Ні, барине, спасибі, спасибі.

І не подає вона вигляду, що він її чоловік.

А через тиждень-два знов повторює про костюм. А він знов не хоче брати, бо коло коней. Вона й говорить:

— Одягай.

Прослужив він у неї три роки, і вона не признавалася, що вона — його жінка. А на четвертому році закликала до себе та й каже:

— Сідай.

— Нє, барине, я не сідаю.

— Ану сідай.

Присилувала його, щоб він таки сів коло неї, і говорить йому:

— Ти пізнаєш мене чи ні?

— Нє, барине, я вас не знаю. Тоді вона йому каже:

— А чого ж це ти мене не пізнаєш? Не пам’ятаєш, як ти здибався зі злиднями і вони тебе питали, коли нам краще злиднювати — в молодих літах чи на старості?

А він їй:

— То це ти, жінко?

— Ти забув, чоловіче, як діти пішли за молоком і мукою? І ні молока, ні муки. А тепер ми все будем мати.

І сьогодні панують обоє.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Розкопинці, Сокирянського району, Чернівецької області
4 серпня 1984 року
Оповідач: Зелена Парасковія Іванівна (1918 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.