☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

За живою водою
Українська народна казка Закарпаття

Були собі дід і баба та мали єдного синка. А той синок не такий був певний, нерозвинутий був.

Чути, же в єдного царя жінка похворілася. Селом ішли й бубнували: хто би такий ся найшов, жеби тої живої води приніс? А тота вода за морем. І той син діда й баби, що ся в спузі бавив, каже так:

— Мені треба дати коня та міх грошей.

Прийшов він до царя, й цар йому дав коня та міх грошей, і дав му на дорогу міх хліба. Він ся забрав, сів на коня й пішов горами та лісами. Уже смеркається на вечір, він призирається в лісі, маленька хижка там. Там ся маленько світить. Прийшов він, поклопкав, отворила баба та говорить:

— Заходи до хати. Що ти, — говорить, — хочеш? Ту ще ніяка душа не приходила. Я тебе можу з’їсти.

А він говорить:

— Ти мене не їж, я тобі дам гроші.

— А що ти глядаєш коло нас?

— Я, — говорить, — іду за живою водою. А де є тота жива вода? А то була Інджібаба. Вона мала кліпи аж по землю. Він вийняв і дав їй пару стовок грошей. Тоді Інджібаба йому так сказала:

— У мене є сестра, що жиє на третій горі. Зась буде там мати хижу. А ти ту свого коня лиши, бо твій кінь там не піде. Я ти дам свого коня.

Вивела коня з хліва, а його коня повела унну.

— На, — говорить, — сідай на мого.

Він собі сів, і кінь з ним знявся в луфт і летить через єдну гору, і через другу, і через третю. Прийшов там — зась маленька хижка, а там така стара баба, Інджібаба зась, бо то дві сестри були. Та й говорить:

— Що ти ту прийшов? Що ти глядаєш ту коло нас? Ту ще така нечиста душа не приходила, а ти прийшов. Я тебе можу з’їсти.

Говорить він:

— Не їджте мене. Я маю чим заплатити. Вийняв гроші, насипав їй там, кілько треба було.

— Но, — говорить, — я знаю, де ти йдеш. Ти би хотів мати живу воду. Свого коня лишай, а я ти дам свого. В мене є ще єдна сестра, й ти, — говорить, — до тої сестри підеш. І та сестра поведе тебе, куди треба.

Дала вона йому свого коня, той кінь знявся в луфт і полетів до третьої сестри. Призирається він, а там таке маленьке поле. На тім полю маленька хижка й в ній бабка сидить коло вікна.

— Та де ти йдеш, синку? Ту, — говорить, — ніхто не приходив, а ти, така нечиста душа, прийшов сюди. Я знаю, — говорить, — чого ти прийшов. Ти прийшов по воду для цариці.

А в тої Інджібаби, як і в двох її сестер, кліпи аж до землі.

—...Знаєш що, — каже Інджібаба, — я тобі дам свого коня, а твого ту прив’яжу. І, — говорить, — будеш іти. Під он тою горою поле. На тім полю побачиш великий будинок. А за тим будинком студничок малий. Коло нього як день, так ніч стоїть змій. Колись він засне, той змій, а колись і ні.

Дала йому баба гребінь і щітку. І говорить:

— Як змій маленько засне, аби-сь прийшов та раз-два підставив якусь посудину на живу воду, жеби натекло. І тікай. Як буде змій за тобою летіти, би-сь по єдному метав назад себе гребінь і щітку. Гребінь буде ставати великою горою, а щітка буде ставати водою. Як будеш утікати та будеш чути, що пече тя, би-сь метав гребінь.

Як му так Інджібаба розказала, він пішов і набрав тої води. Змій учув: там щось хлюпоче. А він набрав води, поклав собі в ташку і сів на коня. А як змій за ним пустився, він був у луфті. І змій у луфті, і він у луфті. Летять. Кінь му говорить:

— Пече мене щось. Ти щось роби.

Він верг назад себе гребінь, і зробилася велика гора, і його не пропікало. Вони летять і летять. Потому шмарив і щітку. Сталося велике море. Та вже недалеко до тої третьої баби. Змій переплив море, доганяє й хоче хопити коня, а кінь утік якось. І прийшов він до тої баби.

— Но, — тота баба говорить, — на тобі твого коня, а я свого беру назад.

Він сів на того коня й прийшов до другої баби. Баба говорить:

— На тобі твого коня, а я возьму свого назад. Прибув до тої першої баби. І тота баба говорить:

— Знаєш що, синку? Ніби ти мені маленько дав тої живої води, би-сьми всипав. Я би, може, відмолодла та здоровішою стала. І возьми свого коня, а я свого беру.

І всипав їй мало води. Говорить Інджібаба:

— Йди до царя.

— Цар дає половину царівства, хто води привезе, — сказав він і поїхав далі.

Прийшов він до царя й говорить:

— Я привіз вашій хворій жінці таку воду, що можу її вилікувати. Цар зрадувався та дав їй напитися тої води. Вона ся напила й раз-два стала весела, виздоровіла. І стала молодша.

З тої радости передав йому цар половину царівства.

— Ти будеш коло мене царювати, мені помагати. Казці конець, поламався Ханин горнець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області 7 липня 1988 року Гебрян Михайло Андрійович (1923 року народження)