Українські народні казки

За добро злом відплачується

Українська народна казка Бойківщини

Один чоловік любив рибу ловити. Взяв вудочку і пішов ловити рибу. Кинув вудочку у воду і чекає, чи буде смикати риба. Цілий день просидів і нічого. Хоть би раз щось смикнуло. І то вже йому надокучило. Тоді звинув він свою вудицю і вже хоче йти додому. Приходить до нього якийсь чоловік і питається:

— Ну що, зловив-ись щось?

— Та де! Цілий день просидів і нічого, навіть ні разу не смикнуло. А той говорить:

— Закинь на моє щастя. Може, зловиш.

Він розмотав вудицю і закинув. Стоїть, дивиться — щось смикнуло. Він тягне, а то щось тяжке. А він тягне, та й тягне, та й тягне. Притягнув до берега, витягає, а то ніби замок якийсь глиняний. І закрите воно. Він відкриває, думає, що, може, там гроші є. А звідтам змія вилазить. Обвилася йому на шиї і говорить:

— Тепер я тебе з’їм. А він питає:

— Та як? За що? За те, що я тебе від смерти врятував? Витяг тебе з води, а ти мене з’їсти хочеш?

— Так, — каже. — Так світ платить.

— Як, за добро злом?

— Так, інакше ні.

— Та не може бути! Даваймеся на суд.

— Даваймеся.

І йдуть вони. І ще під вечір, вже день кінчається, і стрічають вони коня. Кінь там пасеться, і такий він, та як би сто літ йому минуло. Дуже худий. Чоловік приходить до того коня та й каже:

— Вуйку, засуди її.

— Що є?

— Та так, — каже, — я її з води витягнув, від смерти врятував, а вона за то хоче мене з’їсти.

— Та, — каже, — її правда.

— Як то може бути?

— Як може бути? Я був молодий, мене так любили, доглядали, чистили, мені догоджали, щонайкраще давали мені їсти: вівса, конюшини. Сідав на мене мій пан і сюди приїжджав. А тепер, як я постарівся, як не годен, то мене вигнали із стайні, і я тепер чекаю тут смерти. Така нині правда.

— Не може бути такого, — сказав чоловік. — Ходімо другого судді шукати.

— Ходімо.

Ідуть вони, дивляться, іде псисько старий, сухий такий. Чоловік каже:

— Будь нам за суддю.

— Що? Як?

— Розсуди нас. То так було. Я її витягнув, цю змію, з води, від смерти врятував, а вона говорить, що мене з’їсть.

її право. Так тепер світ платить.

— Як, за добро злом?

— Так. І я таке мав. Я тобі розкажу. Як я був молодим песям, то мене чистили й мили по кільканадцять разів на день, годували мене добре, найкращі страви мені давали, садовили мене за стіл, в ліжко мене клали, щоб я собі полежав, а як я постарівся і вже не годен, мене вигнали з подвір’я, браму закрили, і тепер я йду і чекаю, щоби скоро десь здохнути. Так світ тепер платить. Так і вона тобі платить.

— Ну добре. Даймеся ще на один суд. Якщо й той суд нас так розсудить, то, — каже, — бери та й з’їж мене або що хоч’ роби.

Ідуть вони, дивляться, лисиця. Він каже:

— Гов, зачекай, будь нам за суддю.

А вона ніби не чула. Обернулася та й питає:

— Що-що, що-що?

— Будь нам за суддю.

— Як? Що?

А він говорить:

— Я її витягнув з води, я її визволив від смерти, а вона мені тепер каже, що з’їсть.

Лисиця говорить.

— Я так не знаю судити. То треба бути на місци, показати, як тото було.

А він вже лисиці шепнув, що з п’ять курей дасть. Вона й каже:

— ...Підеме на місце і розсудиме, бо так я не можу. Як то було? А він говорить:

— Змія в тім глечику сиділа. Я її витягнув з води і відкрив. А вона вийшла і каже, що мене з’їсть.

Лисиця говорить:

— То не може бути правда, жеби така змія в такім глечику змістилася. То не може бути правда.

А чоловік каже:

— Так, у тім глечику сиділа.

— Я то не повірю, — каже лисиця. — Ану залазь, чи ти там змістишся?

І змія туди раз-раз, залазить. А голова лишилася зверху.

— Ну видиш, — каже лисиця. — Ще хочете мене обманити. Видиш, голова не міститься.

А змія каже:

— Як то не міститься? Чому не зміститься?

І потисла вона, так, що й голову сховала. А лисиця моргнула чоловікови, він тоді — раз! — і закрив той глечик, і вже змія закрита там. І каже лисиця чоловікови:

— А тепер що-сь обіцяв, то треба виконати.

— Завтра, — каже, — я тобі принесу п’ять курей.

— Де?

— Сюди я тобі принесу, би-сь була тут.

Він прийшов додому, бере ті кури в мішок і рано має нести. А жінка питається:

— А то де ти кури забираєш?

— Так і так, — каже. — Лисиці треба дати.

— Шкода курей, — жінка каже. — Де давати лисиці кури?

— Ні, — каже, — треба дати. Вона мене врятувала від смерти. Мене би була змія з’їла.

Ліг він спати. А жінка взяла ті кури випустила, а в мішок собаку вкинула і зав’язала. Він рано встав і не дивиться, що в мішку, бо сам кури клав і зав’язував. Взяв мішок на плечі і приходить з ним на то місце, де мав зустріти лисицю.

— Ну, — питає лисиця, — приніс?

Розв’язав він той мішок. А звідтам як вискочить пес! А лисиця — втеки. А пес зловив лисицю і загриз її. І так кажуть: за добро злом відплачується. Лисиця чоловіка від смерти врятувала і пожила смерти з його рук.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Красне, Турківського району, Львівської області
14 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Ярослав Романович (1903)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.