Українські народні казки

Золотоволоска
Українська народна казка Закарпаття

Колись давно в князів або в королів був такий звичай, що наречених нарікали вже в дитинстві. І був єден король з королевою, і свою дівку пообіцяли сусідньому корольови. Зробили такий договор: коли дівка дійде повноліття, вона повинна вийти за сина сусіднього короля. Дівочка росла, а король тот умер, і залишилася вона з королевою, з матір’ю.

Коли досягла вона свого повноліття, мати не змогла її сама одпровадити в далеку путь до королевича, бо була вже слаба. Та її одправила із служницею.

А та дівчина, та королівна, була дуже красива, а волосся мала золоте.

Мати поклала їй на віз посаг, і одправилася вона із служницею. Ішли вони, йшли та проходили через єден ліс, і тоді служниця зупинила віз і каже:

— Роздягайся й одягай моє шаття, а я одягну твоє. А кеть ні, то я тя вб’ю.

Погрозила ножем, і королівська дівка мусіла перебратися в її шаття, а служниця — в шаття королівської дівки.

— А тепер присягни, же повідж, що не ти королівна, а я королівна, а ти служниця моя.

Королівна присягла, і пішли вони далі. Коли прибули до королевича, там їх стрітили та хотіли готовитися до свадьби. Але королевичови щось тота «королівна» не полюбилася, і він одклав свадьбу на далі.

А той кінь, що ним вони їхали, мав золоту гриву.

А тота служниця, названа королівна, сказала, щоби служницю десь ізнищити. І коня хотіла знищити. Казала, же кінь і служниця по дорозі хотіли їй смерть зробити.

І одвів він її ід’стадови, жеби пасла стадо. А коньови голову одрубав і поставив голову на воротах, куди виходив скот. І тота королівська дочка пасла стадо, а д’ній приставили малого хлопчика Івася.

Коли вони гнали із воріт королівське стадо, кінська голова заіржала. Дівка щось до тої голови заговорила. А хлопець чув. Коли пригнали стадо на поле, дівка сіла, зняла з голови хустя та почала чесати волосся. Хлопчик просить дівки:

— Яке в тебе красне волосся. Подаруй мені хоть три волосочки. А дівка каже:

Звій, вітрику, Божий душок,

Івасьови капелюшок

І качай ним голим полем,

Колесочком, соколом,

Поки косу золоту

Я розчешу й заплету.

Тоді задув вітер, хопив із Івася капелюшок і покачав ним далеко-далеко. Івасик побіг за калапом, а дівка розчесалася й заплелася.

Коли Івасик доганяв свій капелюшок, по полю прогулювався королевич. Увидів Івася та й питає:

— А що ти ту робиш? Чом ти не коло худоби?

Хлопець йому розказав усе, як було. Як голова їржала, і дівка щось сказала голові. І яке в неї золоте волосся, як вона з вітром говорила. І як вітер забрав його капелюшок. Королевич приказав хлопцьови ніде тото не говорити та пішов додому.

Другий день то ж саме було. І дівка вигнала скот, і кінська голова заїржала, і дівка голові щось сказала. Пригнали худобу, дівка знову зачала чесатися, а хлопець просив у неї хоть три золотих волоски. І вона зась з вітром говорила:

Звій, вітрику, Божий душок,

Івасьови капелюшок

І качай ним голим полем,

Колесочком, соколом,

Поки косу золоту

Я розчешу й заплету. Але другий день королевич уже нароком ходив там поблизу. І як увидів хлопця, спитав, що хлопець там робить. А хлопець розказав усе, як то було. Як вона говорила з головою коня, і як чесалась, і як він просив у неї три золотих волоски. І як вітер вхопив у нього калап. Королевич знову наказав му, би нікому не казав тото. І пішов.

І царевичови прийшло на думку, що коли він був малий, то його наречену звали Золотоволоскою.

Третій день так само було. І голова заїржала, і дівка до голови говорила, і дівка чесалася, і сказала «звій, вітрику», і вітер взяв у хлопчика калап, і покачав ним. А королевич третій день уже зовсім близько проходжався коло того місця, де вона пасла худобу. І коли хлопець побіг за калапом, він підійшов ід’дівці. Дівка скоро вхопила на себе хустя, але він встиг видіти, же в неї золоте волосся. Прийшов ід’ній і каже, же би йому розказала все, як то було. Вона йому відмовляє:

— Я тобі не можу розказати, бо я присягала. А він їй на це:

— Я й так знаю, бо мені казали, же в мої нареченої золоте волосся. І знаю, же тебе звуть Золотоволоска.

Тоді вже дівці не було другого виходу, і вона йому все розказала.

Він направив ід’худобі другого пастуха, а її взяв і дав у окрему кімнату, наказав кухаркам її добре годувати, дав їй шити шиття. І строго наказав усім тихо бути. Аби ніхто нікому нич не смів про тото розказати. Погрозив, що дуже покарає за тото.

Тоді призначив королевич день свадьби. Але то в таємниці було. Коли на день свадьби посходилися гості, як завжди буває, посідали за столи, тота служниця, що представилася королівною, не знала о тім нич. Тоді царевич каже гостям:

— Що би робити з такою служницею, котра дуже свою паню покривдила?

А його тота гейби наречена першою озвалася:

— Я би таку служницю прив’язала дикому коньови до хвоста й пустила коня в чисте поле.

Тоді королевич повідомляє:

— Твої слова будуть виконані. Ти сама собі таке присудила. Він приказав своїм слугам, аби її ймили та прив’язали дикому коньови до хвоста й пустили в чисте поле.

А королевич пішов і ввів ід’гостям свою убрану Золотоволоску. І каже гостям:

— Ту є моя наречена, і я з нею буду вінчатися.

І розказав усе, як то сталося, І з Золотоволоскою справили велику свадьбу. Цілий тиждень гуляли. Долу бородою текло, а в рот не попадало.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Зарічево, Перечинського району, Закарпатської області
12 липня 1988 року
Оповідач: Трянчич Іван Васильович (1921 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.