Знахар
Українська народна казка Поділля
Жив собі убогий чоловік і пішов в батраки найматися. І де його не наймали, яку птату не давали, не бере він.
— Навчите, — говорить, — розуміти, що птахи і звірі говорять, тоді наймуся.
Зрозуміло, ніхто такого не знає. Ось раз і зустрічає його дід.
— Наймися, — говорить, — до мене,
— А навчите розуміти, що який птах і який звір говорять?
— Гаразд, — говорить, — навчу, тільки ти повинен мені цілий рік ту роботу робити, яку я задам. Як відпрацюєш, навчу, а не відпрацюєш, не навчу.
Ось і став він на роботу, і треба було йому непогасну піч топити. Дає йому дід пару коней і говорить:
— Будеш на цих конях дрова підвозити, а годувати їх будеш вугіллям, але дивися, щоб піч не згасала. А як трохи-трохи затухне, вся робота твоя пропала.
Сказав це і зник. От як узявся він возити, возить для тієї печі дрова, а ніяк не навозить, тільки кине, вже і немає. Став він раз коней годувати, а вони йому і говорять:
— Не клади нам вугілля, а дай хоч сіна небагато, тоді ми і самі управимося.
Поклав він їм сіно, — раніше возив рук не покладаючи, а зараз вже возить помаленьку, відпочиває, а піч все не згасає. Прослужив мужик рік, пішов за розрахунком.
— Ну, — говорить дід, — йди, тепер ти все знатимеш.
Пішов він, йде і йде, і видніється на шляху трактир.
«Ось, — думає, — там і заночую». Раптом чує — сидить ворон і каркає:
— Цей трактир вночі згорить, і хто в нім заночує, той в біду потрапить!
Він все зрозумів і не зайшов до шинку. Йде далі, зирк — їде візник.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте!
Розпитали один іншого, хто та звідки, а візник і говорить:
— Наймайся до мене.
— Добре, — говорить, — наймуся.
— А де ж, — питає він господаря, — нам ночувати?
— Та там он, в трактирі, мабуть.
— Ні, господар, краще ми в степу зупинимося.
Ось зупинилися, тільки лягли спати, а батрак і чує, що собачка, яка за візником всю дорогу бігає, гавкає:
— Ей, підіймайтеся, трактир горить!
Розбудив він господаря, той дякує йому, що він йому відрадив в трактирі цьому ночувати. Ще більше починає йому вірити. Ось, не доїжджаючи небагато до будинку, почув батрак, про що горобці між собою щебечуть, і говорить господареві:
— У вас удома золоті і срібні лавки обкрадені і господиня ваша так засмутилася, що все при собі ніж носить: тільки вас побачить, така сама себе і порішить. А ми, — говорить, — залишимо за стільки-то верст свій візок, а самі увійдемо до будинку, а тільки вийде вона, ми ззаду і віднімемо у неї ніж.
Так і зробили. Пришли, і лише господиня на тік, а вони її за руки.
— Нічого, — говорить, — не сумуй, було б тільки сімейство благополучне.
Ось сіли працівники вечеряти, а той знахар між ними. Їдять і кісточки під стіл кидають, а собака, що з господарем в дорозі був, і завів сварку з дворовим псом.
— Ти, — говорить, — тут господарського добра не встеріг, а за кісточкою, бачу, лізеш.
— А хіба ж, — говорить пес, — від свого злодія убережешся? Все золото і срібло онде в гнойовій купі і до цих пір лежать закопані.
А знахар все це розуміє і після вечері приходить до господаря:
— Ось там-то, — говорить, — все ваше добро закопане.
З того часу господар так його полюбив, що незабаром видав за нього свою дочку і до себе в зяті узяв. Ось живуть вони, а інші купці і стали молодиці вимовляти:
— Що ж це ти за батрака вийшла? Ти розвідай, як він може вмерти, ось ми його і знищимо.
Вона і почала:
— Скажи та скажи, як це ти все робиш?
— Та якщо я скажу, негайно і помру.
А їй дарма, вона все своє тлумачить.
— Ну, так обряджай мене, — говорить, — до смерті, давай чисту сорочку.
Ось обрядився, на лавку треба лягати, а він говорить:
— Піду хоч кури погодую.
Узяв жменьку проса, вийшов на подвір’я. Підбігають кури, півня немає. Після підбігає і півень:
— Ах ви, такі-сякі, — кричить, — я, як знайду де зернятко, сам не їм, вас скликаю, а ви ось мене і не покликали. Не треба вам, як дурень наш господар дружині своїй, довірятися, а треба вас за коси тягати.
Він і здогадався тоді — і в хатину, ураз дружину за коси.
— Ось, — говорить, — як я дізнаюся!
Проучив її гарненько, а потім стали вони жити мирно.