Золота пшениця Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили собі чоловік та жінка, і було в них багато дітей. І такі були бідні, що нічого не мали. Робив у сім’ї один батько, він по наймах ходив, дітям на хліб заробляв.
Один раз ішов чоловік на роботу лісом і побачив під дубом старого діда. Лежить той, ледь губами ворушить.
— Чи не знайдеться в тебе, чоловіче, хоч ковтка води? — промовив.
У чоловіка в торбі були скибка хліба і бутилка з квасом. Він все і віддав. Дід з’їв хліб, напився квасу і каже:
— Долги треба віддавати. Я привезу тобі додому чувал золота.
Чоловік тільки посміхнувся на ті слова і пішов далі. Цілий день робив, як віл. Увечері, заморений, голодний, як собака, повернувся додому. Тільки двері в хату причинив, чує, що знадвору хтось кричить:
Чоловік, жінка і діти вискочили з хати, дивляться, а посеред їхнього двору здоровий чувал лежить. Рядом нікого нема.
Здогадався чоловік, хто це зробив. Розказав він про старого діда жінці й дітям. І почали всі розказувать наввипередки, як вони розбагатіють.
Жінка каже:
— Купимо хату.
Старший син сказав:
— І пасіку з бджолами.
Йому дуже меду хотілося. Дочки просили багато одежі, всякого печеного поїсти. Притягли чувал у хату. Розкрили, а там замість золота — зерно! Жінка в крик, діти плачуть. Так чоловіка допекли, що він серед ночі, голодний, кинув чувал собі на плечі і пішов з дому. Відійшов недалеко від хати, розсипав ту пшеницю по сторонах. Та й пішов у найми.
Цілий рік чоловік не приходив додому. Жінка з дітьми ледь з голоду не померли. Тільки на другий рік він повернувся додому. Підходить до хати, бачить — пшениця його виросла і стала, як ліс. На кожному стеблі був великий важкий колос, аж похилений. Колоски блищать на сонці.
Чоловік пойняв, про яке золото говорив дід. Він дуже зрадів. Погукав жінку, дітей. Ті прибігли і побачили золоті колоски. Радіють всі.
Скосили вони ту пшеницю, змолотили. Багато було мішків із зерном. І стали вони кожен рік сіяти пшеницю і збирати добрий урожай. А скоро і розбагатіли.
Золота пшениця Українська народна казка Кіровоградщини
Жили собі чоловік та жінка. Такі були бідні, як церковні миші. Мали вони стільки дітей, що забували, котрого як звати. Цей чоловік дрова рубав у лісі і тим хліб заробляв.
Одного разу йшов ранком на роботу і почув крик. З болота хтось кричав і просив допомоги. Бідний чолов’яга мав добре серце і пішов на поміч. Дивиться, в болоті застрягла золота карета, а на ній сидить золотоволоса дівчинка. Вона попросила витягти карету. Чоловік поміг витягти карету. Дівчинка подякувала йому і сказала:
— Як сонце буде заходити, я привезу вам додому мішок золота.
Попрощався бідний чоловік і пішов у ліс. Працював за двох. Співав, танцював з радощів і все поглядав на сонце. Ще ніколи йому день не був таким довгим, як сьогодні. Ледве дочекався до обіду. Кинув сокиру і поспішив додому. Коли вже близько був до хати, то почав гукати на дітей, щоб бігли йому назустріч. Жінка теж вийшла з хати і сердито каже чоловікові:
— Чому тебе треба зустрічати, коли ти ідеш додому з порожніми руками?
— Не з порожніми руками, а з великою радістю, бо щастя несу додому, — відповів чоловік.
Тоді попросив, щоб усі сіли навколо нього. І почав розповідати, що рано, коли йшов на роботу, то поміг дівчинці, в якої карета застрягла в болоті. Дівчинка наобіцяла привезти мішок золота, як сонце буде заходити. Усі дуже зраділи цій звістці. Чоловік почав розповідати, де він діне те золото, як буде використовувати його:
— Перш за все побудую великий будинок. У тому будинку буде дуже гарна веранда, а на підвіконнях стоятимуть цілий рік різні квіти. Біля хати розведу сад. А в саду розміщу пасіку з бджолами, що приноситимуть лікарський мед. Недалеко у долині буде ставок з усякою рибою. Жінка і дочки ходитимуть у пишному вбранні, а синів віддам до школи, до вищої науки. Кожен буде займатися улюбленою роботою...
Всі уважно слухали, аж роти порозкривали. Як сонце вже мало заходити, батько замовк. Першою отямилася жінка і сказала, що краще б чоловік додому карету приніс, то знала б, що їхня, а так шукай вітра в полі. Вже час, а нема золота, і півдня згаяли. Як накинулася на чоловіка, а діти за нею. Мало до бійки не дійшло.
Але в цей час коло їхньої хатини зупинилась карета. З неї виглянула золотоволоса дівчинка і сказала, щоб чоловік швидко йшов забирати мішок золота. Діти почали підстрибувати, а чоловік з радощів стояв на місці, як стовп. Схаменувся лише тоді, коли жінка штовхнула його під бік.
Чоловік ледве зняв з карети великий зав’язаний мішок. А карета в ту ж мить зникла так швидко, як вітром здуло. Заніс чоловік мішок до хати. Розв’язав і бачить, що в мішку гарна велика пшениця.
Лиш тепер попав у біду чоловік. Вже не міг далі слухати плачу дітей, крику жінки. Узяв той мішок на плечі і подався геть. Коли відійшов трохи від хати, то сердито порозкидав сюди-туди всю пшеницю і пішов найнятися десь служити.
На другий рік вернувся додому. Коли став підходити до хати, то бачить, що пшениця виросла, як ліс, а на кожному стеблі великий важкий колос, аж стебло похилилося. І всі колоски виблискують на сонці. Тоді він подумав, що це те золото, яке дівчинка дала. Справжнє золото.
Дуже зрадів чоловік. І знову, як і рік тому, побіг, гукаючи, щоб ішли зустрічати його. Тепер уже не повірили йому і не вийшли назустріч. Зайшов він до хати і просить жінку та дітей, щоб ішли з ним. Спершу вони не хотіли, потім пішли. Як побачили золоті колоски, що так гарно виблискували на сонці, то дуже зраділи. Діти доторкалися до колосків руками, гладили, цілували . І не могли вирішити, що з ними робити .
Чоловік сказав, що спочатку треба все старанно покосити, а потім дочиста помолотити і все золото скласти в мішки. Робили всі з великою охотою й радістю. Не залишали жодного колоска, піднімали кожну зернинку.
І так вони полюбили цю працю. Щороку сіяли золоту пшеницю й збирали добрий урожай. З того часу зажили вони заможно, і більше раділи гарній погоді, урожаю, ніж мішку золота.