Українські народні казки

Знахар мимоволі

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Оженився один удівець, узяв молоду жінку. Великих гараздів у хаті не було, але й голодної біди вони теж не знали. Та недарма кажуть, що лихо по людях ходить! Засумувала жінка, поблідла, з лиця спала. Пересувається по хаті, як тіло без душі. Стривожився чоловік.

— Чи не слабість на тебе напала? — допитується. — Може, хтось наврочив, боронь Боже?

— Я й сама не знаю, що зі мною твориться, — сумно зітхає жінка, — якась нудьга до мене причепилася і п’явкою смокче. От якби в нас дитинка знайшлася, може б, мені розвіяло тугу.

— Ба, — зажурився й чоловік, — де ж її, оту дитинку, взяти? Не дає Бог.

Злягла жінка, з печі не підводиться. Чоловік і руки опустив.

Одного дня, коли був у млині, саме повертався з далеких заробітків якийсь старий чоловік. Вже потемки добрів до села. Зморений і голодний, він завернув у перший двір. Бачить, вікна хати застелені ряднами. А в кімнаті чути веселі голоси.

«Чи не на хрестини я потрапив?» — подумав подорожній. Зіп’явся навшпиньки, зазирнув у щілину. На столі печене і варене. А за столом біля попа воркує молодичка.

«Еге, — міркує неборака, — тут можна ще й пообідати, не лише заночувати».

І вже нетерпляче постукав у шибку. В хаті сполошилися, ніби на пожежу. Огрядний попище встав з-за столу і не знав, де дітися. Молодиця не могла вимовити й слова. Лише очима показала йому на мішок, що лежав у кутку. Поки панотець умощувався там, вона жужмом згорнула зі столу варене й печене і квапливо засунула в піч. Сулію з наливкою заховала в мисник. А сама вилізла на піч, причаїлася.

Коли чоловік зайшов у світлицю, ніде і сліду не було від недавньої гостини.

— Добрий вечір у хату, — привітався чоловік, — подорожній я. Дозволь, господине, переночувати.

— Ой, ні. І не просіть! — скрикнула молодиця. — Чоловік поїхав до млина. Тож пошукайте собі, діду, деінде пристановища.

— Мені аби тільки голову приклонити, — роззирнувся по хаті старий, — он лавиця, на ній і вмощуся.

Він кинув на ослін подорожню торбу, поклав на неї голову і захропів так, аж стіни задрижали. Оторопіла жінка, розвела руками. Вона трохи почекала, потім обережно спустилася з печі, підійшла на пальцях до мішка і прошепотіла:

— Отченьку, потерпіть. Зараз погашу світло і випущу вас.

Та на подвір’ї заторохкотів віз.

— Чоловік! — поблідла молодиця і знову полізла на піч.

Як тільки хазяїн переступив поріг, вона одразу заплакала:

— Ой, добре, що ти вдома. До нас, диви, втелющився якийсь волоцюга, то я боюсь, аби вночі не виніс щось із хати.

Чоловік глянув на ослін і махнув рукою:

— Кутка не перележить. А чи нема, жінко, чогось на зуб покласти? Намучився я з тими мішками!

— Ой, та де! Я ж хвора, від ранку не вставала. Десь там на припічку є трохи борщу.

Знайшов чоловік горщик, сьорбнув борщу і скривився. Коли чує на ослоні регіт.

— Ти чому не спиш? — питає подорожнього хазяїн.

— Та хіба тут влежиш, коли таке наснилося? — підвівся чоловік. — Приверзлося мені, господарю, що ти мене пригощав.

— Еге, ти, бачу, ласий на чужі ковбаси, — розсердився голодний хазяїн. — Та ба! Оближися та й знову лягай спати. В хаті, окрім цих помий, нічого немає.

Чоловік примружив око:

— Я можу так зробити, що ми будемо мати панську вечерю. Хочеш?

— Ти що — чародій?

— А ти роби, як буду казати. І не пошкодуєш.

— Ох, ох, ох! — застогнала на лежанці жінка. — Не вір йому, Лавріне. Гони того волоцюгу в шию.

А чоловік ніби й не чує, що до нього п’ється. Далі собі мугикає:

— В печі готовий наїдок. А в миснику й сулія чекає.

— Гляди ж, — сказав хазяїн. — Якщо мене обдуриш, то всі ребра тобі порахую!

Він подибав до печі, відтулив заслінку і мало не зомлів, такий запашний дух вдарив на нього звідти! Чого там не було! І гусятина, і ковбаса, і вареники.

— Жінко, — застовпів із дива чоловік, — а це звідки взялося?

— Либонь, отой пройдисвіт із самим чортом знається!

— Хай буде й чортяче, аби тільки гаряче! — вигукнув чоловік і пішов до мисника. — Диво та й годі! Повна сулія!

Випили по одній, вихилили по другій, закусили всмак.

— Може, і ти пригостишся, жінко? — спитав чоловік, наливаючи по третій.

— Ой, та де! — відмахнулася. — Шматок мені до горла не лізе. Не засиджуйтеся довго. Гасіть швидше світло, бо мені очі ріже.

— А що це твоїй жінці? — питає чоловік господаря.

— Біда, чоловіче. Якась слабість вчепилася, і немає ради.

— До дохторів вдавався?..

— Ой і не питай!

— А що ж вони кажуть?

— Та кажуть, ніби сам я у тій жінчиній хворобі завинив. А я ж би їй неба прихилив, якби було можна!

— Гм, що ж за хвороба дивна?

— Вони її якось по-вченому назвали.

Чоловік посміхнувся:

— Не знахар я, але на такій «слабості» трохи розуміюся. У нас на таку хворобу звикли казати просто: сатана в бабу вліз.

— Щез би та пропав би! — злякався господар.

— Сам він не щезне та не пропаде, його треба вигнати.

— Ой, чоловічку, порадь, як?

Жінка застогнала.

— Лежи, лежи, небого,— заспокоїв чоловік і випитує чоловіка, як же їй допомогти.

— Та рада тут проста,— хитрує старий.— Бачиш отой мішок у кутку?

— Еге, а що?

— Там сатана і звив собі гніздо.

Не встиг він це сказати, як у мішку щось тяжко засопіло. Хазяїну аж очі полізли на лоба. Жінка помертвіла. Один чоловік і вусом не повів. Сидить собі й наказує:

— Бери, чоловіче, в руки макогін і бий. Чорта двічі, жінку — раз.

Хазяїну не треба було двічі одне казати. Схопив з припічка макогін та як почав періщити по міхові!

— Ой-йой-йой!.. — заскавуліло у мішку. Щось волохате, розпатлане вигулькнуло звідти і стрімголов метнулося із хати.

— Ой, Лаврінчику, не бий! — вхопила чоловіка за руки дружина.— Не карай мене. Я... я уже здорова!

— Слава тобі господи!— перехрестився чоловік.

Аж тоді була гостина! Така, що в жодній казці її не розказати!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

168 (5354). Знахар мимоволі. СУС (1360С). Записано 2008 року. Авраменко Ганна Прокопівна. Черкаська область, Золотоніський район, Золотоноша