Казан
Українська народна казка Кіровоградщини

Жили в одному степовому селі три брати. Мали вони господарство, хазяйнували разом.

Ось одного разу пішли вони в поле пасти худобу. Пасуть, пасуть та й захотіли їсти. Аж раптом згадали, що казан, в якому куліш готують, вдома забули. Тож і кажуть найменшому Іванкові:

— Іване, іди-но в село та й принеси казан.

А хлопець не дуже розумним був, забував усе. То він і питає:

— А як я забуду, по що йду?

— То йди та повторюй весь час: «Казан, казан, казан».

Пішов Іван. Іде, іде дорогою, а назустріч йому два чоловіки, баришники. Щось між собою ділять, в торбу заглядають. Почули, що хлопець щось бурмоче собі під носа, звернулися до нього:

— Що ти там говориш, які такі побажання-заклинання повторюєш?

А той все:

— Казан, казан.

— А щоб тобі, — каже один баришник, — то це ти хочеш, щоб наші гроші в казані згоріли?

Та й побили його, а Іван забув, за чим ішов. Тож мусив вернутися до братів за порадою. Розповів їм про все. А вони його знову посилають за казаном і наказують:

— Як зустрінеш ще таку пригоду, то тихенько підійди, просунь голову та подивись, що там таке ділять. Іди, бо їсти хочеться.

Знову іде хлопець дорогою, баче, собаки деруться, такий ґвалт учинили. Іван згадав пораду братів і встромив голову між собаками. А ті напали на нього. І з переляку знову дурень забув, по що йшов.

Вертається третій раз назад. А брати йому:

— Треба ж було палицю взяти і розборонити тих псів. Та йди, бо ж їсти дуже хочеться.

І третій раз іде Іван за казаном та все повторює це слово.

Ось уже і село видно, радіє парубок. Підходить до хати, щоб попросити казан. А там баба з дідом сваряться. Схопив палицю та хотів розбороняти, все повторюючи:

— Казан, казан, казан.

Баба так розсердилася на хлопця, що схопила із тину казан і наділа Івану на голову. Пробував зняти його з голови, та не зміг. Так і побрів з ним назад. Із казаном прийшов, а поїсти братам так і не вдалося.