Українські народні казки

За деревом граючим і співаючим
Українська народна казка Бойківщини

Колись, дуже-дуже давно, служили при війську по двадцять років. Хлопець, що називався Петром, пішов до війська і служив дев’ять років. А через дев’ять років дали йому відпустку за добру службу. Не було в той час ні поїздів, ні літаків, ні машин і трудно було добиратися. Ішов він на піхоту. Десь під’їде, а десь пішки йде. І день, і ніч мандрував, і так примандрував, що йому осталося два-три дні дороги до свойого батька. Уже почало смеркати, а він іде селом і думає: «Ще в друге село зайду, аби все ближче було», Іде він, іде, а села ніде немає. Уже й страх дістав, що прийдеться в полі ночувати. Аж тут дивиться — блимає світло. Приходить на то подвір’я, а господар випрягає коня.

— Добрий вечір, пане господарю, — говорить він. — Ви би не приймили мене переночувати?

А господар йому:

— А що ти за оден будеш?

— Я жовнір. Прослужив дев’ять років, і дали мені відпустку. То я би хотів чимскоріш добратися додому, до своїх батьків.

А господар говорить:

— Та чого ні, переночуєш.

Входять вони оба до хати, і чоловік говорить жінці:

— Звари вечерю, погость жовніра, постели. Нехай чоловік з дороги відпочиває.

А вона йому:

— Я ж не проти прийняти його на ніч, але ти ж знаєш, у нас одна хата, а я сьогодні буду родити. То неприємна справа, і чоловік не відпочине.

А чоловік відповідає їй:

— А де ж ми відправимо в темну ніч чоловіка, як чоловік дороги не знає? Покорми його. Ти будеш на ліжку спати, а жовніру постели на лавці під застільним вікном.

А до жовніра говорить:

— Ти чуєш, що каже жінка? Спокою тобі не буде. А жовнір відповідає:

— Я з дороги як засну, то й чути нічого не буду.

Жінка встала, дала жовнірови вечерю, постелила на лаві під застільним вікном і говорить до чоловіка:

— Упрягай коні та їдь по кушерку.

Чоловік поїхав, а жінку похапують роди. Аж тут прилітає птах, сідає на вікно і говорить людським голосом:

— Чи дав бог на світ? З хати голос відповідає:

— Ще ні. Бо якби був хлопець, був би великий злодій, а якби була дівка — то була би гуляща.

Прилітає другий птах. Питає:

— Чи дав бог на світ? З хати голос відповідає:

— Ще ні. Бо якби був хлопець, був би великий майстер, а якби була дівка — була би велика плясавиця.

Прилітає третій птах. Та й говорить:

— Чи дав бог на світ?

І в той час дитина заплакала. А з хати голос відповідає:

— Дав.

А той птах з двору питає:

— Що, хлопець чи дівка? Каже голос з хати:

— Хлопець.

А птах знадвору говорить йому:

— Якщо хлопець, то через вісімнадцять років відбере половину маєтку в жовніра, що тут ночує.

А той жовнір усе чув і напудився, що в него той хлопець відбере майна. І став думати, що йому робити.

А чоловік поїхав по кушерку, кушерки вдома не було, бо пішла на друге село. І чоловік поїхав по кушерку на друге село. А жінка вже народила дитину, взяла шмаття, ту дитину обвила й поклала коло себе. А жовнір устає, потихоньку збирається, бере від жінки дитину і тікає.

Вийшов на дорогу, чує — їде фіра. А там був міст через ріку, і він не мав де дітися. Бере ту дитину і кидає у воду. А сам тікає. Чоловік їхав з кушеркою кіньми, чує, щось плаче. Став кіньми, перехрестився три рази, бо дістав страх, що то у воді нечиста сила або диявол. А тоді подумав: «Може, то якась служниця кинула дитину? Може, то таки не диявол? Як дитина, то шкода, би загибала».

І поліз він у воду, наліз, бачить — там дитина, завита в лахміття, сперлася в кашици. Бере він ту дитину, сідає на фіру і їде додому. Приїхав, дитину кладе в сінях і йде до хати, що жінка робить? Входить, у хаті темно. Питає жінку:

— Як справи?

— Все, — каже, — я народила дитину.

Засвітили світло, подивилися, а коло жінки дитини немає. І немає жовніра. Жінка зачала плакати.

— Я казала не приймати нікого до хати. Жовнір украв дитину, а люди будуть говорити, що ми дитину стратили.

А кушерка говорить:

— Не плачте, ми знайшли дитину у воді під мостом, і вона буде, як ваша, і нікому не розказуйте, що вона знайдена.

Чоловік пішов до сіней, вносить дитину і кладе коло жінки на ліжко. А жінка говорить:

— Це моя дитина, бо я пізнаю шмаття, в яке я завивала. Дитина наша.

Чоловік відвіз додому кушерку, вертає назад і каже жінці:

— Що би це могло бути, що жовнір попросився на ніч і вкрав дитину?

А вона йому:

— Не можу знати, як то було, але як дитина знайшлася, то треба її скоро охрестити і наймити за неї в церкві молитву.

Охрестили дитину, зробили гостину і радяться з людьми:

— Що то могло бути? Для чого б то жовнір крав дитину? — Розказують все людям. А люде говорять:

— Най буде, як би то не було. Добре, що знайшлася дитина. Нехай виростає, аби ви на старість мали втіху.

А жовнір кинув дитину у воду і вже не йшов додому, а вернувся в свою частину дослужувати три роки, бо боявся, що його знайдуть і покарають за дитину, яку вкрав. Дослужив він тих три роки у війську, і йому, як доброму солдатови, дають у дарунок коня. Приїжджає він з війська додому — батько помер, мама померла, а на його подвір’ю трава росте. Пішов до товариша свойого позичити грошей і зачав будувати хату. Коли в лісі рубав дерево, побачив, що з дерева щось випало. Він пішов подивитися, а тото завите в хустину золото. Бере він то золото і дуже радий вертає додому. Віддав товаришу гроші, що позичив, і ще дуже багато йому лишилося. І зачав він будувати новий великий будинок. Побудував його, відкрив свій магазин і задумав ся женити. А як оженився, то й став розказувати жінці історію, що з ним сталася. Розказав, як ішов він з війська на урльоп і ночував у одній хаті. А жінка родила, і прилетів птах питатися, що дав бог на світ. А з хати відповіли, що бог ще не дав нічого, а якби народився хлопець, то був би він великий злодій. А якби народилася дівка, то була б гуляща...

І розказав він жінці, що прилетіли ще другий і третій птах. І третій птах спитав:

— Чи дав бог на світ? А голос з хати відповів: — Дав.

— Що дав бог на світ?

— Хлопця.

То відбере він у жовніра, що тут ночує, половину маєтку. Через вісімнадцять років відбере. Він устав, украв ту дитину і кинув її у воду. А жінка його каже:

— Якби в нас була дівчина, то той хлопець з нею оженився б і забрав у нас половину майна.

А через деякий час народила його жінка дівчинку, і дали їй ім’я Ганнуся. І каже чоловік до жінки:

— Ми вже й так багаті, а ще доробимося і станемо дуже багато жити. І не будемо переживати, що хтось забере в нас половину майна, бо я того хлопця, що мав у нас забрати половину майна, стратив.

Він привозив товари з далеких сторін, торгував, добре заробляв, і вони дуже забагатіли.

Ганнусі вже вісімнадцятий рік, і вони думають, як вибрати собі зятя. Аби був учений, аби добре керував майном. А Ганнуся вчилася добре, закінчила школу і стала торгувати в батьковому магазині. А батько їздить по містах і селах, скуповує товари і то все завозить.

Батько збирається в дуже далеку дорогу. Йому говорять, що там є дешеві продукти. Хоче завезти їх до свого магазину. Їде він, і захапує його ніч. Він дивиться — старенька хата. «Я би тут, — думає, — заночував». Входить до хати та й проситься на ніч. А на ліжку сидить стара сліпа жінка. Та й каже:

— Не можу я вас на ніч прийняти, бо я сама нещасна сліпа каліка. Чоловік у мене помер, а син пішов на заробітки. Я вам не зготовлю вечерю, бо й собі не зварю. Як приходить син, то мені помагає.

Але він, вперся, упросився, і жінка прийняла його на ніч. І стала розказувати історію свого сина. Як у них ночував жовнір і украв у них дитину. А тепер, на старість, той син утримує її. І він нагадав, що то він сам ночував. Та й каже:

— А чи міг би я вашого сина бачити?

— Побачите, але він пізно приходить із заробітків. Пізнього вечора приходить син із заробітків, а він питає його:

— Скільки ти заробляєш за день? А той відповідає:

— Тяжко працюю і заробляю за день стільки, що три дні з мамою можемо прожити.

Полягали спати. І думає подорожній Петро, що йому зробити, аби знищити того хлопця. Надумався він написати жінці листа і заплатити тому хлопцеви, аби відніс листа до жінки. А в листі написати, що хлопець, про якого він їй розказував, живий. Встав він рано й пише: «Я тобі говорив, що я хлопця втопив, а він жиє, і я посилаю його з цим листом до тебе. Аби-с його знищила, порубала і так закопала, аби не було ніякого знаку, ніякого сліду.» А хлопцеви каже:

— Я тобі заплачу, що ти скажеш, лише віднеси до мої жінки цего листа. Але так, аби-с його не читав.

Заплатив хлопцеви сто корон, узяв він торбу на плече і заприсягнувся, що листа в руки брати не буде. Той купець поклав лист до торби.

— ...Відпитаєш таке село і до хати до мене би-с не заходив удень, тільки вночі.

Приходить він до того села, ще сонце не сіло. Ліг на пасовиську і відпочиває. А Ганнуся пасе худобу. І дуже їй сподобався той хлопець: Підходить до него, а він спить. Зачала жартувати, витягла сумку, а в сумці лист від її батька. Бере вона того листа та й читає: «Я тоді говорив, що я хлопця втопив, а він живий, і я посилаю його з цим листом до тебе. Аби-с його знищила, порубала і так закопала, аби не було ніякого знаку, ніякого сліду».

А Ганнуся бере той лист, рве і пише свій лист: «Жінко, я найшов у світі щастя. Поки вернуся з дороги, аби-с відвела цего хлопця з Ганнусею до церкви, звінчала їх і записала на него половину майна». Та й заадресувала Ганнуся свого листа і поклала назад у сумку. Будить подорожнього хлопця та й питає:

— Як тебе звуть? А він каже:

— Івась.

— А куди ти йдеш?

— Не знаю, куди. Такий і такий чоловік їхав кіньми, в нас ночував і написав до жінки листа, та й дав мені сто корон, аби я доручив того листа його жінці.

А вона питає:

— А чи знаєш ти, де його хата? Він їй:

— Я не знаю, але пан сказав, що від пасовиська дев’ятий будинок. Та й каже йому Ганнуся:

— Ходи зі мною. А він їй:

— Я не можу з тобою йти, бо він наказував, аби я вдень не заходив, а вночі, щоби ніхто мене не бачив.

Вона займила худобу додолу, а він остався на пасовиську. Коли добре стемніло, приходить він до тої хати та й каже:

— Чи тут жиє такий і такий господар? Називається Петро, має свій магазин.

А жінка відповідає:

— Тут.

Тоді він каже:

— Беріть з сумки листа, що ваш чоловік написав, бо я заприсягнувся, що його в руки брати не буду.

Жінка взяла в руки листа й стала читати. І прочитала, що треба звінчати цего хлопця з Ганнусею і записати на него половину маєтку. Тоді кличе Ганнусю до хати й каже їй:

— Чи подобається тобі цей хлопець? Бо батько написав листа, аби я тебе з ним звінчала і записала на него половину майна.

Ганнуся сказала, що подобається, побігла до Івася, обняла й поцілувала його. Івася покормили, поклали спати, а сами стали ся радити, як то зробити. Порадилися і вирішили, що треба піди до вуйка, по голову сільради і до священика. Так і зробили. На другий день приходять вуйко, війт і священик. Вона читає їм того листа і каже:

— Що то може бути, що він таке написав? А вони говорять:

— Він же не дурний, він розумний чоловік. Знає, що робить. Війт каже:

— Ходіть у сільську раду, зробимо тестамент і запишемо майно. А священик каже:

— Возьміть два свідки і ходіть до церкви. Я виголошу три заповіді і дам шлюб. І нехай з богом щасливо жиють. А того листа сховай. Як він приїде, ми будемо з ним говорити, будемо питати, чого він таке написав.

Івась і Ганнуся стали собі щасливо жити. А мати дуже рада, що діти так щасливо жиють та й любляться.

Через якийсь час вертається господар Петро з тої дороги. Заїжджає на подвір’я, випрягає коні, заходить до хати і питає жінки:

— Ти все зробила, що я тобі написав? Вона й каже:

— Все, що ти написав, я зробила. А він до неї:

— А чи нема якого сліду? Чи не підозрює хто? А вона йому:

— Який може бути слід? Хто що може підозрювати? Онде, — говорить вона, — так сплять у кімнаті, як два ангели.

— Як так може бути? Я ж написав тобі, аби ти його порубала й закопала.

А вона говорить йому:

— От на твого листа та й читай, що ти написав. Дає він того листа й говорить до жінки:

— Оце справді Божа воля. Як казав птах, що він відбере половину майна, так і сталося. Два рази хотів його стратити, а він остався живий і половину мого майна забрав.

Закликав Петро вуйка, війта і священика. Стали раду радити.

— Що то може бути, що я два рази старався його стратити і не стратив? Що то може бути за сила?

А вуйко йому говорить:

— Є чародій у горах, а в того чародія є дерево граюче і співаюче. Післати його туди, і він відти вже не верне.

Закликав він Івася до хати та й каже йому:

— Тоді моїм зятем будеш, як підеш до чародія і принесеш мені дерево граюче і співаюче.

А то дерево граюче й співаюче — то були хлопчик і дівчинка. Без вітця і без матері вони жили, а чародії їх зачарували. І ті дерева грали й співали.

Івась сказав:

— Відпустіть мене додому, бо то дерево граюче й співаюче зачароване чародіями за Дев’ятою горою. Відти ніхто не вертався живий, та й я ся не верну.

А Ганнуся, його жінка, зайшла до хати, обняла його і сказала:

— Я тебе не відпущу ніде, будем обоє жити. Поможу тобі тото дерево дістати.

Івась збирається в дорогу. Запрягає коні і їде до чародіїв по то граюче й співаюче дерево. Приїхав до ріки, далі нема куди їхати. Пустив коні пасти, а сам пішов дороги шукати; дивиться — човен прив’язаний до берега, а в човні сидить старий-старий дідусь. І каже йому:

— Куди ти збираєшся, молодий чоловіче? А він йому:

— До чародіїв по дерево граюче й співаюче. А дідусь на те:

— Я все життя своє в цім човні перевожу людей. Хто туди їхав, то відти ніхто ще не вернувся.

А він і каже:

— Я поризикую і поїду. Може, вдасться мені дістати то дерево. Сів у човен, і дід перевіз його на другу сторону через ріку.

І пішов він далі.

Ішов не день, не два, а дуже багато днів, а може, й тижнів. Аж дивиться — великий будинок, обгороджений желізною брамою. А на брамі стоїть чоловік з карабіном та й каже:

— Куди ти йдеш, чоловіче? А він йому:

— Йду до чародія по дерево граюче та й співаюче. А той сторож йому відповідає:

— Кілько туди людей ішло, відти ніхто не вертався.

— Все одно піду. Або загину, або зостануся живий, а дерево граюче й співаюче мушу дістати.

Сторож каже йому:

— Йди, йди. Нехай тобі бог помагає. Але би-с запитав і за мене, доки я буду стояти на цих воротах. Йди, — каже, — під тоту браму. Будеш стояти під тою брамою. У півночі вона сама відкривається і закривається.

Підходить він під ту браму і чекає, би вона відкрилася. Брама ся відкриває, проходить він через браму, проходить скоро, щоб його не захопила і не вбила. А там дуже-дуже багато костей людських. Він дістав великий страх. Підходить до него молода дівчина і каже йому:

— Як ти сюди, чоловіче, дістався? І по що ти сюди йдеш? Ти молодий чоловік, ти втратиш тут своє життя.

Він зачав розказувати їй, що мусить дістати граюче й співаюче дерево. Бо як він не дістане граючого й співаючого дерева, то його розлучать з коханою жінкою. А вона й каже йому:

— Я тобі поможу. Іди під перші двері, але так тихенько, аби ніхто тебе не чув, бо той чародій, як зачує тебе, то зачарує, і ти станеш каменем. Як зачує, то зразу зачарує. А коли чародій буде підходити до тебе, аби-с попросив його, щоби він тебе не нищив, не чарував. Скажи, що маєш молоду жінку, любиш її і хочеш з нею жити.

А коли він не захоче віддати граюче й співаюче дерево, то три рази закричи голосно: «Gwer heraus!» І все його царство розпадеться, і він пропаде.

Підійшов він тихенько до тих перших дверей — зробився великий шум, і підходить до него чародій. І каже:

— Ого-го, давно я на тебе чекаю. Хто до мене приходить по дерево граюче й співаюче, то відци живим не вертається.

А він зачав просити чародія, аби віддав йому добровільно то граюче й співаюче дерево. Чародій розгнівався. І зробилися в него з одної голови три з палаючими язиками. Та й каже:

— Я тебе спалю, що й слід за тобою пропаде! Він дуже налякався і з усієї сили закричав:

— Gwer heraus!

Три рази так закричав. Усі брами повідкривалися, і будинок розтелепався. Лишилася тільки царева донька, та, що йому допомагала, та дерево граюче й співаюче.

Іде він додому. Бере з собою дерево й цареву доньку та й іде. Зустрічає того чоловіка, що стояв з ґвером на воротах. Той йому каже:

— Беріть і мене з собов.

Взяли вони його з собою і пішли далі. Доходять до ріки, де чоловік на човні людей перевозить. І каже той чоловік:

— Чи питали за мене? Доки буду на цім човні людей перевозити? А царева дочка каже йому:

— Як перевезеш нас, то я тобі скажу, що маєш робити. Він їх перевіз через ріку, а царева дочка каже йому:

— До тих пір будеш перевозити людей на човні, поки одного чоловік не втопиш.

А він тоді каже:

— У мене є золотий скарб. Заберіть його з собою, бо він мені не потрібний.

Приїжджають вони додому, Івась поклав дерево на стіл. А дерево граюче й співаюче. Ганнуся дуже врадувалася, а її батько Петро засумував.

Івась каже:

— То ще не все. Я ще приніс багато золота.

І заносить золото до хати. Батько Петро позавидів на то золото, запрягає коні і їде туди. Та й питається в Івася:

— Розкажи мені, куди я маю їхати? Він йому сказав:

— Приїдете до ріки, а там чоловік перевозить човном людей. Переїдете на той бік, а там золота скілько хоч’, стілько й бери.

Приїхав Петро до ріки, пішов до перевізника та й каже:

— Перевези мене на ту сторону, я тобі заплачу, що скажеш.

Перевозить він його на ту сторону, посередині ріки човен перевертається, і він утопився. А чоловік, що перевозив човном людей, визволився і пішов на волю.

А Івась бере визволену цареву дочку і везе до царя. Цар дуже втішився, що дочка осталася жива, і сказав йому, щоб він з царівною женився. А Івась цареві:

— Я не можу женитися з вашою дочкою, бо в мене є жінка. Поклав цар його на високу посаду. Їде він додому, забирає свою сліпу маму, забирає свою Ганнусю і її маму та й їде до царя. Цар дав йому великий будинок і дав йому такі права, аби він розсуджував людей, судив, що правдиве, а що — неправдиве. І так вони собі жили, аж поки їм ся не пірвали жили.

І привіз Івась до царя то дерево граюче й співаюче — і хлопчик та дівчинка визволилися з того дерева. А то були царські діти. Цар написав їхнім батькам, вони приїхали і своїх дітей забрали. І дуже втішилися, і дякували Іванови, що визволив їхніх дітей.

А я сів на тарантак, порахуйте, так чи не так. А в царя розбився горнець, а мої байці конець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.