Українські народні казки

Зіронька

Українська народна казка Гуцульщини

В одному селі була вдова, мала одну дівчинку. Назвала її мама Зіронькою і дуже тішилася нею. А дєдя її помер, як Зіронька була ще мала. Бідна була та вдова, лиш тільки кізочку тримала. Та й Зіронька ходила ту кізочку пасти. Та дівчинка була така красна, що в світі було трудно таку знайти.

Пішла Зіронька пасти кізочку під самий ліс і заснула. І коза заблукала в темному лісі. А це вже смеркалося, вже стемнілося. Дівчинка боялася іти в ліс шукати кізочку, думала, що її вовк із’їв. І зачала дуже плакати.

Але йде з долини старенький дідок, дуже старенький. Зупинився він коло дівчинки та й питає її:

— Чого ти, дівчинко, так плачеш?

— А як мені не плакати, дідику, коли в мене кізочка пропала в лісі? А я боюся йти шукати її, бо вже стемнілося. Що мені мама скаже дома?!

— А як тебе звати, дівчинко?

— Зіронька мене звати.

— Не плач, я зараз твою кізоньку виведу з лісу. Пішов дідок у ліс і виводить кізоньку.

— На тобі, — каже, — дівчинко, твою кізоньку і не плач. Каже дівчинка Зіронька:

— Добре, дідуську, але де я буду ночувати? Бо вже темно.

— У мене будеш ночувати, — каже дідок, — а рано підеш собі до свеї хати.

Повів її дідок до свеї хатинки, маленької-маленької, одно лиш віконечко в ній було. Погодував дівчинку дідок, постелив їй на лаві і сказав:

— Відпочивай, дівчинко, а рано підеш собі з кізонькою додому. Рано дівчинка устала та й дивиться по тій хатинці, а то так багато скрипок і сопілок у дідика на клинках висять. Аж очі сіяють, як дивитися на них.

— Ви музикант, дідусю, — каже дівчинка, — що у вас стільки скрипок є?

— Так, Зіронько, я музикант, граю на скрипці.

Як узяв дідок скрипку до рук, як заграв, то дівчинка аж істремтіла.

Вона зроду не чула такої музики.

— Дідуську милий, якби хтось мене навчив так грати, то віддала би все, що маю.

Дідусь усміхнувся та й сказав Зіроньці:

— Я тебе зараз навчу грати.

— Та як, дідусю, навчите? То учать по рокови, по два й по три, та й то не годні добре навчитися, а ви кажете, що зараз мене навчите.

Подав дідок дівчинці скрипку в руки і сказав:

— Ану клади пальці на струни, а в другу руку бери смик і тягни по струнах.

Дівчинка потягла смиком по струнах, і скрипка так заграла! Так, як би сам дідок грав. А дідок каже:

— То скрипка зачарована. Лиш по ній кивати пальцями та й смиком, і вона сама грає.

Дідок посяг на полицю і подав дівчинці сопілку.

— Ану дуй у сопілку.

Подула дівчинка в сопілку, і сопілка так заграла, що в світі не годен ніхто так заграти. Два таланти їй дідок дав, грати на скрипці і в сопілку.

— Тепер іди до свеї хати, і нехай мама не журиться. Я тебе обдарував двома талантами, такими, що проживеш з ними цілий свій вік. І твої діти проживуть. Бо тебе не тільки будуть просити грати весіллями й забавами, а будуть приїхати за тобою з королівств і з царського двору.

І обцілувала Зіронька діда за такий дар великий. Дідок сказав так:

— Молися за мене богу, що я тебе обдарував. Я обдарував тебе, бо ти бідна дівчинка, напівсирота. Мені було дуже жаль тебе, як ти плакала, що в тебе кізонька пропала. А тепер іди собі з богом до свеї хатини.

Ішла дівчинка з козою стежками і вийшла на широку дорогу. Та сіла на окіп і сказала сама до себе:

— Ану спробую заграти на скрипці. Може, то лиш у діда скрипка так грала, а в мене не буде?

І потягла смиком як-небудь по струнах, і скрипка так заграла — чудеса! Тоді вийняла з пазухи сопілку, подула в неї — так само файно й сопілка заграла.

Нараз дивиться дівчинка, а навпроти неї йде дорогою такий файний панич, як лялька. Прекрасний панич! Підійшов до Зіроньки, зупинився та й питає:

— Ти не виділа, хто так файно грав на скрипці й на сопілці? Я зроду не чув такої музики, як чув отепер недавно.

— Та то я, — каже, — грала. Ось у мене скрипка є, а ось сопілка. Та й попросив її леґінь:

— Заграй мені, най я почую зблизька.

І вона почала грати. Леґінь засторопів від такої музики делікатної. Не знав, де він стоїть і що з ним робиться. Питається:

— Як тебе звати, дівчинко? Ти така гарна, що в світі такої не видів я.

— Зіронька.

— Ой, Зіронька моя дорога! — каже панич. — А я з королівського роду. Мене тато послав на практику, бо буде передавати на мене королівство.

Дівчинка встала, взяла кізоньку на мотузок та й додому йде. А королівський син вернувся та й з нею рядом іде. Куди Зіронька, туди й він іде за нею. Дівчинка засоромилася, що веде козу та й з нею рядом іде королівський син. Дійшла до свеї стежки, щоб повертати до хати, і йому каже:

— Ось дорога, ідіть нею далі, бо я вже йду до хати.

— А він каже:

— Ні, я йду з тобою до твої хати. Хочу видіти, де ти живеш, бо я маю слати старостів до тебе. Вийдеш заміж за мене, Зіронько моя мила та пишна?

А Зіронька каже:

— Що ви, паничу, насміюєтеся з мене бідної? Та ж по світі є дочки царів і королів, а ви задивилися на мене нещасну?

Ідуть вони, а мама її вийшла назустріч. Рада, що не роз’їли дочку звірі. А панич каже:

— Тітонько, я привів вам вашу донечку, мою наречену. Вона мені буде жінкою.

Каже вдова:

— Та куди нам, таким бідним, таким нещасним, до вас? Що ви, на сміх таке заговорили?

— Я, — каже, — королівський син. Я своє слово не порушую. Через три дні зустрічайте тата мого, маму, тітку — всю родину. Приїдемо сватати вашу Зіроньку.

І від’їхав королевич у своє королівство.

А в тім селі були багаті парубки, що через якийсь час хотіли її сватати, бо вона була дуже файна. А ще притім як грала в скрипку, то все село сходилося на її подвір’ячко слухати.

А королевич приїхав до свого тата й мами такий втішний, такий веселий, що зроду такий не був. Тато й мама питають:

— Чим ти так веселишся? Ти ще зроду не був такий веселий.

— Та я таку собі дівчину файну найшов, що ви такої ще не виділи. А ще так на скрипку й сопілку грає, що ви зроду такої гри не чули. Звати її Зіронька.

— А що то за дівчина, чи царівна, чи дочка якогось барона? — питається тато.

— Ні, тату й мамо, це проста дівчина з села, бідна напівсирота. Тільки мама в неї є. Проста хатина в них, луб’ям укрита.

А тато каже:

— Я собі скорше кулю дам у груди, ніж таке тобі дозволю. Мені ганьба буде від царів та від королів.

— Тату, ви дасте собі кулю в груди, а я за вами і собі кулю в груди, коли ви не даєте мені взяти за жінку Зіроньку.

Вийшли старий із старою до свої світлиці, а син пішов надвір. Радяться старий із старою, що мають робити із цею справою. Каже жінка:

— Чоловіче, він може й погубити себе. Не допустім цього, бо будемо цілий вік банувати. Пристаньмо, нехай жениться.

Закликали вони сина знадвір’я до світлиці. Як увійшов син у світлицю та як почув, що вони йому дозволили, упав на коліна і почав цілувати їх у руки.

Каже старий до старої:

— Їхаймо.

Набрали їди й напоїв, набрав король з собою міністрів та й генералів. Та й війська. І вирушили з королівської столиці. А королівський син попереду їде з татом і з мамою. І в таких шатах, і все блищить від золота. Заїхали в то село. А народ сільський дивиться — що це є? Це ж ціле королівство приїхало. Люди полишали роботи і біжать дивитися.

Приїхали до тої хатини. Злазить князь із фаетона, за собою валізку несе. Увійшов собі самий у ту хатину, розкрив валізу і сказав:

— Зіронько, скидай з себе ті лахи і вбирайся в королівське. І каже він свої мамі:

— От, мамо, яку я маю наречену! Що ні описати, ні змалювати! Стрічай, Зіронько, мого тата й маму.

Позлізали тато й мама і вся родина з фаетонів. Вона обцілувала їх усіх. Мама штурхає свого чоловіка і каже:

— Чоловіче, це лялька, а не дівчина. Скільки я не їздила державами, я такої ще не виділа.

— Правду кажеш, стара, і я ще такої не видів. А князь каже:

— Зіронько, ану візьми свої інструменти та заграй моїм гостям, най вони почують музики.

Подали їй до рук інструменти. Як вона заграла, як весь народ почув, так завмер. Усе панство задеревіло, так вона заграла. Хіба би краще архангел Гавриїл у небі заграв. Так вона заграла, бо сам бог обдарував її такою музикою. Та й таким нареченим він її обдарував.

Тоді сказав королівський син:

— Я забираю її до себе в королівський палац.

А її мама вчула ці слова і дуже гірко заплакала, що лишається сама. Але рада була, що бере доньку королівський син. А він каже:

— Не плачте, тітонько, ми й вас заберемо з собою. Ви будете жити в нас, як у раю. А це все віддайте своїй рідні.

І мама закликала свою сестру. «Бери, сестро, все, що я маю, бо я відходжу». Поцілувалися з сестрою, розпрощалися. Взяв королевич стару матір у фаетон і поїхали вони в своє королівство. Попереду вся родина, а позаду військо.

А через три дні зробили весілля, повінчалися і стали жити.

А через тиждень король зробив у себе фестиваль великий. Все поз’їха́лося, грають музи’ки. А король виступив на трибуну та й каже.

— Панове, послухайте, як грає моя невістка!

— Хочемо чути! — гукнув народ.

Вийшла невістка та як заграла на скрипку, весь народ ув’яв, бо не чув ще зроду такої музики. Лиш очі всі повитріщали.

Тоді вийшов на сцену один цар і подарував Зіроньці дорогоцінні квіти. Та й сказав:

— Панове, якби я таку невістку дістав для свого сина, то я би цілий вік на руках носив її.

А король був гордий, що таку невістку має, і банував, що забороняв синови її брати.

І з усіх держав просили, щоби вона приїхала до них грати, і король дозволяв, і їздила вона по всьому світі.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
12 липня 2002 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.