Зустрілися двоє в готелі. І обидва злодії: їден городський, а другий — сільський. Городський мав на руці годинник. Коли лягали спати, городський зняв годинник з руки і поклав на тумбочку. А сільський як побачив це, зразу подумав: «Украду». Коли потушили світло, городський узяв годинник з тумбочки і поклав під подушку.
А сільський ждав, щоб городський заснув. Як подумав, що той уже спить, підійшов до тумбочки і почав мацати руками, глядіти годинника. А городський як крикне:
— Що ти там глядиш?!
— Я хочу надвір вийти, та не можу найти двері.
— Засвіти світло.
Поки сільський злодій ішов засвічувати світло, городський дістав годинник з-під подушки і поклав на тумбочку. Засвітив сільський злодій, глянув — лежить годинник. Здивувався і думає: «Таки вкраду!»
Потушили вони світло, знов полягали спати. А городський знов заховав годинник під подушку. Почекав трохи сільський злодій і, як здалося йому, що товариш його заснув, знов почав мацати по тумбочці. Нема годинника! А той знов схопився.
— Що ти шукаєш?
— Та нічого.
— Засвіти світло.
Сільський пішов, знов засвітив світло — годинник на тумбочці!
— Іди сюди, — каже городський злодій. Той підійшов.
— Признайся, ти злодій чи не злодій?
— Так, я злодій.
— А що ж ти можеш украсти?
— Що я можу вкрасти? Як яка баба лишила на плоті веретку чи мішок, то я вже точно вкрав.
— То будем красти разом. Побачиш, як я краду.
А магазини колись були приватні. Кожен хазяїн мав свій магазин. На обід, як їден хазяїн магазину пішов додому, відмикає городський злодій магазин, заходи і відкриває скриню з грішми. Записав номери купюр і закрив назад. Не взяли вони нічого, закрили магазин і пішли. Найшли машину і під’їхали до того магазину знов. Городський злодій знає, кілко грошей у скрині є, і каже дати йому на таку суму товару. Набрали вони того товару повну машину та й подає злодій хазяїнови руку:
— Будьте здорові.
— А гроші? — питає хазяїн.
— Я вам гроші дав, — каже городський злодій.
— Як «дав»? Я викликаю поліцію.
Побіг хазяїн до телефону і викликає поліцію. Поліція раз-два — і вже тут.
— Що тут?
— Не хоче платити за товар, — каже хазяїн. Поліція до злодія, а той каже:
— Я дав гроші. Він їх у касу поклав — такі й такі номери. Поліція перевірила гроші — все точно. Кажуть злодіям:
— їдьте собі, а з цим хазяїном ми розберемося. Та й поїхали злодії з повною машиною товару.
Городський злодій бачить, що сільський йому нічого не допомагає, і вирішив його збутися. Перебрав він сільського Івана на пана. Приоділи його файно, підбрили, підпудрували. Та й каже йому городський злодій:
— Підем робити їдно діло. Ти не роби нічого, лиш кажи: «Да-да». Чи я тобі буду що казати, чи хто інший, ти лиш кажи «да-да». Оце і вся твоя робота буде.
Набили вони повну валізу цегли. Іван іде, перебраний на пана, а кругом його повно «слуг». Їден слуга несе валізу. Кладуть у магазині валізу з грішми, аж підлога вгинається, та й говори городський злодій до «пана» Івана:
— Тут будемо брати товар?
— Да-да.
Набрали вони товару, кілко хтіли, наносили повну машину, а «пан» лиш «дадакав». Тоді городський злодій каже до него:
— Пане, ми їдемо розвантажувати товар, а ви розплачуйтеся.
— Да-да.
Сіли вони та й поїхали, а «пан» лишився розплачуватися. Хазяїн ждав, ждав, а тоді каже:
— Пане, розплачуйтеся.
— Да-да.
— Ти, свиньо, розплачуйся! — крикнув хазяїн.
А «пан» все «да-да». Хазяїн до валізи, а там — цегла. Набігли хазяїнові слуги, змолотили добре «пана», з тим він і пішов. Так закінчилася його злодійська служба в городі.
Злодії Українська народна казка Гуцульщини
Через одно село ішли два злодії. Подибали вони на дорозі хлопця.
Зачали вони його питати: — Чи є у вашому селі багатий ґазда? Хлопець каже:
— Я вас поведу до великого багача.
— Поведи нас.
Це було вечером. Хлопець повів їх до того багача. Зайшли на подвір’я. Розімкнули замок від комори і післали хлопця в комору, щоби він їм видав з комори лудину *. І склали собі злодії все добро, а хлопця замкнули в коморі.
Злодії пішли, а хлопець помацав двері — замкнені. І подумав він: «Що мені тепер буде? Як вибратися з комори?» Думав хлопець, думав і зачав нявчати як кіт: «Няв, няв, няв». Ґазда прокинувся та й будить жінку.
— Слухай, іди випусти кота з комори. Жінка гей * не хотіла вставати.
— Нічого йому не буде, я його випущу рано.
А хлопець не дає ґаздам спокою, нявкає далі. Чоловік знов говорить жінці:
— Біжи того кота випусти!
Встає жінка з постелі, виходить, розмикає комору, а хлопець вискочив попри жінку і втік. А то було темно, і жінка подумала: «Що це? Чи це мені привиділося, чи це хлопець вибіг?»
А хлопець вибіг на дорогу і подався. Жінка пішла в хату і лягла спати. А хлопець дігнав тих злодіїв. Злодії подивилися — хлопець коло них. Питаються:
— Як ти вийшов? Хлопець їм говорить:
— Еге, я ще не з такого виходив. Та й з цеї комори вийшов. Злодії подумали: «Це хитрий хлопець. Цего хлопця гей треба боятися». Іде хлопець разом з ними. Зробилася днина. На поли оруть волами панські слуги. Хлопець каже злодіям:
— Видите, оруть генде панські слуги волами. Ану чи я не вкраду в них вола?
Злодіїв заінтересувало: «Як цей хлопець украде вола, як там два чоловіки, один за плугом, а другий воли веде?» А хлопець заводить їх у лісок і каже:
— Сховайтеся тут.
Пішов хлопець у ліс, виліз на березу і кричить:
— Диво! Диво!
Каже один панський слуга до другого:
— Слухай, ану стань. Там кричить хтось, що диво. А хлопець далі кричить:
— Диво! Диво!
Слуги лишають воли з плугом і біжать у той лісок. Прибігають, дивляться, хлопець сидить на березі і кричить: «Диво!» Слуги кажуть:
— Слухай, малий, що ти кричиш? Яке диво?
А хлопець їм говорить:
— Диво, бо береза виросла криво.
А злодії за той час відв’язали одного вола і волом втекли. Слуги приходять, дивляться — одного вола немає, лиш один лишився. Украв хтось вола.
А хлопець злазить з берези і доганяє злодіїв. І догнав їх аж у лісі. А вони вже вола вбили, облупили його, розклали ватру, нарубали м’яса і печуть на ватрі. А хлопцеви кажуть піти помити шкіру. Хлопець не годен її занести, тягне шкіру до ріки. Притягнув над берег, розстелив, виломив собі бука, налляв на шкіру трохи води і б’є буком по шкірі. І кричить: «То не я вкрав вола! То вкрали ті, що м’ясо печуть на ватрі! Ой-ой-ой!
Злодії то вчули й кажуть:
— Слухай, панські слуги вже б’ють хлопця на ріці. Тікаймо! Лишили ватру й м’ясо і втекли. Хлопець прийшов до ватри, пороззирався — нема злодіїв. Тягне з ватри м’ясо і їсть. Наївся добре і побіг далі. І знов подоганяє злодіїв. Дігнав їх та й каже:
— Ви повтікали, а мене лишили. А мене так панські слуги били, що трохи на смерть не вбили. Не хочу я більше з вами товаришувати.
І на цім вони розійшлися.
Злодії Українська народна казка Покуття
Жили-були в одному селі три брати. Були вони сироти. А до роботи були не беручкі. І зачали вони промишляти злодійством. Що вночі вкрадуть, то за день промарнують. І це тривало довго. Люди проклинали їх, інакше не називали, як злодіями, і все їх село стали звати злодійським. Але найстарший брат був сумлінний, і йому було встидно. Пішов він із свого села, найшов на третім селі дівчину-сироту і оженився. Зачав ґаздувати, мав поле, худобу.
Одного разу пішли вони в поле жати. А на полуднє пішла жінка обходити худобу. Пообходила, взяла чоловікови в близнята обід. Лиш хоче виходити, а тут ідуть два чоловіки.
— Ми на погорениє, — кажуть.
Вона вернулася до комори, взяла ґарнець, набрала їм збіжжя, а вони стоять на порозі. І оден каже:
— Ось я неголений. А другий:
— Мовчи, підголим уночі.
Взяли вони то збіжжя й пішли, а жінка пішла в поле і розповіла про них чоловікови. Тоді він признався їй все поправді. І сказав:
— Ти знаєш, це були мої брати. А значать їхні слова, що вони вночі прийдуть нас обікрасти. Вони вздріли в коморі сало. То я піду з поля борше, — каже він, — і сало переховаю.
Пішов він над заходом сонця додому і поклав сало в сінях під бочку. Пообходили ввечір з жінкою худобу і полягали спати.
А вночі прийшли злодії. Підкопалися до комори, а сала нема. Тоді вони повипускали із стайні всю худобу в сусідський город. І підходить один до вікна, пукає в шибку і кричить:
— Сусідо, сусідо, ви спите, а ваша худоба в мене в капусті! Чоловік схопився, вибіг босий, лиш у портяницях, і побіг у город.
Ловить худобу. А злодій заходить до хати. В хаті не світилося. А вони були брати, голоси були подібні. І каже злодій жінці:
— Я так ногу на ковеньку пробив. Де то сало, аби-м приклав?
— А що ти мене питаєш? Та ти сам поклав під бочку в сінях. А сама лежить. А той пішов до сіней, сало на плечі і гайда. Чоловік поприв’язував худобу, входить до хати, а жінка й питає:
— Та що, ти таки дуже ногу розкроїв?
— Яку ногу?
— Та ти ж сам казав і за сало питав.
— Та то не я був, то брат. То вже сала нема. Але я їм покажу!
А до їх села злодіям треба було йти через хащу. Старший брат побіг направці, наклав на стежку купу ріщя, а сам сховався за корч та й сидить. А тут і злодії йдуть.
— Е, та ми заблудили. Як ми йшли сюди, то цего ріщя не було. Я посиджу з салом, а ти йди шукай дороги.
Молодший пішов шукати дороги, а через якийсь час ґазда вийшов з-за корча й каже:
— Щось я нічого не можу найти. Іди ти шукай, а я потримаю сало. Той пішов шукати, а цей сало на плечі та й назад додому. Шукають злодії стежки і натрафили оден на другого.
— Де сало? — питає.
— Та я тебе лишив. А той кричить:
— Та я тобі дав потримати!
Та й тоді зрозуміли, що сала вже нема. І побіг оден з них наперед, убрався в спідницю, зав’язався в хустку, сів на приспу та й заводить:
— Боже мій, Боже мій! Я так пацятко годувала, я так його дозирала-а, а злодії сало вкрали-и!
Жіночим голосом заводить злодій. А ґазда приходить та й каже:
— Не плач, жінко, на тобі сало, я відобрав від них.
Поклав сало на приспу, входить до хати, підходить до постелі, а жінка спить.
— Ти коли лягла?
— Та я й не вставала.
— Та як? Та я тобі сало лишив.
— Ого. Його вже нема.
Він знов за ними. Він біжить, а вони й собі біжать, знають, що він буде за ними бігти. Вони біжать, а він за ними. Так добігли аж до їх хати. Зайшли всі в хату. У хаті темно. Сів ґазда і чекає. Один брат взяв губку й кресало, креше, креше, а вогню нема.
— Е, видко, губка відсиріла.
— Іди до комори, там верх дверей є суха губка, — каже середущий брат. — Принеси.
Пішов наймолодший шукати ту губку. А цей найстарший устає з кутка та й каже:
— Ти сам поклав, то ти знаєш, де шукати, а я не можу найти. Середущий пішов за молодшим, а старший підпер їм двері, сало на плечі та й далі. А ті там як натрафили в темноті оден на одного! Не зрозуміли, хто то є, думали, що до них злодій прийшов. Та як зачали між собою битися. Порозкривавлювалися. І аж тоді пізнали, що вони свої, і зрозуміли, що вже сала нема. Виломали двері і за старшим братом. Він тікає, а вони за ним, він тікає, а вони за ним. Вибігли на поле, а то вже зачало розвидатися. Зачали люди їхати в поле орати. І вернулися злодії без нічого, а чоловік поніс сало додому.
Злодії Українська народна казка Покуття
Одні люди мали сина. Тато намагався, щоби дитину вчити працювати, а мама захищала синка.
— В нас одна дитина, а ти на него роботу спихаєш. Він ще має час наробитися. Тато ще не дуже теньґо натискав його до роботи, як був менший, а далі, як йому сповнилося дев’ятнадцять років, сказав:
— Час і пора, щоби ти брався до роботи. А він відповів татови:
— Я до сих пір не робив і не збираюся робити.
— А чим же ти думаєш займатися? — питає тато.
— А думаю вдень заобсервувати, а вночі брати. Оце буде моя професія.
Тато на се сказав:
— Забирайся мені, щоб я тебе не видів. Мені таких збродників не потрібно.
Іван збирається і йде від тата. І каже:
— Я не обзираюся, бо сюди вже більше не прийду. Не повернуся. І пішов. Босий пішов. Тато взяв чоботи, побіг за ним і дав йому.
— На, сину, бо йде пізня осінь.
Коли тато повернувся до хати, жінка сказала:
— Уже-с ся збув дитини? Від’їв-ис’го від хати? Що він, на твому світі жив?
Іван іде дорогою і думає: «Якби здибався зі злодіями, я би-м прилучився до них та й жив». Іде він, а на перехреснім роздорожжю гонять два чоловіки бика. Один веде за роги, а другий тримає за хвіст і б’є бучком, аби йшов. Іван стрінувся з ними.
— Дай Боже, товариші. А вони відповіли:
— Дай Боже! Які ми тобі товариші? Коли ми з тобою товаришували? Хто ти такий?
А він відповідає:
— Що вдень сподобається, то вночі моє. Прийміть мене до себе. Відійшли набік ті злодії, Петро й Павло, і радяться:
— Даймо йому завдання, аби він до заходу сонця украв бика у нас із рук. Тоді ми його приймем.
Приходять д’нему і йому це кажуть.
— Негодящі ви товариші, таке завдання мені даєте, щоб я не виконав, бо хочете мене збутися.
Обернувся, і пішов від них у противну сторону. І подумав: «Не то що я бика вкраду до заходу сонця, але й вас обдеру, що ви голі будете».
Робить Іван півколо, перебіг їх і сів за кущі. Коли вони вже підгонили до него бика, скинув з лівої ноги чобіт і кинув на край дороги. Підходять вони з биком, і першим уздрів чобіт Петро. Крикнув:
— Павле, я знайшов чобіт!
Узяли вони той чобіт, пообзирали. Та й кажуть:
— Та якби був і другий, а то один.
Та й кинули його в фосу. І погнали бика далі. А він забирає той чобіт, знов перебігає їх півколом і забігає наперед. Кидає чобіт з правої ноги, а сам дивиться з-за куща.
Коли вони догнали бика до того чобота, перший уздрів чобіт Павло. Тоді вони бика прив’язали, а сами вернулися за лівим чоботом. Зачали шукати того чобота, а Іван бика від дерену відв’язав і в долину у ліс погнав. На краю лісу була хата, в котрій збирали худобу на м’ясо. Він привів туди бика і сказав:
— Мені від цего бика голову відрубайте і мішок дайте. Злагодьте в міх їди на трьох чоловіка. А решту за бика заплатіть.
Довго не обзирається Іван, бо має до заходу сонця з них убрання здерти. Узяв мішок на плечі і йде в кєрунку, де бика забрав. На краю лісу виліз на дерево і, заки не темно, дивиться, де вони обертаються. Побачив їх, злазить з дерева, і шукає болотистого місця. Найшов таке місце, запхав голову бика в трясовину болотну, а сам вийшов на берег і думає: «Треба їх сюди покликати». І почав рикати: «Му-у-у!» Коли вони були далеко, то Іван рикав голосно, щоб зачули. А коли зачули голос бика і зачали зближуватися до Івана, то він знижував звук, мукав тихше. Коли прийшли зовсім близько, Іван сховався. Вони прийшли над берег, Петро й Павло, і побачили, що бик у трясовині, лиш голову видко. Каже Павло до Петра:
— Розбираймося і будем пробувати витягти бика з болота. Розібралися вони і лізуть ід’бикови. А за той час Іван забирає на березі їх убрання. Петро й Павло стали коло тої голови з бика, один з одного боку за ріг імив, а другий з другого боку. І раз-два, взяли! І горілиць оба в болото попадали, бо голова в бика була відрізана. Каже Петро:
— Урвали голову бикови. А Павло каже:
— Се обман. Дивися, голова відрубана. Тікаймо відси. Приходять на місце, де убрання поклали, — убрання нема, лиш місце застигло.
А Іван слідкує за ними, що будуть далі робити. Вони обталапані, а то ніч, холодно. Найшли вертіп. Беруть крутять з тої млаки перевесла, і один другого обкручує, бо як голі зайдуть у село? Іван став збоку та й дивиться, а вони вже докінчують себе перевеслами обмотувати.
Коли Іван забрав їх убрання, то найшов у кишені пістоля. Підходить з тим пістолем і стріляє. Прискочив до них і питає:
— Ви що, злодії, тут робите?
Вони його не пізнали. А він сказав розкручувати перевесла і зачав викладати їхнє убрання. Убрав їх, вгорнув і сказав:
— Ви мені сказали лиш бика вкрасти до заходу сонця, а я помінив ще з вас і вбрання вкрасти на додачу, щоби ви мене приймили до свого товариства.
Поставив Іван міх з харчами, вони попоїли, подали руку оден другому і сказали:
— Будем дружити всі три, поки будем жити.
І крали вони втрьох пару рік. Але одного разу вийшли на високу гору, і сказав Іван:
— Хлопці, я вже кінчу з вами дружити. Мені пора женитися, і я вже не хочу більше займатися злодійством. Прошу вас, аби ви не повертали до мене і не пробували в мене що-небудь красти, бо ви зо мною на лад не вийдете. Ідіть собі щасливо в свою путь, а я — в свою.
Іде Іван в кєрунку села. І думає собі: «В цім місці буде продовжуватися моє життя». Заходить на одно подвір’я на краю села. Входить до хати. А там сама жінка. Молода.
— Ґаздинько, я би у вас не переночував? Вона й каже:
— Можете ночувати, кілько хочете. В мене чоловік умер, я лишилася сама.
Осівся там Іван і став господарем у тій хаті.
Ґаздують вони з жінкою вже пару років. Одного разу збирається Іван їхати в ліс по дрова. Поїхав, набрав дров, але щось його мучить. Чи не загостив хтось до него?
Коли смерклося, жінка варила чоловікови вечерю, бо має приїхати з лісу. Аж тут уходять до хати два чоловіка. Та й питають жінки:
— Ми би у вас не переночували? Вона їм:
— Я сама це рішити не можу. Зараз приїде з лісу чоловік, будем балакати.
Один з них каже:
— Газдинько, дайте мені води напитися. Вона:
— Онде горнятко, а в сінях за дверми полубічок з водою.
Той вийшов у сіни, повів очима і вздрів на бантах сало в міху. Уходить до хати і каже до свого товариша:
— Трепе, шокмі з ломса.
Усе навиворіть говорить. Він це сказав, а жінка колотила кулешу і ті слова зачула. Вийшли вони надвір, і каже один до другого:
— Слухай, рахуй кізли до рога хати. Коли ґазда засне, продерем солом’яну стріху і мішок з салом вкрадем.
Та й пішли. А чоловік заїздить фірою перед хату.
— Жінко, скажи мені, хто в нас був, бо мене щось мучить від полудня, що хтось до нас загостив.
— Та що ти тривожишся? Було два чоловіка. Просилися на ніч. І один води схотів. Я кулешу колотила і не мала як дати. Він пішов самий пити. Вони щось говорили, як увійшов той, що воду пив.
— Може, ти чула, що вони говорили?
— Говорили: «Шокмі з ломса». Чи то вони цигани були, чи що, я не можу сказати.
— Жінко, це тоти злодії до нас повернули, що я з ними крав купу років. Ти знаєш що? Я міх з салом поставлю в коморі на куфер. А ти мені дай старе сито. Я накладу в него каміння і почеплю на банти. Вони й не вкрадуть.
Полягали ґазди спати, а злодії приходять, розшивають хату просто тої банти, де було прив’язане сало. Коли розшили, той помацав та й каже згори тому другому, що вдолині стояв:
— Слухай, то сито та й каміння. А той вдолині не дочув та й каже:
— Сите? Давай сюди.
Той угорі злосний. Кинув сито з камінням, каміння погуркотіло і мало того на долині не побило. Зліз той з хати та й каже:
— Слухай, цей ґазда хитрий. Я ж мацав той мішок, і руки масні були, а він почепив сито з камінням.
А другий каже:
— Ми не вступимся, поки не вкрадем.
Радяться обидва злодії та й кажуть:
— Ми йому зараз випустим худобу й коні зі стайні, а я підійду д’жінці й потихоньку спитаю за сало. Вона спляча скаже.
Випустили вони худобу із стайні, один приступився до вікна і стукає:
— Ґаздо, ґаздо, встаньте худобу заженіть.
— Добре, добре.
Устав і вийшов надвір. А в той час злодій вбіг до хати. Жінка дрімала.
— Слухай, жінко, де сало?
— Та чого ти хочеш? Та-с говорив, що мають злодії вкрасти, та поставив у коморі на куфер.
Злодій ускочив до комори, сало на плечі. І як ішов, зачепив ногою за одвірок. Іван зачув, прив’язав худобу, входить до комори — сала нема. Вкрали. Входить Іван до хати.
— Жінко, був хто коло тебе?
— Та ж недавно ти приходив і питав, де сало. Я сказала, що в коморі на куфрі.
— Значить, ти мене зрадила. Ти сказала злодіям, де сало.
Сідає Іван на коня, здоганяє злодіїв і дивиться, як вони несуть. А вони несуть сало на зміну. Оден несе, другий іде й відпочиває. Тоді другий бере на плечі, а той відпочиває. Іван коня лишив, зробив півколо, переходить злодія, що несе сало, та й у темноті каже:
— Давай уже я буду нести.
А це ніч. Іван сало на плечі, сів на коня і поїхав додому. Привозить тото сало, накрив його серед току цебром і ляг спати.
А злодії вздріли, що сала нема, і вернулися ще раз до цего ґазди. Прийшли і запалили коло хати ріщя на купі. Іван пішов погасив той вогонь, входить до хати та й каже:
— Відобрав я в них сало. Накрив цебром перед хатою.
А ті знову запалили ріщя. Він побіг гасити, а злодій зайшов до хати і до жінки:
— Де сало?
— Та що ти мене ворохобиш? Та ж казав, що на тоці цебром накрив.
Два рази жінка зрадила чоловіка.
А Іван натрудився та й захотілося йому трохи сала з’їсти. Виходить він перед хату — цебер перевернений, сала нема. Вертається до хати та й каже:
— Ти мене вже два рази зрадила. Сідає на коня і летить за ними.
А на хуторі була хата без дверей і без вікон. Іван подивився, що вони йдуть у кєрунку тої хати. Об’їхав їх конем, силяє коня далеко від того місця, а сам заходить до хати. Там була старенька піч зі стареньким комином. Розібрався Іван і залазить у ту піч. Наслинив лице і сажею з комина намащується. Поставив руки під бороду і дивиться на хату — в хаті темнота.
Приходять злодії до хати. Кинули мішок з салом у кут, і каже оден до другого:
— Слухай, на тобі кресало й губку, розпали в печі вогонь. Злодій що дзенькне кресалом, а той в печі все зуби вишкірить. Сам чорний, а зуби білі. Злодій побачив його і очам своїм не повірив. Ще раз дзенькнув і придивився ліпше. І побачив у печі чорта. А той, що сидів на міху з салом, каже:
— Що ти тілько дзенькаєш і вогню не робиш?
— На тобі кресало і ти зроби. Я не можу.
Той лишень кресалом раз дзенькнув, глянув у піч, і йому все попадало з рук. А Іван як вилетів з комина, як кинувся на них, вони повтікали з хати і сало лишили. Іван сало на плечі, приніс до коня і поїхав додому. Приїхав і сало те ніде не ховав, а поклав мішок на стіл. Сам умився, ляг горілиць і жде на них.
Незадовго дивиться, вони в вікно зазирають. Надворі вже видніло. Іван до них з постелі:
— Хлопці, ходіть до хати!
Вони ввійшли до хати, а Іван зразу:
— Петре, Павле! Здоровенькі були! Просив я вас, хлопці: «Не повертайте до мене, бо ви зо мною на лад не вийдете. І від мене ви нічого не вкрадете».
Встала жінка, підрихтувала закуску. Попили, побалакали і розійшлися вдруге. На цей раз уже назавжди.