Українські народні казки

Золотоволоса царівна

Українська народна казка Бойківщини

Були собі два царі. Один мав дочку, а другий — сина. Ідуть вони оба на війну. І договорилися: — Як я загину, аби ти взяв мого сина на опіку. А другий каже:

— Як я загину, аби ти взяв мою доньку під опіку.

Той, що мав доньку, загинув. А той, що мав сина, повернувся. Та й нагадав собі: він пообіцяв товаришеви, що возьме доньку під опіку. Написав тій цариці, аби прислала до него свою доньку. Зібрала цариця доньку, запрягла коня та й дала їй няньку. Їдуть. Вже близько до того царства, і нянька каже:

— Розбирайся і моє вбрання вбирай, а своє — давай мені. І аби ти нікому не казала тото.

Царівна пообіцяла, що не скаже. Приїхали вони до того царя, і була царівна за няньку, а нянька — за царівну. І ніхто про то не знав.

А той кінь був дуже мудрий — він був царівною дуже пещений. Нянька сказала його вбити, а царівна попросила, би голову з того коня почепили коло воріт.

Як приїхали вони, няньку взяли в покої, а царівну де діти? Най іде з пастушком гуси пасти. Жене вона з тим Івасиком гуси пасти під ліс та й каже:

Вітре буйний, вітре буйний, повій,

З Івасика капелюшок звій.

Та занеси в темний ліс,

Най я розчешу свій золотий кіс.

Вітер звіє з него капелюшок, Івасик побіжить у ліс по капелюшок, а вона за той час розчешеться. А як іде додому, то коло воріт все до тої кінської голови каже: Фаляґо, Фаляґо, якби то знала моя ненька, То їй би з жалю пукло серденько. А то кінь той так звався — Фаляґо.

Але одного разу Івасик не побіг по капелюшок, а пробіг трохи та й вернувся. Та й видів, як вона розчісує свої золоті коси. Вернулися рони в той день додому, то Івасик розказав комусь при царському дворі. Та й доказали то цареви..

— ...Пастушка так говорить коло коня.

Тоді цар закликав пастушку до себе. Та й просить, би вона йому розказала, що з нею сталося в дорозі. А вона не хоче розказати. Каже, що нічого з нею ся не стало. Так, як є, так і є. Тоді цар каже:

— Як не хочеш мені розказати, то розкажи залізній печі. Завели її до хати, де була залізна піч. І вона все розказала ті печі: що з нею було, що з нею в дорозі нянька зробила. А в печі сам цар сидів і то все чув.

Сказав цар зробити велику гостину. Запросив усі гості і пастушку запросив. Зачали вони забавлятися, гоститися. А тоді цар каже:

— Хто що цікаве розкаже?

Всі розказували, хто що знав. Як уже всі порозказували, цар каже:

— Тепер я вам розкажу.

І зачав розказувати, як два царі поїхали на війну, і всю ту історію розказав. А нянька за столом у центрі з царевичем сидить. Як закінчив цар тото все розказувати, питається:

— Як таку людину можна покарати, що так зробила? А тота нянька каже:

— Таку взяти, прив’язати до коня та й розтягнути. А цар каже:

— Тож ти сама така. Ти ж тото все зробила. Але, — каже, — ми тебе не будемо розтягати конем, але йди з царства, щоб твоєї ноги туй не було.

А царевич з царівною поженились, і на тім кінець.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ясень, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
24 жовтня 1994 року
Оповідач: Драч Юлія Юліянівна (1934 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.