Українські народні казки

Злодій і пан
Українська народна казка Бойківщини

Мав тато три сини. Він не годен був уже на них робити і каже: — Йдіть шукайте собі хліба, бо я вже не годен робити. Вони побрали собі ножики і по кусникови хліба та й пішли. Зібралися і пішли. Ідуть вони, йдуть, надибали дуба. Позабивали в дуба свої ножики і кажуть так:

— Як будеме вертатися, будеме дивитися на ножики. Котрий ножик буде іржавлений, то значить його ґазда вже не жиє. А котрого ножик чистий, той жиє.

Такий знак мав бути.

Та й порозходилися вони. Ідуть і йдуть дорогою. Нарешті надибає їх господар та й каже:

— Де ви йдете, синки?

— Та йдемо, — каже, — хліба шукати. Тато не годен, мусимо йти служити.

— Може, би, — каже, — єден пішов до мене? Буде пасти в мене корову. Я його навчу шевчити, буде шевцем робити. Буде мати хліб У руках.

— Та най буде, я піду, — сказав старший і пішов до шевця. Пасе він там корову, та й швець чого учить майструвати — чоботи робити, черевики. Побув він там рік і навчився шевчити, робить чоботи і все, кому що треба.

Швець їх зустрів, як два старших ще не встигли розійтися, бо найменший зразу відділився від них. А як старший пішов до шевця, середущий трохи пройшов сам, і надибав його кравець. Та й питається його:

— Де ти йдеш, хлопче? А він каже:

— Іду хліба шукати, бо тато вже не годен на мене робити.

— Ходи, — каже, — до мене. Будеш пасти в мене корову, а я тебе буду вчити на кравця. Будеш шити одяг і мати хліб у руках. Так чи ніт?

— Добре, — сказав хлопець.

Пішов він до кравця, пас худобу і вчився кравчити. І вивчився він на кравця.

А третій хлопець далеко зайшов. Іде він, і надибає його злодій. Та й каже йому:

— Де ти йдеш, хлопчику?

— Та йду, — каже, — хліба шукати, бо тато вже не годен робити на мене.

Підійшли розбійники та й кажуть:

— Треба цього хлопця вбити. Нащо його? А другий каже:

— Нє, не треба вбивати. Він малейкий. Та й, — каже, — де-небудь фірточку відкриєме, то він залізе і буде видавати нам усе з магазину.

Та й не вбили його, а пішов він з тими злодіями. І ходив з ними цілий рік, і навчився добре красти. Вернулися всі три брати до того дуба, подивилися — всі ножики чисті. І прийшли вони всі три додому. Той вивчився на шевця, другий на кравця, а третій — на злодія. Приходить до них пан та й питає:

— Що ви, хлопці, вмієте робити? Той каже:

— Чоботи вмію робити.

— Зроби мені чоботи, — каже пан. А другий:

— Одяг шию.

— А ти що вмієш? Що ти навчився? — питає пан найменшого. А він каже:

— Я злодій. Я, — каже, — злодійства навчився.

— А добре ти вмієш красти?

— Добре.

— Як ти так добре вмієш красти, вкради, — каже, — в мене коні із стайні. Вкрадеш — я тобі велику премію дам.

— То покажіть мені, пане, де вони стоять, ваші коні, де вони суть.

— Ходи, я тобі покажу, де стоять.

І пан пішов показав йому. На однім коню сторож сидить. А коло стайні поприпинані пси. Він ся подивив та й думає, як би то вкрасти. «Ага, вже знаю», — подумав і пішов додому.

Накупив злодій горівки, перебрався на жінку, іде ввечері попри ту стайню та й заводить:

— Ой-йо-йой! Господь би тя скарав! Та я тобі горівки несу, а ти мене б’єш?!

Плаче та й йойкає, що нібито ґазда її б’є. А тоти в стайні слухають, та й каже єден до другого:

— Ти чуєш? Якась жінка плаче на дорозі.

— Та чую.

— Йди, — каже, — клич її сюди. Той пішов та й каже:

— Жінко, чо’ ти плачеш?

— Та видите, я накупила горівки і всякого добра, а він мене б’є та й вигонить з хати. Де я маю ночувати?

— Ходіть, жіночко, до нас, коло нас і переночуєте. Та й зайшов злодій до них. І каже:

— Ану ж нате трохи випийте, закусіть. Та й ме легше сидіти.

Тоти добре випили та й сидять п’яні на конях. А злодій лиш дивиться, що ся робить. Як вони добре попили, він пішов у село і приніс терниці. Знаєте, які то терниці? То на них жони коноплі й льон на повісмо труть. Поклав він на терниці сідла, посадив у сідла тих сторожів, дав їм мотуззя в руки і сказав:

— Добре пильнуйте. Забрав коні та й пішов. Приходить рано пан. Питає злодія:

— Вкрав-ис коні?

— Вкрав.

— Та де вони?

— А онде пасуться.

Пан пішов до стайні дивитися, а ті на терницях сидять. Пан дивиться — то смішне. Коней нема, а пси позв’язувані хвостами і пометані на паркан — злодій дав псам булки з горівкою, і вони сп’яніли.

А злодій прийшов до пана й каже:

— Треба мені заплатити — так, як ви сказали.

Пан йому заплатив за те, що коні вкрав, і каже злодійови:

— Як ти такий добрий злодій, то вкради перстень з моєї пані. А злодій питає:

— Де тота пані буде, а де перстень?

— Оде пані буде спати, а перстень буде в неї на пальці.

Злодій пішов, набрав десь мерзі смердячої, провертів свердликом діру в повалі і зачав сипати в діру межи них тоту мерзю. Пан пробудився і каже до пані:

— Що то так смердить?

— Я не знаю, — каже пані.

Зачали вони межи собою сваритися та й єдно на другого звертати. А пан ся роззлостив та й каже:

— Бери тоти подушки і тото все і неси надвір. Най то не смердить коло мене.

Пані то забрала і понесла надвір. А злодій піддивився, що пані надворі, та й каже:

— Хай пані віддасть перстень, бо злодій забере.

Пані зняла перстень і наділа злодійови на палець. Сама віддала. Така була мудра. І пішов злодій додому. Приходить пан і каже, щоб пані дала перстень.

— Я тобі дала перстень.

— Ти мені не давала.

— Та як не давала?

— Та ти злодійови дала, не мені. Пан приходить до злодія.

— Ти вкрав перстень?

— Вкрав.

— Де він?

— Тут. Це він?

— Він.

Пан заплатив йому за перстень і каже:

— Як ти такий злодій, то вкради в мене пані. Я тобі за це дам весь маєток. Все запишу на тебе.

Ну як пані вкрасти? Як її виманити з хати? Пішов він і повипускав із стаєнь всю худобу. Худоба ходить по оборі й реве, коні іржуть, кури кудкудакають. Пан то почув та й питає в пані:

— Чого то слуги бидло не позапирали, а все по оборі ходить? Став пан пані сварити і сказав їй все позагонити до стайні:

— Най не ходить по дворі.

Пані пішла наганяти бидло до стайні. А злодій підходить до хати та й дивиться. Пані понаганяла то все до стайні та й хоче йти до хати, а злодій ухопив плахту, завив пані і хода горі дорогою з панею. Та й втік.

Втіче злодій з панею, і надибає ’го чорт.

— Що ти, — каже, — тут несеш?

— Пані несу.

— Продай.

— Купи. Дай такий міх грошей, як та пані. Такий зависокий і затовстий.

Дав ’му чорт мішок грошей і поніс пані в свою печеру. А там пустив межи чорти.

Чорти її купили і почали в тій печері з нею жити. А пан приходить до злодія й питає:

— Вкрав-ис пані?

— Вкрав.

— Та де вона є?

— Продав.

— Та кому.

— Чортам.

— Йой, чоловіче, що ти наробив?! Бійся бога. Та йди, — каже, — відбери якось пані. Я тобі відразу пишу маєток і хату — все.

— А як я тепер верну її? Я продав.

— Та йди, йди, ти якось зробиш.

Пішов злодій, наснував собі ниток доста, на клуб’я навив. Та й патичків настругав, взяв кобилу, що дуже б’є й кусає, сів на ню та й їде там. Приїхає та й нич не каже чортам. Чорти дивляться, що він там буде робити. А він б’є патички. Там, там забиває їх, снує нитки і в’яже по патичках. І каже:

— Тут буде церква. Тут буде вівтар, тут буде ксьондз казання казати, а тут сповідальниця буде, ксьондз сповідати буде.

А чорт дивиться та й каже:

— Слухайте, він тут монастир хоче класти. Треба його якось нагнати відти геть, бо як збудує монастир, то нам тут не місце буде. Ми тут не зможеме існувати.

Підходить чорт та й каже:

— Що ти тут хоч’ робити?

— Хочу, — каже, — тут церкву класти. Тут будуть люде сповідатися, будуть ходити в церкву й молитися.

— Бійся бога! Що би ти хотів, аби ти тутка не клав церкву? Ми тобі добре заплатиме.

— Та що? Віддайте мені пані, та й я піду собі з нею геть. І вони віддали пані. Кажуть:

— Пані панею, най бере її та най іде геть, би ми його тут не виділи. Забрав злодій пані, посадив на коня та й вйо! Поїхали. А другий чорт прилітає та й каже до першого:

— Що ти зробив, нащо ти віддав пані?!

— Но а що ж я мав робити?

— То, — каже, — не мож так. Іди, дожени його, прижени назад, і будете ся бороти. Хто кого поборе, того пані буде.

— Най буде.

Той чорт побіг за злодійом та й каже:

— Гей, чекай, хлопче!

— Що є?

— Віддай пані.

— Як віддати пані?

— Будеме ся бороти. Хто поборе, того пані буде.

— Е, — каже, — чоловіче, ти дурний. В мене онде, — каже, — молодший брат, що має дванадцять років. Хіба би ти з ним поборовся. Бо зі мною тобі нема чого боротися.

— А де ж твій брат?

— А онде під колодою спить. А то був медвідь.

— Як він називається? — питає чорт.

— Максим.

Чорт пішов та й каже:

— Максиме, Максиме, вставай, будеме ся бороти.

А медвідь як хопить якусь ломаку та чорта по голові. І чорт утік.

— Йой, — каже, — той як мене грянув, то мені мало й очі не вискочили.

Той чорт лишився, а пішов доганяти другий.

— Гей, чекай!

— Що є?

— Будеме, — каже, — свистати. Хто голосніше засвище, того й буде пані.

— Най буде. Ну, свищи ти.

Чорт як засвистав, то все листя з дерева обпало. А злодій каже:

— Тепер я буду свистати. Тобі треба завити в міх голову. Бо як я свисну, то й очі тобі вилетять.

Чорт забив у міх голову, притулився до бука. А злодій каже:

— Тримай міх, аби-с не хитнувся.

Чорт тримає міх, а той узяв довбню та як усадив його довбнею по голові! А чорт:

— Йо-йой, — каже, — той мене як всадив, то мені мало очі не вилетіли.

Пішов третій чорт доганяти його. Догнав, а злодій питає:

— Що?

— Будеме, — каже, — бічи. Хто кого перебіжить, того й буде пані. А злодій:

— У мене є брат, там під корчем спить. Молодий, всього десять років має. Він, — каже, — буде з тобою бічи.

А то був заєць.

— А як він називається? — питає чорт.

— Яцько. Чорт каже:

— Яцьку, Яцьку, вставай, будеме ся перебігати.

Чорт ще не скінчив говорити, а «Яцько» схопився й побіг. І чорт не міг його перегнати.

— Йой, — каже, — я ще тут, а той уже далеко. Не міг я його передогонити, того Яцька.

Та й втік злодій, і повіз пані. Привів її панови. Пан пішов до нотаруша і записав йому все: поле, дім і все хазяйство — все, як була в них згода: пан мав свою пані, а бідний Іван став багачем замість пана.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Козьова, Сколівського району, Львівської області
24 березня 1991 року
Оповідач: Івашкович Петро Семенович (1913)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Злодій і пан
Українська народна казка Гуцульщини

Був один господар і мав трьох синів. Добре вони росли в него. Але він був не дуже заможний. Доросли сини до сили, а він думає: «Треба їм дати якусь роботу, щоби вони мали з чого жити». Одного разу взяв він старшого сина і пішли в ліс. Ходять лісом. Та й здибали вербу, таку трошки криву. А син каже:

— Цю вербу би розпиляв, та було би два ярма. Далі йдуть. Здибали добру березу. Син каже:

— Цю березу би поколов, то були би чолони * до коліс. Далі дубка найшли, та й каже хлопець:

— З цего дубка були би головки до коліс і спиці. А далі подивився та й каже:

— З цего деревця файні вила були би.

І пішли вони додому. А батько думає: «З цего буде колодій * «. На другий чи на третій день бере він з собою в ліс середущого сина. Ходять вони, ходять і надибали кедру. А син каже:

— Цю кедру би попиляв на дошки, то були би з них чудові шафи, ліжка.

З тим вони й пішли додому. А батько думає: «Певно, це буде столяр». Але нічого не каже.

Бере він третього сина в ліс. Ходять вони, ходять. І нічого його не цікавить. А коли вже виходили з лісу на край, побачили при дорозі деревце, на якому наросла велика ґуля, бо люди їхали возами та й все його чіпляли. А він подивився та й каже:

— Оце, — каже, — така ґуля, що раз би чоловіка вдарив і вбив. Старому це не вдалося *, але мовчить.

А через кілька день каже старий:

— Печи, стара, хліба та й будемо виряжати синів у світ. Стара напекла хліба, пошила синам торби, і каже до них старий:

— Хлопці, беріть торби з хлібом і йдіть у світ, аби ви щось навчилися.

Взяли вони торби і пішли.

Ідуть вони день, ідуть другий. На третій день стрічає їх чоловік.

— Здорові були, хлопці! А куди ви?

— Та, — каже, — йдемо. Хочемо, би чогось навчилися, аби мали з чого жити.

А він каже:

— Я колодій. Хочете, я одного можу взяти. Навчу всякої роботи господарської.

Той старший зразу сказав:

— Я піду з вами.

І пішов він з тим чоловіком. А ті два йдуть далі. Чи мало, чи багато вони йшли, здибає їх другий чоловік.

— Здорові були, хлопці! Куди напрям держите? А вони відповідають то саме:

— Ідемо в світ, би ми щось навчилися.

— Одного, — каже, — можу взяти. Я столяр. Котрий має охоту, може йти.

Той середущий каже:

— Я піду з вами.

І пішов він, а менший брат лишився один. Сумно йому стало. Ішов він, ішов і дійшов до корчми. Подумав він: «Піду до корчми, щось з’їм, відпочину». Увійшов, а там, як звичайно, сидять люди, гуторять. П’ють, як звичайно, в корчмі. А один столик був вільний, і він сів до того столика та й розглядає незнайомих людей. Але дивиться, в другому кутку сидить коло стола чоловік, вкроїв собі хліба і поклав кроєним до себе. А цей подивився та й собі так укроїв хліб. І кроєним до себе. Той подивився на того, а той на того. І той незнайомець підходить до него. Подивився, що в него так хліб стоїть, і питає впівголосу:

— Ти такий?

— Такий, — каже.

— І я такий. Ходи зо мною, і будеш жити, як пан.

Встали вони й вийшли. І пішли в село, де той незнайомий був, і там собі удень працюють, а вночі ходять і крадуть. І так вони жили.

Пройшло три роки. А то було так, що кожен мав служити в майстра три роки, хоч би він навчився й за півроку. Через три роки приходить додому старший.

— Ну що, сину, навчився?

— Навчився, тату. Нема такої речі в господарстві, аби я її не зробив. Вози, колеса — все!

— Добре, синку.

Відвів йому старий місце на майстерню, і він став працювати. Прийшли люди з замовленнями. Тому се зробить, тому те. Робить і має гроші. І добре. А тут приходить середущий син.

— Ну що, синку, навчився?

— Навчився, тату. Нема такої речі мебльової, аби я не зробив.

— Добре, сину.

І так само дав йому старий майстерню. Зараз прийшли люди з замовленнями. Тому шафу, тому стіл, тому крісло. Вже він робить і має гроші.

Та й приходить третій син, наймолодший.

— Ну що, синку, навчився?

— Навчився.

— А що ти навчився?

— Я, тату, злодій.

Не вдалося це татови. Прогнати би його, та це син.

А тут зразу поголоска по селу пішла: «Того й того син злодій». Прийшла ця чутка і до пана. А пан — як це було давно — ґосподар у селі, і суддя, бо був такий панщизняний закон, що всі люди панські. Пан думає: «Біда, злодій у селі». Посилає економа, щоби він його прикликав до пана. Злодій прийшов, а пан його питає:

— Ти злодій? Він відповідає:

— Так, я злодій.

Пан подумав і каже йому так:

— Як ти злодій, укради в мене вівці з полонини на полуднє. Украдеш, будуть твої, а не вкрадеш, голову тобі зніму.

— Попробую, — відповідає злодій.

Пішов він другий день на ярмарок, а баба продає квочку з курятами * в решеті. Він гроші має. Купив ту квочку з курятами, з решетом разом, геть зо всім. І пішов додому. А на другий день іде в полонину. Прийшов він там заздалегідь, подивився сюди-туди. Пастухи пасуть вівці, а він собі боком ходить, дивиться, що куди. На полуднє загнали пастухи вівці в кошару, подоїли, і вівці трохи спочивають, а пастухи й собі пішли на спочинок. А злодій того лишень і чекав, доки вони впораються. Як побачив, що вони пішли в колибу *, він ту квочку з курятами розв’язав, викинув з решета, а квочка «кудкудак, кудкудак, кво-кво-кво». А сам злодій сховався.

А пастухи почули то та й кричать:

— Мой, квочка є, ходім зловимо, будем мати кури!

Вибігли з колиби. А квочка тікає, а курята по жерепу * розсипалися. Вони квочку зловили. А курята цяп-цяп. А вони: «Мой, тут-тут, тут-тут». А злодій з криївки потихоньку забіг у кошару і на вівці: «Киш-киш-киш!» А вівці знають, що це значить. Вигнав їх з кошари і просто собі по дорозі погнав. А пастухи ловили й ловили ті курята. Нарешті половили та й кажуть:

— Вже пізно, треба вівці виганяти пасти.

Вони до кошари — овець нема. А їх пан попередив, що мають злодії прийти красти вівці. Вони сюди, вони туди, той у сиглу *, той на другу полонину — нема овець.

А цей собі пригнав вівці файно, в подвір’я загнав. Все, має отару овець. А пастухи прибігли до пана.

— Пропали вівці! А пан їм:

— Ах ви драбуги *, я ж вам говорив! На другий день пан посилає економа.

— Най Іван прийде до мене. Прийшов він до пана, а пан питає:

— Украв вівці?

— Украв.

— Молодець. Укради ще мені коня. Він буде стояти на брамі, його будуть стерегти. Украдеш, буде твій, а не вкрадеш, голову здойму.

— Попробую, — каже.

І пішов. Та повечеряв собі. Та поспав трохи, а тоді пішов до вуйка, украв коня з возом, пішов до жида, украв бочку горівки. Поклав її на віз і везе.

А пан поставив коня на брамі. І наставив сторожів. Один тримає за обротянку *, другий — за хвіст. А двоє уперезали коня попід черево і той відти, а той відти тримають. А одного висадили на коня.

А злодій їде собі і не доїхає до того місця. Колеса загальмував, заїхав у грузь *. Та пужалном * б’є по землі, б’є по землі, аби чути було лоскіт *, що він нібито коня так б’є. Та й кричить: «Бйо, бйо, бйо!» А колеса загальмовані. Підходить він до тих сторожів.

— Люди добрі, поможіть. Ади, конина ув’яла, не може. Заїхав я у грузь та й не можу виїхати. Та й мені прийдеться тут ночувати.

— Е, — кажуть, — нам не можна, бо прийде злодій коня вкрасти.

— Люди добрі, та вас стілько тут є. Де годен злодій у вас коня вкрасти? Зрештою, я не кажу, щоби ви всі йшли. От приміром можете три йти, а два лишіться. Не дай Боже, щоб хто вкрав.

— Мой, та ходім. Чоловіка треба порятувати.

Два лишилися біля коня, а три пішли до него. А він сюди-туди. Бив, бив, а тоді забіг, колеса розгальмував. «Бйо, бйо!» І виїхав.

— Ой люди добрі, дай вам Боже здоров’я. Аби ви не мали лиха. Я вже думав, що буду тут ночувати. Оце везу горівку до корчми. Нате вам кухлика та потягніть собі.

А тут міри нема. Як мужик до горівки — знаємо! Потягнув оден, другий, третій. А він каже:

— Знаєте що? Ті два хоть мені не помагали, але вони стерегли. Ідіть скажіть, най і вони прийдуть, я ще і їх угостю. Аби ви були всі контетні *.

Ті прибігають:

— Мой, горівка, як олива! Казав той, що й вас угостить. Біжіть. Прийшли та й ті потягнули. А він помаленьку конячку за дишель, їде помалу попри них та й оглядає, як обстановка. І поїхав собі. Поїхав, жидови горівку віддав, коня з возом так само віддав і над ранком, уже от-от світає, іде знов до них. Приходить, а вони всі п’яні, нічого не пам’ятають. Він потихоньку приніс терлицю * і прив’язав до слупа. Помаленьку відв’язує коня і прив’язує сторожа до терлиці. Другого бере від обротянки і теж прив’язує до терлиці. А ті, що за черево коня тримали, попадали, бо він курмей * від рук їм відрізав. І до терлиці прив’язав. А п’ятий давно з коня впав. Злодій помаленьку коня вивів. Та відвів його набік, прив’язав до дерева коло дороги, та ще вернувся до того, що сидів на коні, помаленьку висадив його на терлицю і припер до слупа. Та сів на коня і поїхав.

А пан наладив рушницю і думає: «Як тілько піднімуть сторожі галас, застрілю його». Стало розвиднятися, пан дивиться — коня нема.

— Що ви наробили!

А то все, як трупи, лежить. Пропав кінь.

На третій день посилає пан економа по злодія.

— Ну що, вкрав коня?

— Та бачите, що вкрав.

— Молодець. Вкради мені тепер, — каже, — перстень з руки мої пані. Вона на ліжку буде спати. Як украдеш, заволодієш моїм господарством. А не вкрадеш, смерть тобі.

— Ну добре, попробую.

А пан наладив шаблю і думає: «Він буде лізти через вікно. І буде йому конець».

А злодій пішов собі додому, повечеряв. А як потемніло добре, узяв роскаль і пішов на кладовище. Найшов там найсвіжіший гріб, розкопав, узяв мертвого й подався до пана. Заходить собі з саду. Поставив мерця під стіну і помаленьку добуває вікно. А пан чує і вже трясеться. Злодій собі помаленьку вікно відважив, вибрав і суне помаленьку мерця у вікно. Трошки посунув і назад, нібито він дивиться, чи хтось там є. Другий раз суне. А пан чекає з шаблею. Той уже півголови показав, але то ще негаразд рубати. Але третій раз уже так суне, що вже ніби залізає в кімнату. Як лиш всунув добре голову, що вже можна рубати, пан шаблею лиш чах! І голову відтяв. І говорить сам до себе:

— Собака! Вже більше не буде красти!

А злодій, наколи пан відтяв мерцеви голову, трупа кинув, а сам сховався за вугол. А пан подумав, що треба труп злодія сховати, щоби ніхто не знав, де він дівся. Голову викинув через вікно і думає: «Я його закопаю в саду і кінці в воду. Був такий та й нема». Та вискочив у сад і там риє яму, аби його закопати.

А злодій трошки зачекав за вуглом та нишечком у вікно вскочив і ходить по кімнаті. Та й тихо говорить:

— От собака! Ото дістав від мене. Більше не буде красти! Мила, дай перстень, я покладу його до шуфляди. Вже злодія немає.

А вона зняла перстень та й йому подала. Думала, що то пан. Злодій через вікно і пішов.

А пан мерця загріб, заплескав. Та приходить і собі через вікно.

— От собака! Вже від мене дістав. Більше красти не буде! Дай перстенець, я покладу його до шуфляди.

— Я тобі віддала. А він каже:

— Коли? А хай то шляк трафить! Він уже здогадався.

На другий день посилає пан за ним економа.

— Ну що, вкрав перстень?

— Украв.

Тоді вийшов з ним пан на ґанок і каже:

— Мої піддані, оце буде ваш пан, а я виїхаю.

Узяв собі пан коні з фаетоном і гроші, які мав, і виїхав. А той лишився на пановім господарстві.

Походження та примітки

* Чоло́ни — бруски, з яких монтувався обід колеса для воза.

* Колоді́й — майстер, який виготовляє вози, сани, колеса; стельмах.

* Вда́тися — сподобатись.

* Ку́рятко, куря — курчатко.

* Коли́ба — житло чабанів і лісорубів.

* Же́реп — ялівець.

* Си́гла — густий ліс, що прилягає до полонини.

* Драбу́га — бандюга.

* Обротя́нка — вуздечка.

* Грузь — болото, грязюка.

* Пу́жално — руків’я батога.

* Ло́скіт — тут: стукіт.

* Конте́тний — задоволений.

* Те́рлиця — пристрій для вибивання прядива з лляної соломки.

* Курме́й — мотуз.

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
13 вересня 1986 року
Оповідач: Радиш Олекса Петрович (1903 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Злодій і пан
Українська народна казка Покуття

Колись, у давні часи, жив оден чоловік, який мав трьох синів. А хазяйство в них було бідне, вони не мали дома що робити. А коли повиростали хлопці, чоловік каже:

— Так, сини, вам уже пора в дорогу. Ідіть шукайте собі якоїсь спеціяльности, щоб ви могли заробити на кусок хліба.

Сини зібралися і пішли в дорогу. І оден пішов одною дорогою, другий другою, а третій третьою. Перший попав до коваля і вчився на коваля. Другий попав до штельмаха і вчився штельмахарства — робити вози, борони й інше, що треба було для людей. А третій ішов, ішов і попав до одного такого, що сидів і нічого не робив. І говорить парубкови:

— Я й тебе так навчу, що ти будеш сидіти й нічого не робити. І добре будем жити, і гроші в нас будуть.

І хлопець зостався в того чоловіка. Коли прийшов вечір, той каже:

— А тепер ти підеш зі мною і будеш видіти, який ти будеш спеціяліст.

І вони почали ходити красти. І той був добрий злодій, а той у него вчився.

І вчилися сини по три роки, і кожний мав спеціяльність. Той був коваль, той штельмах, а той добрий злодій. Поверталися вони додому, тато втішився та й питає їх:

— Що ви, сини, навчилися? Оден каже:

— Тату, я можу робити ковалем. Другий каже:

— Я можу робити штельмахом.

— А ти, сину? — третьому каже, найменшому.

— Та ви знаєте, я, — каже, — навчився... я не можу вам сказати.

— Ну та щось ти навчився за три роки?

— То, що два старші зароблять, я можу вкрасти.

Тато був незадоволений цими словами, але що мав робити? То ж його рідна дитина.

Через деякий час пан перевідався, що повернулися додому ті сини, закликав того чоловіка й питає:

— Ну, що твої сини навчилися робити?

— Та оден, — каже, — може бути добрим ковалем, а другий штельмахом.

Пан каже:

— Мені таких треба, най ідуть до мене на роботу. А третій?

— Та третій, пане, ви знаєте...

— Ну-ну, що він навчився?

— Він каже, що він добрий злодій. Що ці два можуть заробити, то він може вкрасти.

— Кажи, най і він до мене прийде.

І два старші, коваль і штельмах, стали в пана до роботи. А третій прийшов до пана, а той каже:

— Як ти добрий злодій, то вкради в мене мого коня.

— Вкраду, — каже злодій.

Пан сказав, що має вкрасти цего вечора.

— Добре.

Той пішов додому, ліг виспався, а коли прийшов вечір, він пішов до корчми, взяв пляшку горівки, сам перебрався на бабу і їде попри панську конюшню, І ніби застряв у калюжі і не може виїхати. І зачав стогнати, щоб ті, які сокотили коня, вийшли. Ті вийшли та й питають:

— Що ви там, бабко, робите?

— Йой, — каже, — поможіть, добрі люди, витягнути колісницю з ями.

Вони помогли та й питають:

— А що ви везете?

— Та я тут все маю, що треба. Можу й вас, — каже, — вгостити. За то, що ви помогли.

Та й дав він одному потягнути, тому, що поміг. Той добре потягнув. Прийшов до своїх товаришів та й каже:

— Тут якась баба є. Таку добру горівку має. Ідіть, може, й вам дасть. Прийшов і другий, прийшов і третій, та й потягнули з тої великої пляшки. І нім третій випив, то перший уже заснув.

Коли вони добре заснули, той приніс терлицю, поклав одного п’яного на терлицю, другого до жолоба присилив, а третього присилив ззаду до терлиці, ніби до хвоста коневи. Та забрав коня і пішов додому, і ліг собі спати.

На рано приходить пан до стайні — коня нема. Пан приходить до злодія до хати та й питає:

— Вкрав коня? А він каже:

— Вкрав.

— Добре. А цего вечора, — каже, — маєш украсти з мої жінки перстень. А не вкрадеш, голову відрубаю.

— Добре, вкраду, — каже він.

Пізно ввечері він зібрався і йде до пана. Приходить, а пан поставив там дві свої кухарці і сказав їм так:

— Ви цю ніч дивіться, щоби нікого не пускали там, де ми з панею будемо спати.

Цей прийшов, а тут собаки. Він дав їм м’яса. Пси з’їли. А він дав намащену салом смолу. Пси хапнули, а смола ймила за зуби, і вони не то що гавкати, а зуби розщепити не могли. І вони оба почали з-за зубів смолу вишпортувати, а злодій за той час зайшов до кімнати. Приходить до тих двох кухарок, а вони сплять. Він позв’язував їм докупи кіски і пішов далі. Входить до другої кімнати, чує, пан з панею сплять.

А він мав коло себе якусь рідину, узяв та й всипав її межи них і заховався. Вони прокинулися і не можуть зрозуміти, що то є. Пан чує, що він мокрий. Встав і пішов до другої кімнати, щоб втертися. А злодій підходить до пані і тихо каже:

— Поки ще нема злодія, дай перстень мені, бо як він прийде, то буде шукати в тебе.

А паня думала, що то пан, і дала йому перстень. Він перстень забрав, вийшов потихоньку й пішов. А пан втерся, приходить і каже:

— Ну, тепер можемо вже спокійно спати. Злодій, певно, вже не прийде.

А паня каже:

— А перстень де ти подів?

— Та я ж не брав його від тебе, — каже пан.

— Як не брав, як я тобі тіко що дала? І тут вони вздріли, що персня нема.

На рано пан знов приходить до него. І питає:

— Вкрав перстень?

— Вкрав, — каже він. Пан каже так:

— Цего вечора прийдеш і вкрадеш у мене жінку.

Відпочив злодій, а ввечері встає, іде до корчми і переслухує, що там нового. І чує, що в сусідньому селі сьогодні чоловіка поховали. Він пішов на то кладовище, відкопав померлого і приніс до пана. Якраз північ. Приніс злодій померлого та й підпер під вікно. І шкрябає у вікно. Пан думав, що то злодій. Він уже чекав на него. Думає: «Тут я з тобою розрахуюся, ти вже більш не будеш у мене красти». Та й стрілив у него з рушниці. А злодій пустив трупа, і труп упав.

Пан зібрався і нім вийшов, «вбитий» уже й охолов. Пан думає: «Треба його десь прибрати, щоб ніхто не видів і не знав. А то ще скажуть, що пан убивством займається». І пішов копати яму. А цей входить до кімнати, де спала паня, і говорить тихо:

— Ходи та допоможеш мені. Я ж сам не можу це зробити. Це треба приховати, щоб ніхто не бачив, що я людину вбив.

Паня пішла з ним, і він повів її, куди сам хотів. Коли було вже далеко від панського дому, злодій кинув їй на голову мішок, зав’язав, і вже вона вкрадена. Та й повів її і заховав.

А пан поховав убитого, приходить, а пані нема. Рано приходить він до злодія.

— Вкрав паню?

— Вкрав.

— І що ти тепер будеш робити? А злодій каже:

— Я коня вкрав і продав — маю гроші. Перстень вкрав і продав — маю гроші. А тепер ще, — каже, — паню продам і знов буду мати гроші.

А пан думає: «Як ти маєш мою жінку продавати, то продай її мені.» І коли пан заплатив йому, відкупив у него жінку, то вже більше не казав, щоб той приходив до него красти. Бо вже видів, що він злодія не переможе.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
2 листопада 1986 року
Оповідач: Козьмик Василь Тодорович (1930)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Дивіться також: