Українські народні казки

Знайшов дурніших

Українська народна казка Гуцульщини

Жив чоловік з жінкою. Та жінка була трохи дурнувата. Поїхав чоловік у місто, продав пару волів. Жінка його встрічає та й питає:

— Що ти купив мені? А він каже:

— Нічого не купив. Я гроші складаю про біду.

Другим разом поїхав знов у ярмарок, продав корову. Їде з ярмарку, а жінка знов його питає:

— Що ти купив мені?

— Та нічого, жінко, тобі не купив, бо тримаю гроші про біду. А вона каже:

— А коли ти мені щось купиш?

— Бери, жінко, каже, гуску, продай її і щось купиш собі.

— Та скільки маю за то правити, за цю гуску?

— Або сімнадцять, або вісімнадцять. Будеш видіти по других. Жінка вбрала новий кожух, нові чоботи, взяла гуску під плече та й пішла на ярмарок. А там її запитали, що вона за гуску хоче. Вона каже:

— Сімнадцять та й вісімнадцять треба дати.

Вона стояла довго — ніхто не купував. Аж підходить до неї один у дрантивій куфайці та й питає:

— Що хочеш за цю гуску?

— Сімнадцять та й вісімнадцять треба дати. Він каже:

— Я дам ці гроші. Але я зараз грошей з собою не маю. Я гуску вже беру, а гроші зараз принесу.

А вона каже:

— А як я тебе пізнаю? Тоді той чоловік стяг з себе дрантиву куфайку та й дав їй на плечі. А її кожух натяг на себе.

— Ти, — каже, — пізнаєш мене по своїм кожуху, а я тебе по моїй куфайці.

Жінка ждала аж до вечора, але той чоловік з грішми не приходив. Нарешті пішла додому. Прийшла, а чоловік у неї питає:

— Ти продала гуску?

— Продала, — каже.

— А що за гуску взяла?

— Та так, як ти казав, сімнадцять та й вісімнадцять.

— А чого ти в такій дрантливій куфайці?

— Бо я, — каже, — дала якомусь незнаному чоловікові гуску, а він пішов додому за грішми. Я дала йому на плечі свій кожух, аби його пізнала, як принесе гроші. А він мені дав цю куфайку.

Чоловік трохи погікав * її за гуску та й кожух. А через невеликий час пішов сам у місто, взяв коня продавати. А жінку лишив дома. Приходить до хати якийсь бідний чоловік і просить:

— Дайте мені пару копійок, бо я біда крайня. А жінка каже:

— То ти біда?

— Я.

— А ми про біду гроші тримаєм.

Та й виносить жінка всі гроші і подає цему жебракови. Чоловік приходить додому, а жінка питає:

— Ти що купив мені?

— Я нічого не купив тобі, про біду гроші тримаю.

— А я, — каже, — гроші біді віддала.

— Та якій біді ти гроші віддала?

— Та був, — каже, — у нас чоловік один, жебрак, і я йому гроші подала.

Чоловік зачав тікати жінку і сказав:

— Іду я в світ. Як найду дурнішу від тебе, то вернуся до тебе. А як не найду, то жити з тобою не буду.

Ішов він довгий час, та зайшов до магазину і купив курмей та й колачі. Насилив на курмей колачі, а сам перебрався в біле вбрання, яке мав коло себе, і тягне колачі дорогою. Люди стуряються. Чи цей чоловік не змилив? Питаються в него, а він каже:

— Я з того світу. Зараз назад злітаю до неба. Небо відкривається, і я зараз буду на тім світі.

Прибігли жінки і питають у него:

— Як там, на тім світі? Там у нас родичі є.

— Там уже біда, бо студено. Грошей треба. За гроші там можна купити все.

Тоді жінки зачали давати йому гроші, аби дав їх родичам на тому світі. Жидівка запитала в него, чи знає, де її Хаїм. А він каже:

— Знаю. Йому треба грошей. Щоби купив собі їсти і вбрання. Вона побігла додому і принесла йому багато грошей. Ще й другі жінки поприносили гроші та передали «на той світ родичам». Тоді він відійшов набік, перебрався, колачі вер у воду і вирішив тікати, аби його не імили.

Приходить син тої жидівки додому, а вона йому каже:

— Тут був чоловік з тамтого світу. Я йому дала всі гроші, аби передав нашим помершим родичам.

Син упрягає коні і їхає догонити того брехуна. А він як уздрів, що їхає за ним хтось на конях, то зверг капелюх з голови і поклав на землю в березі. Той став кіньми й питає у него:

— Ти не видів чоловіка в білому вбранню, що ніс курмей колачів?

— Не видів.

Тоді цей зачав просити:

— Може, ви виділи, то, будьте добрі, поможіть його найти.

— Я видів, я би міг його найти, але я ймив золоте потя * та й тримаю під капелюхом. Поки сонце не зайде, то треба тримати, аби воно не вилетіло. А як сонце зайде, тоді мож його руками помаленьку взяти. Якби ти міг мені це втримати, я би сів на твою бричку і міг би його здогонити і тобі сюди його привести. А ти тримай потя. Щоби, не дай бог, не втворив капелюх.

Жидюк погодився тримати капелюх, а він сів на бричку і поїхав.

Той тримав, може, дві, може, три годині. А відтак подумав: «Може би, я трохи поволеньки подивився скраєчку, що то за потя?» Втворив трошки капелюх, а там нічого нема. І подумав жидюк: «Брехун обдурив і маму мою, і мене».

А цей чоловік поїхав тою бричкою аж до свої хати. Приїхає додому, а жінка навстріть питає:

— Як ти гостив? А він відповідає:

— Найшов я дурніших від тебе. Відей ми двоє будемо жити.

Походження та примітки

* Гі́кати — сварити.

* По́тя — пташка.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Яворів, Косівського району, Івано-Франківської області
8 грудня 1985 року
Оповідач: Шкрібляк Параска Іванівна (народж. 1936)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.