Українські народні казки

Злодій стає міністром
Українська народна казка Закарпаття

Жив цар, і йому снилося, аби йшов красти. Бо кить не піде красти, злою смертю погине. Наглою смертю. Він рано встав і позирає в книгу снів. Що то йому ся снило? І не може в книзі найти. Думає він собі: «Що то може бути?» Пройшов день, прийшов вечір, І шепче йому хтось у вухо:

— Іди красти, бо злою смертю погинеш. Наглою смертю.

А він сидів і думав. Думає собі; «Туй уже дев’ята година». Та розібрався й пішов спати. Заснув, а туй йому сниться, туй йому шепче на вухо: «Іди красти, бо злою смертю погинеш.» Він устав, обзирається — не є нікого.

І він позбирався та й іде красти. Позбирався на простого чоловіка, в просте плаття, вийшов на вулицю. Всі пости сплять, пси сплять. Іде вулицею та думає собі; хоть би що вкрасти, аби не було смерти.

Іде він, дораз дивиться, іде чоловік. Звідає цар:

— Ти що за їден?

Той відповідає царьови:

— Я злодій.

— І я злодій. Дайме собі руки.

Оба злодії, дають собі руки. І питає злодій царя:

— Де би нам іти красти? А цар йому:

— Ходім до нашого царя. Я там знаю ходи. Там щось украдеме. Він сам цар та й знає ходи. А злодій підняв руку і швак його в писок.

— Ти знаєш, який наш цар добрий для народу, а ти би йшов до нього красти? А знаєш, які там пси? Вони би тебе там з’їли. А ти знаєш, яка там варта? Там би тебе вбили. Краще підеме красти до першого міністра, до маршала.

— Добре, підеме.

Зобралися вони та й пішли до маршала. Вікна високо. І не злодій став нацапки, а став цар. А злодій став на його рамено. І позирає у вікно. А по хижі ходить міністер і примовляє:

— Завтра звариме сильну отруту із змія. І закличеме в гості царя. Цар вип’є та вмре. І я буду царем, а ти будеш царицею.

Злодій зліз, вийшли на вулицю, і повідає злодій:

— Кіби-сь знав, що вони там за нашого царя говорили! Зарядять отраву, і закличуть царя в гості, і цар від тої отрави помре. Та й міністер буде царем, а його жінка царицею. Сказати б про це царьови, та великі гроші будуть за це діло.

А цар йому:

— Я би хотів з тобою познайомитися вдень, не тільки вночі.

— Айбо як? Ми не видиме іден одного. А ти свою шапку спізнаєш?

— Спізнаю.

— І я свою спізнаю. Поміняймеся шапками, а завтра підеме в шапках до церкви. І я коло церкви увижу свою шапку, а ти увидиш свою на мені.

— Добре.

Цар устав раненько. Але не сам устав, бо він заспав, як камінь від муру. Міністри царя розбудили. Та взяли царя попід руки, та й ведуть до церкви. А цар у чужій шапці. Айбо вони не дозволилися повісти: «Чому ви взяли чужу шапку?»

Цар прийшов до церкви та й сів собі на столець. А злодій у царьовій шапці попід церкву ходить і слухає, який у церкві обряд. Знає, коли «Святий Боже», коли «Вірую», знає, коли «Іже херувими», знає, коли «Отче наш». Слухає, вже «Отче наш» говорять — скоро будуть виходити люде з церкви. Люде виходять, а злодій до дверей та й дивиться по людях, що виходять з церкви, хоче увидіти свою шапку.

А цар увидів — його шапка прийшла. Та й наказує вартовим:

— Ідіть затримайте його, би не втік.

Прийшли вартові, стали коло нього. А він глипнув — і-я-яй, його шапка на царю. «Та як, я з царьом ходив красти? Я з царьом не ходив красти». Він уже напудився. Хотів утікати. А вартові не пускають:

— Го-го, чекай, та ще не було благословенство. Чекай! А цар підійшов і говорить вартовим:

— Приведіть його до мене.

І цар з міністрами пішов. А вартові привели злодія да царя. Цар каже:

— Дорогий товаришу, ходи, ходи до мене. Ми були товариші та й є товариші.

А він боїться йти:

— Пресвітлий царю...

— Не бійся. Ти мій товариш, і все. І звідається цар:

— Слухай, чи то буде правда, що ми сночі чули?

— Я ще раз кажу, що то правда. Я то все чув, що міністер говорив.

— Добре, добре, — відповідає цар.

І сказав цар перебрати злодія на доктора. І туй приходить перший міністер і ковтає: стук-стук-стук. Цар наказав зайти. Міністер входить:

— Я прийшов запросити пресвітлого царя до мене в гості. А цар говорить:

— Іди рихтуй, готуй гостину, ми прийдеме. А це доктор, мій друг. Це він на злодія каже «доктор». А «доктор» повторює:

— Рихтуй гостину. Ми прийдеме.

— Я не спізнаю, — каже, — пана. Я пресвітлого царя знаю.

І він пішов рихтувати гостину. А цар узяв пістолет і повідає злодію:

— На пістолет і тобі. Заховай.

— Як тобі принесуть чашку з питтям, кажи так: «Кожна курка на своїм сміттю пані. А ти не пан у свої хаті? Пий сам».

Прийшли до міністра, починають гостину. Посадили царя за стіл, поклали й злодія за доктора. Поставили фляшки з вином. А царьови таку красиву чашку поставили:

— Пийте, пресвітлий царю, пийте. А цар відповідає:

— Кожна курка на своїм сміттю панія. А ти не пан у свої хаті? Ану випий, ану поздоров мого товариша, доктора.

Він дораз узяв, а пити не хоче. А злодій каже:

— Пий, бо мусиш! Пий, бо мусиш! Той підняв чашку.

— Пий!

І він випив, приперся до стіни й вмер.

А злодія за першого міністра взяв цар. Свого товариша зробив цар міністром. І казці конець, а хто слухав, той молодець.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Лази, Воловецького району, Закарпатської області
24 січня 1997 року
Оповідач: Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.