Українські народні казки

Закляте золото

Українська народна казка Буковини

Жив їден старий дід з сином. І дуже вони були бідні, навіть не мали чим ся вкрити. Дід спав на голій печі і накривався вереткою — латка на латці. А люди говорили, що в него є багато грошей. Його син ходив босий та простоволосий і не мав чим своє тіло прикрити — ходив у гребінних штанах на очкурови. Як було тому хлопцеви років з вісімнадцять, взяла його їдна дівчина до себе. Та й каже:

— Гай, поженимся, то, може, легше нам буде.

Пішли вони до попа, а піп не хоче їх вінчати, бо вони не знають «Отче наш».

— Батюшка, навчіть нас, ми вам за це відробимо.

Навчив їх піп «Отче наш» та й звінчав їх у церкві вночі, бо не мали в що вбратися і не могли за що зробити весілля. Почали вони собі жити. Заробляли по хазяях і стало їм ніби лучче. А чоловік каже молодій жінці:

— Йдім жити до мене, бо мій дідо старий, і нема йому кому й води принести.

Прийшли вони до старого, привели його в порядок і хазяюють собі. Але в їден прекрасний день каже старий невістці:

— Іди вже трохи до свої мами, бо через вас не маю як умерти. Приходить чоловік з поля, а вона й розказує:

— Дядько так і так казали. То що, йти мені додому? А чоловік їй:

— Ти лізь на під і тягни за собою драбину. Сиди там і дивися, що буде робити старий.

Пішов чоловік орати, а вона сидить на поді і дивиться за старим. А старий вийшов надвір, подивився, тоді входи до хати і виноси два гладуші, прив’язані до байора. Далі ліз рачки з тими гладушями. Заліз під горіх, випорпав руками яму, закопав тих два гладуші та й говори: «Які руки закопували, такі щоб і відкопували». А молода жінка це чула.

Вернувся старий з городу, ляг на лавку і задубів. А вона злази з поду, бере сапу і йде під той горіх. Хтіла відкопати ті гладуші — не бере. Їй і руки не підоймалися, бо то місце було закляте.

Виглядає вона з поля чоловіка. Почав росити дощик, і чоловік зарання вернувся з поля. А вона — напроти него, та й каже:

— Дідо наш уже вмерли. Розпрягай коні та веди їх до хазяїна. А я тобі щось розкажу.

Той відогнав до хазяїна коні і скоро прийшов додому. А вона й розказала про ті гладуші.

—...Я хтіла роздивитися, що то за гладуші, але нічого не могла зробити.

Чоловік хтів самий відкопати їх, але й йому руки не підоймалися. А жінка каже:

— Старий казав: «Які руки закопували, такі щоб відкопували».

Чоловік зайшов до хати, взяв свого покійного діда попід пахи, потягнув на город і випорпав ті два гладуші руками вмершого старого. Як приніс їх до хати, побачив, що під піччю є підполоч. Заховав він ті гладуші в підполоч, лиш їдну жменю золота взяв. Та й поніс то золото до пана.

— Дідо вмерли і ось що лишили.

Пан взяв собі то золото, а йому дав пару коней, повну фіру муки і дошки на труно.

— Іди ховай тата. А як будеш ще таке мати, то принось. Заніс він до пана ще їдну жменю золота. Пан каже:

— Вибери собі корову.

— Мені нема де її поставити, — каже бідний чоловік.

— А ти забий коло хати приколінь та й прив’яжи її.

Зробили похорон. Привів чоловік корову. Пан прислав людей, і за три дні зробили йому хату. А людям вони казали, що мають панови за все відробляти.

Будеш мовчати, язичку, будеш їсти кашку, а не будеш мовчати, будеш їсти болячку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Романівці, Сокирянського району, Чернівецької області
7 січня 1980 року
Оповідач: Коханюк Федір Філіпович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.