Українські народні казки

Зачарований маєток

Українська народна казка Покуття

Жив собі в одному селі чоловік. Гендлював, возив кораблем за границю пшеницю. Каже йому старша дівчина: — Тату, купіть мені коралі.

Купив він їй ті коралі. Та й знов їде за границю продавати пшеницю. А дівчина молодша йому каже:

— Купіть мені живу квітку.

І він поїхав за границю. А як їхав відти, звіявся вітер великий і поніс той корабель водою. Доплив він тим кораблем до якогось берега, а на тому березі стояла хата. Виходить з корабля і йде до тої хати. А там на воротях лежить медвідь. Такий паршивий. Чоловік пройшов попри него, зайшов до хати, а там є таблиці. І написано на тих таблицях, що можна їсти, пити, а з собою нічого не брати.

Він попоїв, напився, виходить надвір, дивиться — росте жива квітка. Пішов і ту квітку урвав. Іде він, а медвідь йому каже:

— Ти урвав сю квітку доньці своїй. Якщо вона прийде до мене на рік служити, то ти будеш жити. А якщо не прийде, то ти до двох тижнів умреш.

Їде він відти назад тим кораблем, приїхав додому та й каже своїй молодшій дівчині:

— На, я урвав осю квітку — ту, що ти хотіла. А за сю квіточку треба йти рік до медведя служити. Якщо не підеш, то я до двох неділь маю вмерти.

А вона каже:

— Ніж ви маєте вмирати, то краще я піду до медведя служити.

Привіз він її туди, до того медведя. Лежить він на воротях. Зайшли вони до хати. Там є все їсти й пити, дєдя лишає її там і плаче. Вийшов і пішов, а вона лишилася.

Медвідь уночі приходить д’ній, балакає з нею цілу ніч. І так кожної ночі, цілий рік.

А дєдя далі їздить за границю, возить пшеницю. Неня дівчини каже:

— Аби ти поїхав до доньки, хоть збоку подивився на неї.

— Не поїду, бо він казав мені, той медвідь, що якби я приїхав, то він зітне доньку й мене. Я маю приїхати туди аж у рік.

Ну й так день поза день пройшов рік. Бере дєдя і їде до доньки. Приїздить, донька сидить собі в покою. А дєдя питається її:

— Як тобі, донечко, тут перебулося сей рік? А вона каже:

— Так, дєдю, перебулося, якби-м тут перебула лиш два тижні. Не навтємилося мені.

Виходить вона з дєдею з тої хати, прийшли на ворота, а медвідь плаче. Лежить і плаче. Дівчині стало жаль медведя і жаль було, що медвідь їй нічого не казав. Уклякає вона коло того медведя і цілує його в хавку з одного боку і з другого, і обняла медведя. І підоймається вона догори, і медвідь підоймається. І ту з себе шкіру здирає, і файний з него панич робиться.

І дивляться вони на подвір’я, а там люди, худоба, коні. А то був замертвілий маєток. А як поцілувала вона медведя, то все ожило.

І дівчина вже лишається там, не йде додому, бо її дім уже тут буде. Сказав їй панич, що з медведя зробився:

— Такої й такої днини у нас весілля.

Має він з нею вінчатися. Тато поїхав додому, а з дому приїхав на весілля. І неня з ним приїхала, і сестра. І відбулося весілля. І гості, і всі, що служили в тім маєтку, — все гуляло.

Та й жили вони разом, та й добре їм було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Торговиця, Городенківського району, Івано-Франківської області
5 вересня 1987 року
Оповідач: Новосильський Іван Васильович (1911 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.