Українські народні казки

З-за чого три брати царями стали

Українська народна казка Бойківщини

Був єден дідо, мав трьох синів. Як умирав, лишив їм маєток. Єдному лишив сокиру, другому косу, а третьому каже:

— Як хочеш, бери кота.

Помер старий, поховали. Та й що ж будуть робити? Єден узяв сокиру та й іде в світ. А в єдного царя рубають дуба. П’ятдесят хлопців. А як рубають? На десять метрів від дуба стоять і мечуть у дуба каміння, аби його підбили. Він приходить до тих людей.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоровля.

— Що ви тут робите?

— Та не видиш, чоловіче, що дуба підрубуєме?

— Та чи давно вже ви його рубаєте?

— Та вже два тижні.

— А впаде коли?

— Та за два місяці мав би впасти.

А там хіба кора обглодана.

— Та я ж цього дуба за годину підрубаю сам і галуззя складу на купу.

Дали знати до царя. Цар каже:

— Закличте’го до мене.

Привели’го.

— Ти можеш за годину дуба підрубати? — питає цар.

— Можу.

— Я тобі за це даю кілько хочеш маєтку. І ще й дочку даю за тебе заміж, як ти такий спеціяліст.

Той сокиру з торбини, іде в ліс. І цар іде з ним, хоче знати, чи правду він говорить, чи зрубає за годину дуба. А той як почав рубати, то не бавило годину, а дуб уже лежав. А цар далеко відступив, би його тріска не вдарила, як від сокири летіли тріски. Каже цар:

— Тепер ти будеш у мене. Гроші я тобі не плачу. Грошей будеш брати, кілько тоді буде треба, бо ти будеш знати, де в мене стоять гроші. І береш дочку мою за жону, як будеш її любити, а вона тебе.

Убрали його в найкращу одіж і повели до цервки. І повінчалися з царівною.

Але він хоче поїхали з своєю жоною додому, до братів. Накупили для тих двох братів усяких подарунків, упрягли коні в бричку і їдуть. Приїжджають, а браття як увиділи його, то аж руки заломили. Яким паном з-за сокири став брат! Погуляли, погостилися, бо той усе привіз, і їсти, й пити. Та й поїхали собі.

А той, що має косу, каже:

— А я чого буду сидіти? Іду й я дагди в світ.

Заходить він у чужу державу, а там косять траву. А як косять? Єдні ножицями стрижуть, другі ножами підрізають. І всі лежачи, п’ятдесят хлопців.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоровля! Дякуєме дай Боже й вам, господарю!

— То що ж ви тут робите?

— Та що робиме? Оде стрижемо траву.

— Чи давно ви вже тут?

— Та вже буде три тижні.

— Та й кілько ще будете стричи тото?

— Та ще штири тижні будуме мучитися тут.

— Я тото, — каже, — за єдну годину все скошу.

— Що ти, чоловіче, за герой такий?

— Я це зроблю за єдним махом.

Дали знати до царя. Цар прийшов і каже:

— Ти, хлопе, кажеш що би скосив за годину то, що вони п’ятдесят хлопів, за штири тижні? Та не може бути того. Ходи, подивимеся, як ти будеш косити. Як ти скосиш то за годину, то я тебе винагороджу Бог знає як, ще й дочку дам за тебе.

Узяв його цар на бричку і їдуть в ліс на сінокоси. Той узяв з торби бабку й клепач. І косу з торби вийняв, бо вона була завита там. А кіссям підпирався. Забив бабку в дерево, поклепав косу, виймає точок, а в точку камінь для гостріння коси. Погострив косу, а цар стоїть та дивиться, що він буде робити.

А той каже:

— Люде добрі, вставайте геть, бо вас усіх попідрізую. Я на ту вашу роботу не можу дивитися.

Тих п’ятдесят людей, що стригли траву, повставали. А він як почав косити, то всі попіднімали ріки — що він робить! Такого ще не виділи вони ніколи. І він за годину скосив тілько, скілько вони всі за рік би не скосили.

Каже цар:

— Їдь за мною. Нащо я буду мучити людей, як ти за день роботи можеш нагодовати всю худобу, яка в мене є. Ти накосиш, а люде скинуть на фури та й привезуть домів.

Царівна сподобала собі його, а він її. Убрала’го в красну одіж і поженилися.

Кортить і його похвалитися, що він має царівну. Їде й він до брата, до того, що дома остався. Набрали гостинців і приїжджають. Погостилися, сіли та й поїхали.

А той бідний остався. Мацур сидить на печи голоден, а він тоже не має що їсти. Взяв він мацура та й іде в світ. Ішов дуже далеко пішки. І то не так скоро було. Приходить у іншу державу. Проситься на ніч.

— Чоловіче добрий, — кажуть йому, — ми би тебе прияли, айбо тут не переночуєш.

До кого не зайде, ніхто не хоче прияти.

— Тут у нас такі звірі, що ви не переночуєте. Вони вас з’їдять. Ми сами колиски маєме на мотуззю. Лягаєме в ті колиски і так спиме.

— А я тих ваших звірів не боюся. Я буду ночувати.

— Ну добре.

Дали’му повечеряти, постелили, ліг спати. А як загасили світло, випустив він свого кота. А миші наголову лізуть, в пазуху — скрізь. І кіт доста їх їв. А як наївся, то став душити і на копицю серед хати складати. Рано отворяють, думають, що того подорожнього вже не є на світі, що його вже звірі з’їли зовсім. Зайшли, дивляться, а мишей серед хати ціла копиця наскладала. А він собі ходить, співає. А кіт свою роботу має, далі мишей душить.

Дали знати до царя, бо й цар спить у колисці.

— Той чоловік має такого звіра, що всіх наших звірів виїдає.

— Приведіть’го до мене, — каже цар.

Привели’го до царя. Цар йому каже:

— Як ти тото все в мене знищиш, тоту звірину, щоби я спокійно спав, я за тебе дочку віддам.

Запер він кота в царя, і кіт знищив там усіх мишей, великі горби наклав їх.

— Ну що ж, — каже цар до своєї дочки, — треба тобі йти за того молодця, бо вже спокійно будеме спати.

І погодилася царівна. Повінчалися і жиють.

А цар другої держави вчув, що такий і такий чоловік дивного звіря має, який все їсть. Та й той цар узяв міністрів і приїхав пообзирати, що то за звір такий, що всіх дрібних звірів їсть. Пообзирали та й купили того кота та й поїхали з ним. Та й здогадалися, що не за звідалися, що він їсть, той кіт. Та й вертаються і гойкають до господаря того кота:

— Гей, чоловіче добрий, скажи, що він їсть!

А він каже:

— Мишей!

А їм ся причуло, що людей. Та й того пак верли в воду та й утопили.

А ті всі три браття замість тих трьох царів царями стали. Той з-за сокири, той з-за коси, а той з-за кота.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

31 (1795). З-за чого три брати царями стали. СУС — 3 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора