Замок Синьої Бороди
Українська народна казка Закарпаття
Був собі Синя Борода. У нього був замок, а в тому замку дванадцять кімнат. Задумав Синя Борода женитися та найшов молоду жіночку, і дав їй ключі від дванадцяти кімнат, і каже так:
— У всі кімнати йди, а в дванадцяту не йди.
Та й лишив її Синя Борода саму в замку й пішов. А молода жінка подумала: «Що він забороняє іти в дванадцяту кімнату?» Її то поінтересовало — подивитись. Зайшла вона в ту кімнату та нараз впудилася. Впудилася, бо там повно крови було. І ключі впали там, у тоту кров.
Вимила вона ключі, замкла дванадцяту кімнату, айбо всі ключі обмилися, а з того ключа, що від дванадцятої кімнати, не відмивається кров.
Прийшов Синя Борода й зазвідав:
— Ти була в дванадцятій кімнаті?
— Нє.
— Не може бути, а чого ключі немиті. Іди вон і подумай, і тоді скажеш, що там було.
Пішла вона, постояла мало та зайшла.
— Ти надумалася, що ти там виділа?
— Я не була там.
— А! Іди ще раз.
Пішла, п’ятнадцять минут побула й так зайшла. І знов сказала, що там не була. І третій раз сказав він їй вийти, і третій раз не прийнялася вона, сказала, що там не була. І він завів її там, у ту кімнату, де вона була, взяв повісив за ногу та притяв їй шию. І стекла кров, і він харчувався тою кров’ю жіночою, той Синя Борода.
Но нич. Надумався він ще раз женитися. Найшов знов якусь бідненьку дівчину. Привів її та дав ключі від дванадцяти кімнат.
— Можеш іти в десять кімнат, в одинадцять, а в дванадцяту би-сь не йшла.
І тота так подумала, як перша: «Чому я там не можу зайти? Та я його жінка.» Інтересовало то її. Зайшла, подивилася, а та перша жінка висить. Вона впудилася, ключі впали. Вона підойняла ключі, вмила, айбо той дванадцятий ключ не відмився.
Прийшов Синя Борода.
— Ти була, — каже, — в дванадцятій кімнаті?
— Не була.
— Не може бути. А чого ключ в крови?
— Я не була.
— Іди вон подумай.
Пішла й ця й так подумала, і другий раз пішла. А як третій раз сказала вона, що там не була, завів він її туди, повісив за ногу і відтяв голову.
Дев’ять жінок мав Синя Борода й всі там повісив, і взяв нарешті бідну сироту, що ні вітця, ні мами не мала, а брат у армії був. Но й що? Передав і їй Синя Борода всі ключі.
— Іди в одинадцять кімнат, а в дванадцяту би-сь не йшла.
І тоту молоденьку жіночку покортіло подивитися. Зайшла вона, а там жінки висять. Впудилася жінка, руки стряслися, ключі впали. Взяла підойняла ключі, обмила, айбо той, від дванадцятої кімнати, не відмився.
Прийшов Синя Борода.
— Ти була там?
— Нє.
— А-а-а. А ключі чого не обмиті? Іди вон, десять минут побудь і скажеш, що ти там виділа.
Пішла вона вон, побула там, зайшла.
— Ти була там?
— Не.
— А-а-а. А ключі чого в крові? Іди ще на п’ятнадцять минут.
А він того ножа точить. Пішла вона й через п’ятнадцять минут вернулася.
— Ти подумала, що там є?
— Я там не була.
— Но ще йди вон, подумай. Це вже послідній раз.
А вона вийшла вон, впала навколішки, щиро помолилася богу:
— Господи мій, порятуй мене. Братку золотий, прийди з тої армії і визволь мене з біди! Аби я осталася живою.
І так бог наказав, що брат її у вітру на кони прилетів із армії, скочив через мур та й до хиж. Синя Борода гадав, що то вона. А брат підскочив і відтяв Синій Бороді шию.
І остався замок тій бідненькій сироті, і наша казочка кончилася.