Українські народні казки

Злодій Мішко

Українська народна казка Бойківщини

Мала мати сина, називався Мішко. Каже йому мати: — Іди, сину, в світ, навчися якогось ремесла. Пішов Мішко і не було його три роки. У три роки вернувся додому. Мати каже йому:

— Де ти, синку, був? Якого ремесла навчився? А він їй:

— Я навчився красти.

— То ти злодій?

— Так, я великий злодій. Мати пішла до віта і каже:

— Мій син навчився красти. А віт їй:

— Скажи свому синови, най прийде завтра ввечір до мене. Мати прийшла додому та й каже:

— Мішку, казав віт, аби ти прийшов завтра ввечір до него. Мішко пішов. Поздоровкався, а віт питає:

— Де ти, Мішку, був, якого ремесла навчився? А Мішко й каже:

— Навчився красти.

— То ти злодій?

— Так, я великий злодій.

— Коли ти такий великий злодій, то вкради в мої жінки з пальця перстень. Як вкрадеш, то я тобі додам до того ще корону.

Прийшов Мішко ввечір до вітової хати. В хаті темно. Він змінив голос і говорить так, як віт. Та й каже:

— Жінко, дай мені перстень, бо я з Мішком заложився, що має в тебе вкрасти.

І вона дала йому перстень — думала, що то її чоловік. Мішко взяв перстень та й пішов. На другий день віт каже:

— Жінко, в тебе перстень?

— Та я тобі вчора дала.

— Ти мені не давала, — каже віт. А вона йому:

— Давала. Каже віт:

— Відай, перстень у Мішка.

Пішов віт до Мішка додому та й питає:

— Мішку, перстень в тебе?

— В мене, — каже.

Тоді віт додав йому до того ще й корону. І каже:

— Коли ти, Мішку, такий злодій, вкради з-під нас простирало, як ми будемо спати.

Мішка йому:

— Добре.

Пішов Мішко, назбирав сливок, яблук, грушок, зварив то все на повидло. Як стемніло, зайшов до віта до хати і сховався з тим повидлом під ліжко. Коли віт з жінкою заснули, він все вилляв межи них. Уночи вітиха пробудилася та й каже:

— Чоловіче, що ти наробив?

Вона думала, що він п’яний і такого наробив. Взяла то простирало і кинула під ліжко. А Мішко простирало в руки і додому, бо йому лише того й треба.

Рано встала жінка, шукає простирало під ліжком — нема. А віт каже:

— Відай, Мішко вкрав. Пішов до Мішка.

— Мішку, в тебе простирало?

— У мене.

І знов дає віт Мішкови корону. Та й каже:

— Коли ти, Мішку, такий великий злодій, то вкради в мене зі стайни коня.

— Вкраду.

А віт дав до того коня аж трьох сторожів, аби пильнували. Один тримає за голову, другий за гриву, а третій — за хвіст. А Мішко накупив горівки та й іде ввечері попри тих сторожів:

— Добрий вечір вам, люди добрі, що ви тут робите?

А вони кажуть, що віт заложився з Мішком, що той має вкрасти коня.

— ....Ми й пильнуєм. А Мішко їм:

— Пильнуйте, пильнуйте. Я сам про того Мішка чув. То великий злодій.

Сторожі кажуть:

— А що ви несете в торбі?

— Моя жіночка має породини, то несу їй горівочки.

— Може би, ви дали нам? А він їм:

— Я не маю з чого дати.

— Ми вип’ємо з фляшки, — кажуть вони.

І Мішко дав їм по фляшці кожному. Понапивалися вони і заснули, а Мішко взяв довбню та дав тому, що тримав коня за голову. А тому, що тримав коня за гриву, дав драбину. А тому, що за хвіст — віник. Сам узяв коня та й пішов.

Приходить віт рано до стайні, дивиться, а коня нема.

— А де кінь? — питає сторожів. Той каже:

— А во, я тримаю за голову.

А той, що тримав драбину, каже:

— Я тримаю за гриву.

А той, що тримав за віник, каже:

— Я тримаю за хвіст. Тоді іде віт до Мішка.

— В тебе мій кінь?

— В мене.

Знов дає віт Мішкови корону. І каже: — Коли ти, Мішку, такий великий злодій, вкради в мене з пасовиська вола. А Мішко йому:

— Добре, вкраду.

Наловив маленьких зайчиків, взяв у торбу та й іде на пасовисько, там, де пастухи пасуть вола. Мішко ніби зашпотався, впав, і зайчики порозбігалися по корчах. А Мішко каже:

— Йой, люди добрі, поможіть мені їх позбирати. А вони йому:

— Як ми вола лишимо? Його може Мішко вкрасти.

— Та я, — каже, — попильную вола.

Ті пішли ловити зайчиків, а він вола й украв. Приходить до него віт та й питає:

— Мішку, ти вола вкрав?

— Я.

Знов дає йому віт корону і каже:

— Коли ти, Мішку, такий злодій, то змудруй мені ксьондза. Я за то знайду тобі дівчину і сам зроблю весілля.

Що Мішко робить? Пішов та й наловив раків. І кілько наловив раків, тілько накупив маленьких свічок. Вночи відкрив церкву, увійшов туди. До кожного рака причепив свічку. Засвітив і пустив раків, аби лазили по церкві. А сам виліз у церкві на хори, взяв мішок і кричить:

— Хто хоче до царства, най іде до мене! Хто хоче до царства, най іде до мене!

Свічки горять, раки по підлозі лазять, а Мішко кричить:

— Хто хоче до царства, най іде до мене!

А ксьондз жив у резиденції коло церкви. Як то вчув, пішов до церкви. А Мішко каже:

— Сюди, сюди до царства.

Ксьондз на хори, а Мішко ксьондза в мішок. Заніс у мішку до дровітні і там запер. Як то викрилося, ксьондз з того встиду дві неділи дома не був.

А віт знайшов дівку Мішкови і зробив весілля. Я на тім весіллю була, мед-горівку пила, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Цінева, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
21 січня 1994 року
Оповідач: Хортів Михайлина Яківна (1936 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.