Золотий перстень
Українська народна казка Закарпаття
В зеленім гаю було дуже много грибків. А єден хлопець, такий біднячок, полюбив дівочку Маріку.
— Марічко, — каже, — підеме на гриби в зелений гай. Іванко заспав, а Марічка рано побігла й назбирала багато грибків. А Іванко прийшов, ходить, дивиться — нема грибків. Не може він найти. Іде помалу, йде, дивиться, і там забрано, і там забрано. Дивиться, щось блиснуло. Золотий перстень! Підойняв, поціловав і поклав у жебик. Найшов золотий перстень.
Виходить Іванко з лісу. Та й Маріка виходить.
— Що ти плачеш, Маріко?
— Я золотий перстень потеряла. Грибків назбирала, а перстень потеряла.
— Не плач, Маріко, золотий перстень туй.
— І-і-і, Іванку, ти мені даш?
— Я дам, аш ти мене поцілуєш.
— А-а-а, мені мама уповіла, би я нікого не ціловала. Тілько того, хто буде мій.
— Та я буду твій.
І вона поціловала його раз, другий і третій, і він їй дав перстень. Приходять вони додому, веселенькі такі. Та я що? Треба щось ізробити, щоб вони пібралися, щоб весілля було. А мамка говорить їй:
— Та тото бідняк. Та ти за бідняка би пішла, кой ти можеш за багатого леґеня піти?
Пішов Іванко додому, а за три дни приходить раненько і каже:
— Марічко, не йдеш за мене — будь здорова, я їду в Америку.
Документ — вже на руках. Хочу, щоби мене не називали бідняком, щоби я заробив гроші та в нас з тобою все було добре.
І поїхав у Америку. Там став на файну роботу. Робили там у три зміни, і він все добре виконував. Його дуже полюбили. Сказало начальство так:
— Коли ти так попрацюєш рік, ми тобі даєме в премію машину. І заробиш много доларів.
І виробів Іванко рік, і дали йому машину легкову, і він на шофера вивчився.
Заходить він увечері з хлопцями, з цімборами, випити пива після роботи. І увидів там хлопця з їхнього села.
— Василю, коли ти приїхав?
— Сьогодні.
— А моя Маріка ще не вийшла заміж?
— Нє, — каже. — Айбо йшов я недавно попри кладвище й там увидів пам’ятники на могилах її батьків. Вивмирали.
— Слухай, Василю, завтра я розраховуюся туй і їхаю додому, а ти підеш на мою роботу.
Та й каже він своїм панам:
— Цей хлопець буде робити то, що я.
Відправили його красненько на корабель, і машину з ним, і вшитко. Приїхав він кораблем і на машині йде. Заходить у своє село, а там такі світла, факели горять у Маріки. Він затрубив і став коло хати. Вибігли діти. Гов, якась машина! А вни машини й не виділи ніколи. Тоді перший раз.
Іванко заходить на весілля. Пан. А жених Маріки, Гаврило, такий п’яний. А вона як увиділа Іванка, скочила до нього через столи.
— Іванку мій дорогий! Обціловала його. А мати Гаврилова:
— Ідім додому.
То вже не так має бути, то вже прийшов Іванко.
Заніс Іванко до хати свої речі, подарунки, гроші. Та й всі такі задоволені. Випили лікеру америцького. Вни ще й не виділи того лікеру ніколи, а в Америці він був. Там і шоколад був, і всякі ласощі. І остався Іван там на все.
Рано встали вони, вийшла Маріка надвір. Вулицею йде дядько з бубником і бубнить: «Тра-та-та-та! Тра-та-та-та! Тра-та-та-та!»
— Що нового, батьку?
— Що? Гаврилів маєток іде на ліцитацію! Пропили з вітцьом! Вона зайшла до хати:
— Іванку, була би я втопила свою голову. Добре, що не пішла за Гаврила.
Гаврилів маєток ліцитують. Котрий ґазда більш дасть, то його буде земля. Прийшли Іванко з Марікою. Но що? Ліцитують. Не любиться Іванкови то, що вони сміються над Гаврилом, і він вийняв долари й закупив весь маєток. Бехнув долари на стіл і закупив. І пішли ґазди, бо в них не є грошей, як у нього. Каже він Гавриловому вітцю:
— Не плачте. Документи в мене. Будете пити — землю відбираю. Не будете пити — земля ваша.
Та й Гаврило з вітцьом лишили пити, а вни з Марічкою не просили від них гроші, бо ті зачали ґаздовати.
Та й добре вони з Марікою жили, і було в них мирне та веселе життя. І так наша казочка прийшла до кінця.