За молодющою водою
Українська народна казка Закарпаття
Ся казочка доста ймовірна. Цар був дуже сідий. А він читав много газет. Читав і з людей дослухався, що є молодюща водичка: коли чоловік нею вмиється, то буде молодий. Каже цар своїм синам:
— Синове, хто принесе ту водичку, я даю йому половину свого царства.
Старший і середущий сини взяли коні, взяли гроші й пішли на водичку.
А молодший син проситься:
— Няню, пустіть і мене.
— Е, синку, де я тебе пущу. Вони най ідуть, а я й тобі поділю, і так тобі половину царства дам.
— Няню, пустіть мене.
— Ну то бери тоту кобилку та й іди.
Він узяв півничок, сів на кобилку й пішов. Айбо не туди пішов, куди браття, ай у другу сторону. А браття вже далеко зайшли.
Приходить він на єдно поле, а там хата. Заходить до хати, а там дядько сидить, і борода його обвилася кругом стола. Здоровкається він:
— Добрий день, няньку!
— Добрий день, сине. А куди ти ідеш?
— Шукаю молодющу водичку.
— Я не знаю, де вона. Є в мене старший брат. Може, той знає. А хлопець гадає собі: «Господи, та в тебе ще старший брат є, коли в тебе така борода».
Приходить він на друге полечко, а там друга хата. Зайшов до хати, а там дідо, і в нього борода два рази стіл обвила.
— Добрий день, няню!
— Добрий день, сине. Куди йдеш?
— Глядаю молодющу водичку.
— Іди до мого старшого брата. Може, він знає.
Гадає він: «Господи, як ти такий старий, то який же той старший брат?» А дідо каже:
— Як найдеш водичку й будеш іти назад, аби ти ще вернув до мене.
І прийшов він до того діда, що три рази борода кругом стола обвилася:
— Добрий день, няню!
— Дай Боже здоровля, сине! Куди йдеш?
— Іду молодющої водички глядати.
— Я знаю, де ота водичка є. Там є море, а за тим морем молодюща водичка, різні косиці, краса велика. А охороняє ту водичку дівочка. Ще ніхто не дістав тої води й не дістане. Бо дівочка велику силу має. Як зіб’є горами — убиває все.
І пішов він далі, і довго йшов, і знайшов тоту дівочку, що молодющу воду охороняє. А вона щодня о дванадцятій годині відпочивати лягає. Він підкрався та вичекав, поки вона файно почесалася, лягла собі горілиць і заснула глибоким сном. Тоді він узяв свій півничок і набрав молодющої водички. І погрався з дівочкою, а вона спала й не чула. Та написав їй записочку, лишив коло неї, сів на коня та тікає.
Дівочка пробуджується, сплеснула в долоні, збила горами, його кобилці хвіст відірвала, а він утік.
А він їй у записці написав, котрого він царя син, а котрий син, не написав. І йде додому. І прийшов до того діда, що много раз борода обвита. І дав йому тої водички, і дід став молодий. Прийшов до того, що три рази борода обвита, дав водички — і той став молодий. І третьому дідови дав тої водички — і той молодий став. Добра водичка!
Іде він далі, дивиться, ідуть брати його. З горнятами. Звідає їх:
— Чи ви дістали водички?
А брати нічого не дістали. Ще й по тюрмах їх били.
— А я дістав.
Та й ідуть вони далі разом. А брати говорять собі:
— Дістане брат половину царства, а ми нич. Як би його знищити? Ніяк він їм не штимує.
Ідуть далі. І нема води, спека велика. І найшли вони колодязик. А нема як дістати води.
— Як би ми, хлопці, напилися тої водички?
— Та дуже легко. У вас порожні ваші півнички. Ви мені їх дайте, опустіть мене в колодязик і тримайте за ноги, і я досягну води, і будете пити. Ми ж брати.
Опустили його туди, він зачирав води, а вони його бух у колодязь. І він там остався, а вони його водичку забрали, а в його горнятко нас... та й пішли.
Вимотався він якось з того, виліз із колодязя — братів не є. Він подумав: «А, не біда. Аби водичка була.» Приходить додому, а отець уже молодий. Він каже вітцю:
— Няню, коби ви моєю водою умилися, ви би май ще молодий були.
Умився отець і нараз став сліпий. Розсердився він, викликав лісника.
— Туй пушка, веди його в ліс, убий його та принеси мені з нього серце й мізильник.
Ідуть вони в ліс, та й звідає він лісника, чого вони там ідуть. Лісник розповів йому, чого, та й признався:
— Мені жаль тебе вбити. А він відповідає:
— Прийде такий час, що мене няньо буде глядати і мене не буде. І в няня пропаде вся держава, до червака пропаде. Як хочеш, я тобі даю мізильник. А туй іде з нами собака, вбий собаку й неси няньови серце.
І так зробили. Собаку вбили, серце вибрали, мізильник він собі відтяв, обцілувалися, і він собі пішов, а лісник пішов домі.
— Ти вбив його? — звідає цар.
— Убив.
— Як так, то йди.
І лісник пішов.
Та й ішов день поза днем. І родився в тої дівки хлопець. В тої, де він молодющу воду брав, і присилає вона телеграму царю: «Давай сина, не даєш — до червака твоє царство піде.» Таку вона має силу.
Каже цар старшому синови:
— Іди.
Старший сів на коня та відправився туди. А вона вистелила до свого дому три доріжки різного шовку. Він тото обходив і прийшов з конем до неї. А дівка питає його:
— Що туй загубив?
А він не знає, що казати. То вона збила його та прогнала. Той прийшов домі, а цар каже другому:
— Іди ти, середущий.
Пішов той — і з тим так було. Збила його та прогнала. Вернувся він домі, і зажурився цар.
— То мав бути той, що я дав убити. Закликав цар того лісника.
— Ти справді вбив його?
— Убив.
Боїться лісник, бо то цар.
І вчули вони, що найменший царський син торгує десь на краю держави й в літі в рукавицях ходить. Послав цар єдну дівчину, аби пішла до нього. Прийшла та дівочка там, угостила його файно. Та й почала його умовляти, щоби вернувся до царя. А він сказав їй:
— Нині няньови мене треба? А коли давав мене вбити, тоді не треба мене було? І мені його не треба.
І пішла вона.
Айбо прийшов він додому. Поздоровився, а йому кажуть, би йшов у двір. Він зайшов:
— Будь здоров, няню!
І пішов. Нич не хоче мати з ними. Пішов до тої дівочки. Прийшов, пішов конем по тих шовкових доріжках, прив’язав коло тої кернички коня.
А вона його звідає:
— Що треба? Що загубив?
Підійшов він, обцілував хлопчика, обцілував її.
— Оце загубив!
І дібралися вони, і жили файненько, доки їм було положено. І наша казочка кінчилася.