Українські народні казки

Зачарований царевич
Українська народна казка Буковини

Жили собі дід з бабою. Дідови було сто років, а бабі дев’яносто. І не було в них дітей. Жили вони в старенькій хатці і журилися, що нема на старість їх кому обійти. Лягли вони одного разу спати, і надумала баба, що робити. Дід устав, а баба з печі каже:

— Старий, бери торбу і йди в світ... Може, що найдеш, то буде наше. Що побачиш, то кидай у торбу. То буде наше дитя.

Ішов дід, ішов по дорозі і зайшов у ліс. А там болото й очерет. Дивиться він, а в тім багні купається льоха з поросятами. Побачила льоха діда і вийшла з поросятами з багна. А в тім багні лишився їден кабанчик. Він до того поросяти, а воно не тікає. Кинув його дід в торбу і думає: «От буде бабі радість! Це буде наш синок!»

Приніс дід кабанчика додому та й каже:

— На тобі, бабо. Будеш мати радість. Помий його, і він буде наш синок.

Помила баба кабанчика. Настелила соломки, постелила веретку. Годує його. І назвали вони його Івасиком. Виріс кабанчик великий-великий. А баба й каже:

— Було б добре, якби він говорив до нас. І сказав: «Мамо». Старий, іди-но на базар і купи кукурудзяних стручків. Наш Івасик їх дуже люби, — сказала баба дідови.

Іде дід на базар і клене бабу. «Приніс кабана, а тепер ще йди на базар та купуй йому стручки. І так грошей нема».

Купив дід стручків, дала баба кабанови їсти. І питає:

— Діду, що ти чув на базарі? А він каже:

— От, бабо, що я чув. Чув я, що цар віддає дочку за того, хто від свого дому аж до царського дворця прокладе золотий міст і збудує золотий дворець. Якби, — каже, — в нас був син, то, може б, він взявся будувати, а в нас свиня свинею. А кабанчик підняв голову, нащурив вуха і слухає. Баба каже:

— Дурного пішли на ярмарок, то він дурну новину принесе. Тут кабанчик знову підняв голову та й каже:

— Тату, мамо, ідіть до царя і кажіть, що я збудую золотий міст і золотий дворець. Ідіть, тату, рано до царя і кажіть, що син вас прислав.

Дід зібрався та й пішов до царя. Приходи він, а на воротях сторожі його не пускають.

— Куди ти, діду, прешся? А він сторожам:

— Мене прислав син. Він зроби золотий міст від свого дому до царського дворця.

Сторожі сміялися, але пропустили його. Зайшов дід до царя, цар подивився на него.

— Ваша величносте, мій син сказав, що зроби золотий міст і золотий дворець.

Цар йому:

— Іди, діду, й приведи свого сина. А то голова тобі буде там, де п’яти. Ти знаєш, куди тобі йти? Іди за сином.

Дід прийшов додому. Баба питає:

— Ну що, діду?

— Казав цар, щоб привести сина. А баба:

— Куди ж ти поведеш свиню? Свиня свинею. А кабан знов заговорив:

— Тату й мамо, не журіться. Беріть мене, тату, і ведіть до царя. Узяв старий кабана на вірьовку й повів. Привів до тої брами, а сторожі як побачили, то й попадали зо сміху. Питають:

— Діду, куди ти ведеш цего кабана?

— Це мій син. Я до царя його веду.

Та й ті не пускали, сміялися. А їден пропустив. А цар подивився на кабана та й каже:

— А де ж твій син?

— Оце й є мій син, — і показав на кабана. — Він сказав, що зроби міст і дворець.

Цар і все начальство дивилися на кабана і не знали, що тут і казати. Дід пустив кабана, кабан ходи по кімнатах, по килимах, нюхає все. Скрізь обнюхав. А цар каже:

— Ти знаєш, діду, куди тобі йти з цим кабаном? Іди додому. І як не буде мосту й дворця, то голова твоя буде там, де п’яти.

І сказав на то дід:

— А як буде золотий міст і палац, то я, царю, забираю твою дочку до себе.

Взяв кабана і пішов додому. І почали дід з бабою сперечатися і сперечалися до самого досвітку. Зморилися і полягали спати. А кабан не спав. Пішов до вікна і витягнув з себе два бурдюги. Запалив один — з него вилетіли бджоли і всі разом полетіли. Де вони пролетіли, там з’явився золотий міст. І зробився міст від їхньої хати аж до царського дворця. Тоді кабан запалив другий бурдюг. І з него вилетіли бджоли, полетіли понад мостом і впали. І там, де вони впали, з’явився золотий дворець.

Устав дід, устала баба. Дід у дворці, баба в дворці. І обоє в царській одежі. А кабан лиш перекачується по килимах.

Пішов дід з кабаном знов до царя. Цар зібрав міністрів і почав радитися, чи дати дочку за кабана. Ті сказали, що треба дати, раз він збудував міст і дворець. І цар віддав дочку. Але весілля не робив, бо не було з ким, — свиня.

Забрав кабан царську дочку до себе, і вона в него жила. Коли кабан лягав спати, свинячу шкіру з себе скидав. І дуже красень великий був, такий, що ні в казці сказати, ні пером описати. Царівна умлівала, як бачила, що він такий гарний.

Так вони жили два тижні, а потому вона пішла до своїх батьків і все розказала. А батько їй сказав:

— Доню, не зроби йому шкоди, бо він — велика людина. А мама взяла її в сад на гуляння і каже:

— Що тобі з того, що ти будеш зі свинею жити? Ти ж не маєш з ким між люди вийти. Йди додому і наклади в печі вогонь. А як він ляже вночі спати, ти ту шкіру спали.

Вона прийшла додому, наклала вогонь. Він ляг спати, а вона ту шкіру взяла та й спалила. Як шкіра почала тріщати на вогні, він почув і прохватився. Піймав жінку і обняв. І каже:

— Мила, тебе хтось нарадив чи ти сама це зробила? Як тебе хтось нарадив, то нічого, а як ти сама це зробила, то ти нерозумна. Пройшло б ще два роки, і я б ту шкіру з себе скинув.

Поклав він на ню обруч і сказав:

— Будеш мене шукати в Ладановім монастирі. Як знайдеш, аж тоді цей обруч на тобі розсиплеться.

Лиш віхола зробилася — і він полетів. І двора не стало, і моста золотого не стало. І як була біднота, так і була. Прийшла вона від його батьків до своїх. І батько їй каже:

— Іди, куди знаєш, бо мені ганьба.

І вона пішла. Ходила цілий рік, поки не прийшла у великий ліс. А там хатина маленька. Стала вона коло тої хатини. Вийшла відти свята Середа та й каже:

— Як ти добра людина, йди до хати, а як недобра — пустю на тебе псів.

— Я добра людина.

— Чого ж ти сюди попала? Сюди ніхто не попадає.

— Я шукаю Ладановий монастир. Там мій чоловік.

— Я не чула про такий монастир, — каже свята Середа. — Іди до хати, переночуєш у мене, а рано я тобі щось скажу.

Поклала свята Середа жінку спати, а сама вийшла надвір і зібрала все: де які звірі, де птахи, де змії — все на світі. І всі сказали їй:

— Ми за Ладановий монастир не чули. І сказала жінці рано свята Середа:

— Не знаю, де той монастир. На тобі чашу вина, проскуру й мотовило і йди до святої П’ятниці.

І відправила її свята Середа до святої П’ятниці. Йшла вона туди цілий рік. І зайшла в ліс. А там — маленька хатинка і пси. Свята П’ятниця вийшла і каже:

— Як ти добра людина, то йди до хати, а як недобра — псів пустю. Увійшла вона в хату і сильно плакала, гіркими сльозами. І сказала їй свята П’ятниця:

— Переночуй у мене, а рано, може, я тобі щось скажу про той Ладановий монастир.

Лягла жінка спати, а свята П’ятниця вийшла і скликала всіх звірів, птахів і змій.

— Ви літаєте, ви ходите, ви повзаєте. Чи не знаєте ви, де Ладановий монастир?

І всі сказали, що не знають.

— Ми про таке не чули.

Рано дала свята П’ятниця жінці чашу вина, проскуру і золоту прядку. І каже:

— Іди до святої Пречистої.

До святої Пречистої вона рік ішла. І знов зайшла в ліс. А там — маленька хатинка. Підійшла вона аж під двері. Постукала, і свята Пречиста вийшла та й каже:

— Хто ти? Як добра душа, то зайди, а як недобра — то псів пущу і вони тебе розірвуть.

— Я добра душа, бабусю. Я царівна. Шукаю свого чоловіка. Я спалила з него шкіру. І він мені сказав: «Коли мене найдеш у Ладановім монастирі, тоді з тебе спаде обруч».

Свята Пречиста їй:

— Я про цей монастир не чула. Ти лягай спати, а я, може, щось дізнаюся. І рано тобі скажу.

Положила її свята Пречиста спати, а сама вийшла і скликала все, що на світі є: і звірів, і птахів, і змій. Облетіли й оббігли вони весь світ і ніде нічого не найшли. Лиш їдна птичка не полетіла. Жайворонок. Він не полетів, бо його боліла ніжка. І сказав той жайворонок:

— Я знаю, де Ладановий монастир. Та я туди не полечу, бо нога болить.

А свята Пречиста йому сказала:

— Болить тобі нога чи не болить, ти повинен виконати те, що я тобі сказала.

Дала їй свята Пречиста чашу вина, проскуру й квочку з курчатами. Забрала вона ті речі й ті, що їй дали свята Середа й свята П’ятниця, і вийшла надвір. І каже їй жайворонок:

— Сідай на мене.

— Я ж тебе роздушу, ти маленький.

— Ні, не роздушиш.

Сіла вона на жайворонка і полетіла. Летіла понад озером, понад дрімучим лісом. І дуже страшні звірі її переходили. А жайворонок казав:

— Ти не бійся.

І присів з нею на поляні перепочити. Перепочив і знов полетів. Аж до того монастиря.

Прилетіли вони на їдну поляну, а там — керниця. Вони дуже зрадувалися. А жайворонок каже:

— Царівно, ти не дуже радуйся, бо тебе ще попереду велике горе чекає. Слухай мене. Кидай у керницю прядку і квочку з курчатами. А мотовило тримай коло себе. Прийде прислуга Баби Яги, побачи мотовило і розкаже про него своїй господині, Бабі Язі.

Прийшла прислуга, глянула на царівну і побачила то золоте мотовило. Пішла до свої господині і сказала, що бачила коло керниці дівку, а в неї — золоте мотовило, що саме нитки мотає.

— Біжи приведи її до мене.

Привела прислуга жінку до Баби Яги. І каже Баба Яга до жінки:

— Продай мені мотовило. А жінка їй:

— Я тобі так дам. Лиш прийми мене на ніч там, де в тебе цар спить. Баба Яга догадується й не догадується, що то за жінка. І віддала жінка мотовило Бабі Язі, а та приймила її. Чоловік її прийшов з полювання з таким самим зачарованим царевичем, як сам. Пішов він у свою кімнату, а Баба налляла йому кружку молока. Він випив і закам’янів, нічого не чув, нічого не знав. Пішла Баба, подивилася на него — спить. Завела Баба до него жінку і замкнула двері. Вона цілу ніч плакала над ним: «Івасику, встань і скинь з мене цей обруч. Як мені тяжко ходити три роки з ним!» Але він не пробудився.

Баба вранці прийшла і царівну звідти виґутнула. Пішла вона плачучи до керниці. А Баба дала її чоловікови випити молока, і він знов пішов на полювання.

Жінка витягнула з керниці прядку і поклала коло себе. А та прислуга прийшла знов до води. Та як побачила ту прядку, побігла до свої хазяйки. Та й каже:

— Там є ще краща річ, як золоте мотовило. Та жінка має золоту прядку, що сама пряде і сама мотає.

— Приведи її сюди.

Прислуга привела її, а Баба каже:

— Продай мені цю прядку.

— Пустіть мене переночувати до царя в кімнату, я дам вам цю прядку.

А Баба думає: «Що ж це за їдна?»

Віддала жінка Бабі ту прядку. А чоловік прийшов з полювання і пішов у свою кімнату. Баба внесла йому знов сонного молока. Він випив ту кварту молока і ляг, і так само заснув, як першу ніч. Баба ввійшла, помацала його, що він спить, як мертвий, і знов гутнула її в ту кімнату. І замкнула.

Цілу ніч переплакала над ним жінка, на коліна падала.

— Івасику, встань, скинь з мене цей обруч, який я вже три роки ношу...

А другий царевич, який спав у кімнаті через стіну, в ту ніч не спав і чув, як вона плаче. Рано прийшла Баба Яга, відкрила двері і знов її вигнала. І вона знов пішла до тої керниці.

А чоловікови Баба знов дала кварту молока, і він пішов із своїм товаришем на полювання. І сказав йому товариш:

— Слухай, у тебе в кімнаті якась жінка плакала і говорила: «Милий Івасику, скинь з мене цей обруч. Як мені тяжко ходити з ним три роки!»

Як сказав йому це товариш, заплакав він гіркими сльозами. А той каже:

— Ти на цю ніч молока не пий. Возьми то молоко розбризкай у вазоні, щоби Баба не знала. І прикинься мертвим.

Пішла та прислуга до води і подивилася на жінку. Прибігла й каже:

— Пані! Ще краще чудо в тої жінки біля керниці є! Баба Яга питає:

— Що там таке?

— Золота квочка й золоті курчатка.

— Приведи її до мене.

І подумала Баба Яга: «Як ти його жінка, то тобі нічого не вдасться». Прийшла жінка, а Баба каже:

— Продай мені цю квочку.

— Я вам так дам, лиш прийміть мене на ніч там, де цар спить.

— Добре, прийму.

Прийшов чоловік з полювання, а Баба Яга дала йому знов сонного молока. Він то молоко не випив, а все розілляв і притаївся мертвим. Посиділа Баба Яга, побачила, що він такий самий, як тими ночами був, та гутнула її до него й замкнула. А сама пішла.

Посиділа жінка коло него довгий час і почула, що Баба Яга харчить; впала навколішки перед ним, обіймила його і почала плакати гіркими сльозами:

— Милий мій Івасику! Пробудись, подивися, що я обруч ношу вже три роки.

А він не спав. Схопився він, обіймив її, поцілував і розсипався на ній той обруч. І народила вона хлопчика.

Рано Баба Яга відчинила двері — чоловік з жінкою сидять і дитина коло них. І сказав чоловік товаришеви, щоб привів коня, прив’язали до того коня Бабу Ягу та її прислугу. І бігав з ними кінь, поки не розніс їх зовсім.

А собі сказав він привести чародійського коня від Баби Яги. Сів на того коня, посадив позад себе свого товариша, а жінку з дитиною наперед себе. І як сів він на того коня, то дома зразу зробилися палац і міст. І сад, і пташки. І батьки зразу побачили, що вони живі.

Приїхали вони до її батька царя. І забрав туди своїх батьків.

А ті бджоли цілими днями літали і дзижчали над його двором і остерігали його.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Волошків, Сокирянського району, Чернівецької області
8 серпня 1984 року
Оповідач: Гуцул Калина Гнатівна (1907 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дивіться також: