Зимова пригода
Українська народна казка Чернігівщини

Давним-давно, ще коли люди вірили у всякі небилиці, стояло на пагорбі невеличке село. Люди жили в ньому звичайні. Жили не тужили, сьогодні бідують, а завтра танцюють. А ці, які вчора танцювали, позавчора оладки їли, узваром запивали, вітром комори продували, щоб миші не спали.

Отак і час ішов. А за селом, на узбіччі, стояла хатина, наче з виду, як і у всіх, але трохи якась відлюдкувата, з лупатими вікнами під самим дахом, високим димарем та густою ялиною у полусаднику. Діти повз ту хату боялися ходити, бо їх бабусі лякали (щоб із села пріч не йшли), що там живе нечиста сила. А жила там стара жінка з дочкою. Дочка була ряба й некрасива, очі витрішкуваті, товстими щоками підперті. Ніхто її заміж не брав. Може, тому, що матері боялися, а може, парубки сподівалися із лиця нареченої воду пить... Хто його знає... Мати лютувала, сердилась за це на весь світ, постійно якісь пакості робила: то помиї виллє на дорозі, то яйце розіб’є об чужі ворота, а то мілоч розкине на перехресті. Але цим накликала на себе тільки неприязнь селян. Парубки зберуться ввечері, погуляють, а тоді кажуть:

— Підемо відьмі шкоду робити.

Залізе хтось на ялину, сховається у гущині та й гуде біля комина. Чи гарбуза привісять під вікно зі свічкою. Дочка плаче, репетує. Хлопці навтьоки, а вслід прокльони доганяють. Дразнили вони так господиню, тішилися. Така була гульня.

Було це взимку. Снігу намело по стріхи. По гурах можна було ходити, як по горах. Зібралися хлопці й дівчата на гульбище, подумали, що робити, та й пішли шкодити відьмі. Залізли по снігу до самого комина, стали в нього тріски кидати та гудіти несамовитим голосом. А дівки внизу хіхікають, насміхаються. Аж тут із комина якийсь шум, а тоді репет — вилітає стара відьма чи то на мітлі, чи на вінику, чи на чаплеї. Та як стала по спинах усіх лупцювати. Кого оперезала, ті поскочувались клубком із гури аж на дорогу, а як розігнулись, то завили нелюдським голосом. Дівки заклякли, як побачили, що їх хлопці перетворились на вовків і дременули до лісу. Язики в роті закам’яніли від такого дива, очі провцом постали. Коли опам’ятались, то вже не бачили, як відьма назад у комин шубовснула, бо несамовито бігли до своїх хат. А вранці ще одне горе. Усі юнки поставали кирпатими і рябими, наче горохом побиті. Чутка пішла — пороблено. А воно так і є. Вкрала відьма у них дівочу красу й молодість. Казали, що дочка її стала на паву схожа, пишна та рум’яна. Але все одно всі боялися до неї підходити, бо та краса несправжня.

Як то було далі, не знаю. Десь ділось те сімейство, а може, його ніколи й не було. Тільки старі люди з тих пір кажуть: не дражни долю, то й горя не буде.

Відкусаний місяць з тих пір перетворюється на серп.