Українські народні казки

Зоріла та його брати

Українська народна казка Гуцульщини

Був побережник та й жінка. Вони були вже старі люди, а дітей не мали. Чоловік пішов у ліс і найшов грушку. Та й приніс т’хаті три грушки. І поставив їх на вікно. А жінка замітала. Одна грушка впала на землю. Жінка її віником фиркнула. Грушка відлетіла, а тоді підскочила і вдарила жінку по чолу. А вона ся розлютила, потовкла грушку до лави та й з’їла.

Замітає жінка другий раз. Тут упала друга грушка. А вона знов віником її фиркнула. Грушка підскочила та її по чолу. І вона й ту потовкла до лави та й з’їла.

Замітає вона третій раз у хаті. І третя грушка впала. І з третьою так сталося, потовкла її жінка до лави і з’їла. І зробилась вона груба. Чоловік питає:

— Відки це?

А вона клянеться, що ні з ким нічого.

Одного вечора вродився в неї хлопець. Вродився і каже:

— Мамо, давайте мені ім’я, бо я йду геть.

— Яке тобі дати ім’я?

— Вечіра.

— Добре, — сказала мати, — ти будеш Вечіра.

І він пішов геть. А опівночі вродився другий хлопець. Вродився та й каже:

— Мамо, давайте мені ім’я, бо я йду геть. Каже мати:

— Ти будеш Опівнічник.

І він пішов. Відтак на зорях народився третій хлопець. І каже:

— Мамо, давайте мені ім’я, бо я йду геть.

— Ти будеш Зоріла, — сказала мати. І він пішов геть.

Приходить старий, її чоловік, з лісу та й каже:

— Де-с синів діла?

— Пішли геть.

Вона плаче, а він не хоче вірити, каже, що стратила. Іде жінка води до керниці та й плаче. А там ішла дорогою ворожка. Питає ворожка:

— Чого ти плачеш?

А жінка розказує. Ворожка каже:

— Купи три гальбі вина та й три булки. Як прийде котрий з твоїх синів, ти дай йому вина й булку. Він вип’є та й засне. Старий прийде та й побачить його.

Купила вона вина й булок. Приходить Вечіра і приносить зайців.

— Готуйте їсти, бо я йду геть. А вона каже:

— Сину, випий це вино та й булкою закуси. Та лягай спати, а я тебе збуджу.

Ліг він та й спить. Приходить Опівнічник.

— Мамо, цей чого спить?

— Хоче відпочити.

— Готуйте мені їсти та й я йду.

І він кинув їй козу дику. А мати каже:

— На випий це вино, закуси булкою та й ляж відпочити. А я збуджу тебе.

Випив він вино, ліг та й заснув. Приходить Зоріла. Приносить дика.

— Мамо, а ці чого сплять?

— Хочуть відпочити.

— Готуйте мені їсти та й я йду. А мати каже:

— Випий це вино, закуси булкою та й ляж відпочити. А я збуджу тебе.

Випив він вино, ліг та й заснув.

Приходить старий з лісу. А вона лежить поміж синами. Старий уздрів через вікно, що вона лежить з такими великими, та й хотів стріляти. А вона каже:

— Ти що, здурів? Та це ж сини мої. Каже чоловік:

— Розбуди їх. Вона розбудила.

— Це, — каже, — Вечіра, це — Опівнічник, а це — Зоріла.

— Йой, мамо, що ви зробили! — кажуть сини. — Ви нас пустили в блуд. Ідіть до коваля зробити залізні крісла.

Мати пішла до коваля, замовила залізні крісла. Та й принесла їх. Вони поставили ті крісла на дорозі, посідали та й сидять. А їде цар. Та й каже:

— Що ви за одні, що сидите на кріслах залізних? А вни сказали:

— Ми світові люди. Цар каже:

— В мене є три доньки, що їх за море забрав Андавула. Якби-сте годні їх вирятувати, мете зяті мої.

А вни кажуть:

— Най буде. Та й пішли.

Прийшли вони до моря. Перший раз зачав плисти Вечіра. Проплив трохи та й не годен був далі плисти. Вернувся та й каже:

— Пси згавкали, я злякався й вернувся.

Поплив Опівнічник. Доплив до серед моря і вернувся. Каже:

— Я не годен плисти, бо кугути спіяли.

Іде Зоріла. Плив, плив та й переплив море. Найшов там тоти панії і переправив їх через море. Прив’язував до линви, а браття тягнули. А відтак сам себе прив’язав. А браття протягнули трохи та й кинули ту линву в море. Думали, що він уже не вернеться.

Зоріла ся прилишив, а ті прийшли. Ті женяться, а його дівчина сумна сидить. А Зоріла приходить на саме весілля. Цар питає:

— Що ти за один?

— Я світовий.

— То розкажи, що є в світі.

— Я розкажу, але дайте мені їсти та й пити. Цар дав йому їсти, пити. Каже Зоріла:

— Що би то було, що я їх вирятував від смерти, а вони хотіли, щоб я загинув?

Тоді цар приказав прив’язати їх обох коням до хвостів і нагнати коней у поле. Та й тоті ся розбили, а Зоріла оженився та й собі з жінкою жили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
24 квітня 1983 року
Оповідач: Грицюк Никола Васильович (1918 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.