Українські народні казки

За шість ринських

Українська народна казка Бойківщини

Був бідний швець. Прийшов до нього багач та й каже:

— — Ти зробив би мені чоботи?

— Зроблю.

— Кілько мають коштовати?

— П’ять ринських.

І багач дав йому п’ять ринських наперед. А він узяв тих п’ять ринських і розходував їх. І помер.

Приходить багач до його жінки.

— Чи зробив твій чоловік мені чоботи?

— Не зробив, бо він помер.

— Віддай мені гроші.

— Я не маю грошей. Хіба би вам дала дитину.

— Мені твоїх дітей не треба. Але я йому тоти гроші не подарую.

І пішов багач.

А втому селі був багатий пан. І мав єдного сина. А вдовиця мала дочку, і панський син ходив до тої дочки. А батько каже йому женитися.

— Я би-м женився, але в тої вдовиці, що за цвинтарем жиє. Вона має файну дочку.

— Я тобі не дам цього зробити, бо ми пани. Щоби я тобі дозволив у такої бідної вдовиці женитися?

— А я інде женитися не хочу. Хіба з дочкою тої вдовиці.

— А я тобі не дозволяю того робити.

— То я не женюся. Дайте мені мою часть, і я собі поїду.

— Добре, — батько каже.

І далі ходив той панич до вдовичиної дівки. Ішов він до неї попри цвинтар і почув на цвинтарі якийсь шум. А то багач викопав із гробу шевця і хоче з нього шкіру знімати.

— Я з тебе здойму шкіру і продам за своїх п’ять ринських.

Панич підійшов і каже:

— Що тут є?

— Я йому дав п’ять ринських, а він ми чоботи не зробив. Я з нього шкіру здойму.

Коли панич каже:

— Дай спокій. На тобі шість ринських. П’ять твоїх, що він тобі винен, а єден ринський, би ти його положив, як він був, і загріб у яму.

І багач ся втішив, що ще й ринський заробив. І загріб шевця, і пішов додому.

Панич прийшов від тої дівки додому, до батька свого, і каже:

— Давайте мені мою часть і коні, котрі найліпші, і я від вас від’їжджаю.

Пан йому то дав, і він поїхав.

Їхав він день, їхав два, та й йому скушно самому їхати. Заїхав у єдно місто, дав коням їсти. А в місті все був чоловік, що брав по стаєнне з тих, які заїжджали на ринок і кормили коні. І прийшов до нього той постаєнник.

— Ти мені заплати пів ринського.

Панич каже:

— Я тобі дам цілого ринського, а ти попильнуй моїх коней, бо я йду собі пошукати дагди фурмана.

Той каже:

— Ну йдіть, я попильную.

Пішов панич по місту. Іде тротуаром, а назустріч іде фурман із бичом. Витріскує собі в бич. Пан питає:

— Що ти за єден?

— Я фурман.

— А де твої коні?

— А я коней не маю. Я шукаю такого пана, щоби-м пішов до нього за фурмана.

— Може би ти пішов до мене?

— Піду.

І пішов він з паном. Пан прийшов з ним до своїх коней.

— От, — каже, — маєш. Поїдеш зо мною тими моїми кіньми.

— Добре.

Пан заплатив тому, що коні пильнував, і поїхав з фурманом. Їхали вни дуже далеко. Заїхали на роздоріжжя. Там були дві дороги. І написано на таблиці:

«Хто поїде направо, той ся верне, хто поїде наліво, той ся не верне». Читають вони ту таблицю оба. Пан каже фурманові:

— Куди поїдеме?

— Поїдеме наліво.

А пан йому каже:

— Диви, що тут пишуть: «Хто поїде направо, той ся верне, хто поїде наліво, той ся не верне». То чого ж їхати наліво?

— А би ти дурний, — фурман йому каже.

— Раз я дурний, їдь, куди хочеш.

І поїхали наліво. Дорога була красна, заїхали в глибокий ліс, а в тому лісі красна ровіньця і керниця з водою. Фурман каже до пана:

— Тут будемо відпочивати і коней годувати. Бо тут є де напоїти.

Пан каже:

— Добре.

— Но але, каже, — пане, я їду, пильную коней, а ви спите на бричці. А тепер я хочу спати, а ви годуйте коней і би-сьте не спали. Бо знаєте, що там було написано, на тому роздоріжжю.

— Добре, добре, я не буду спати, — каже пан.

Фурман ніби заспав. Але він не спав. А пан сидів, сидів на бричці та й заспав. Фурман слухає, а в лісі великий шум. Гуде, тріщить. А то змій дванадцятиголовий долі лісом опутався і то все кришив. А фурман увидів його, скочив з брички. Він мав шаблю і змійови всі дванадцять голів відтяв. І вийняв ніж, і відрізав усі дванадцять язиків. З кожної голови язик. Він завив ті язики в папір і заховав у кишеню. І збуджує пана.

— Пане, ви спите?

— Ні, ні, я не сплю.

— А дивіться, що мало з нами статися. Подивіться, який змій. Він мав нас поїсти.

Пан увидів то та й зайойкав:

— Йо-цоц!

Фурман напоїв коней і поїхав далі.

Заїхали вони у чужу країну. У саму столицю. А там, у ті країні, був цар, і він осліп на очі. І всі люде жаліли його, бо той цар був дуже добрий для людей.

І були в ті столиці вивішені чорні прапори. І спущені вдолину. Фурман питає:

— Що у вас тутки за жалоба така?

А йому розказують, який у них добрий цар. І що цар осліп. І вже багато лікарів приїжджали з інших країн, і не можуть його полікувати. Тому й вивішені чорні прапори.

А той фурман каже:

— О! У мене є лікар, що лолікує вашого царя. Це той, що зі мною їде.

А там були пани міністри. Вони то вчули і відразу забрали їх з собою, пана й фурмана. До царя їх забрали.

Приїхали вони іс казали цареви, який тут лікар є. цар сказав покликати його до себе. І прийшов «лікар» до царя. Цар йому сказав так:

— Як ти лікар і як ти мене вилікуєш, я тобі дам, що ти схочеш, а як не вилікуєш, скажу тобі голову відтяти. Бо тут уже доста таких було, що маєтки забрали, а мене не полікували.

А пан каже до царя:

— Дайте мені п’ять мінут для роздуму.

І пішов до фурмана і каже:

— Така й така справа. Як вилікую царя, то цар мені дасть, що схочу, а як не вилікую, то скаже голову мені відтяти.

А фурман йому каже:

— Скаже відтяти, бо ти дурний.

— Раз я дурний, най я буду дурний.

Тоді фурман каже йому:

— Йди, пане, до царя. І скажи йому, щоб були три покої: єден покій, де цар спить, другий покій для лікаря, а третій для фурмана. І в коридорі всю сторону зняти, би не було ніякої сторожі.

І пішов пан до царя, і сказав то цареви. І цар погодився. І пішов пан до свого покою. Там йому занесли їсти й пити. І він так напився, що вже нічого не пам’ятав. Бо він же знав, що він нічого не знає і ніякий він не лікар. І йому цар прикаже голову відтяти. І пан напився, щоби вже не чув, коли йому будуть голову рубати. І заспав.

А фурман уночі встав, взяв тих дванадцять язиків із змія і пішов до царя. Повтирав тими язиками цареви очі і сказав цареви, щоби очі не відкривав і би не вставав до восьмої години. І пішов собі фурман до совго покою.

А п’яний пан киває головою, перевіряє, чи не відрубали йому ще голову. Устав цар у восьмій годині, відкрив очі — уже добре видить. І пішов він до «лікаря», до пана. І поклонився йому. Той підняв очі, дивиться на царя. А цар підняв «лікаря» і почав йому дякувати. І дуже втішився цар, що він його вилікував. І стала втіха всім людям. Цар скликав багато панів, запровадив великі гості і зачав там славити «лікаря».

— Ну й що вам, пане лікарю, за то дати? — спитав цар. — Як-исьте нежонаті, в мене суть дві дочки. Котру схочете, ту я за вас віддам.

І покликав цар старшу дочку. Ладна дочка була, але худенька. А молодша дуже красива.

— Котру хочете, пане лікарю, ту й беріть.

А пан каже:

— Дайте п’ять мінут для роздуму.

І пішов пан до фурмана. І скзав йому про йарських дочок. Молодша дуже красива, а старша не така, худенька. Котру брати? А фурман йому каже:

— Ніякі родичі не тішаться, як молодша дочка віддається, а старша ся лишає. Бо то негарно.

І пішов пан до царя, і сказв, що він бере старшу дочку. Цар дуже ся втішив і зробили весілля. Побавилися, погостювали, а на другий день фурман каже до пана:

— Я би-м хотів, пане, піти поспацірувати. Ви, пане, з жінкою і я. але би ми пішли в темну вулицю.

Погодився пан, і пішли вони всі троє на спацір. Зайшли в темну вулицю, і тоді фурман каже:

— Слухай, пане. Нам треба поділитися тою здобиччю, що ми здобули в царя.

— Добре, — каже пан. — Ми поділимеся всім по половині. А з жінкою як?

— По половині, — фурман каже.

А пан йому:

— Тоді не буде ні тобі, ні мені.

— Бо ти дурний, — сказав йому фурман.

— Раз-єм дурний, діли.

Фурман виймає шаблю, розмахує нею, ніби хоче ділити жінку, рубаючи через голову. Шабля вже до голови летить, і тут їй вискочила з рота змія. Вона ще малейкою десь на потічку пила воду і спила гадинча мале. І то їй всередині виросло і пекло, і тому вона така худенька була. І як вискочила їй та гадина з рота, вна відразу красніша стала.

І тоді фурман каже до пана:

— Знаєш, пане, хто я такий? Я той швець, що ти не дав богачеви з нього шкіру зняти.ю що ти заплатив за нього шість ринських. І будь здоров.

І фурман зник.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

56 (1932). За шість ринських. СУС — 19 листопада 1988 р. Ляхман Павло Іванович (1904). Львівська область, Турківський район, село Верхнє Висоцьке