Казка без правди Українська народна казка Закарпаття
Були триє браття. І пішли на охоту. Пішли в ліс. То було зимою. Мали пушки. Май старший мав, середущий мав, а май молодший межи ними, той не мав. Той найшов пушку на путі й взяв. І таку мав пушку. І пішов на поле, де люди робили сіно, копиці метали. І вліз він у копицю, та й браття залізли в сіно. Та й загрілися там і переночували. І пішли далі, в ліс. Та й нічого не вбили. М’яса нич, огня нич, шваблики не суть. Зима, зябко, померзли всі. Вийшов май старший на єдну ялицю горі. Позирає — десь далеко-далеко видко світло. Та й зліз з ялиці й пішов до того світла. Прийшов там.
— Добрий вечір!
— Дай Боже здоровля, — каже страшний дідо коло огня. — Що ти до мене ходиш?
— Я прийшов, щоби ви нам огня дали.
— Я так тобі огня не дам. Повідж мені таку казку, жеби єдного слова правди не було, та дам тобі огня. А як там буде правда, то не дам огня і виріжу тобі на хребті пас шкіри.
А той питає:
— Чи правда то була: єдні люди йшли у млин, а другі із млина?
— То, — каже, — правда була й буде.
Та й той не дав му огня й вирізав му на хребті пас шкіри. А то був Люципер.
Прийшов він, звідають браття:
— Приніс огня?
— Нема.
Пішов середущий. Прийшов на тото світло, вклонився:
— Добрий вечір!
— Добре здоровля! Чого приходиш ти, легіню? Відповідає леґінь:
— Я прийшов, би-сьте огня дали.
— Дам тобі огня, айбо повідж таку казку, жеби єдного слова правди не було.
А він сказав:
— Єдні люди йшли до церкви, другі люди йшли з церкви. Єдні на утреню йшли, другі з утрені.
— То, — каже, — правда була й буде.
І не дав му огня, і вирізав му пас шкіри з хребта. І прийшов він до братів без огня.
А той наймолодший брат, той дурний, до братів:
— Я піду. Браття боронять:
— Не йди.
— Я йду. Позирає.
— Де то є? Ага, там є світло. Прийшов там.
— Добрий вечір!
— Добре здоровля. Чого ти прийшов до мене?
— Я прийшов, бо ми забули шваблики, нам треба огня. Зима, ми змерзли, а огня нема.
— Я ти дам огень. Або повідж ми таку казку, жеби там єдного слова правди не було.
А він каже:
— Хочеш? Я тобі скажу. То ще було, коли моя мати була зо мною в тяжі. І захотіла вона потячого м’яса. І загнала мене в ліс за потятами. Прийшов я в ліс, позираю, у букови потяче гніздо. Я взяв сокиру. Єдну руку в дупло — не йде, другу — не йде. Єдну ногу в лупло — не йде, другу — не йде. Тоді я зогнувся вдвоє й в ту дірку заліз. А відти назад не можу вилізти. А я мав сокиру та й ся вирубав.
І так захотілося нам води. А я головою вдарив об лед, — говорить, — і лед пукнувся. А моя голова скочила назад на місце. І я напився води. Ще щось хочеш знати? Ти моїм браттям вирізав ремені? А тепер я тобі буду дерти. Шість ременів тобі видеру з хребта.
І шість ременів йому видер. І все. І той дав йому вогню, і він пішов до братів.
Казка без правди Українська народна казка Закарпаття
Пішли раз три брати у хащу по дрова. За один день не нарубали дров і залишилися ночувати. Назбирали сухого ріща, аби розкласти вогонь. Айбо забули з собою взяти шваблики, та нічим підпалити ріща.
Пішли глядати когось, хто би їм дав вогню. Ідуть і зустрічають старенького діда, що курив піпу. Старший брат каже:
— Дідику, будьте добрі, дайте нам вогню.
— Я, синку, дам тобі вогню, якщо вповіж мені таку казку, аби в ній не було правди.
Подумав, подумав старший брат і почав:
— Шили собі чоловік з жоною. Мали вони трьох синів, два були розумні, а третій дурний...
— Овва! — перервав його мову дід. — Таке могло бути. Не сяку казку мені треба.
Почав свою казку середущий брат:
— За царя Тимка, коли була земля тонка, де перстом пробив, там ся води напив. Жили собі дід та баба...
— Стій! — перервав йому бесіду дід. — Сяке може бути, що жили собі дід та баба.
Прийшла черга на молодшого брата.
— Коли мама хотіла родити няня, та не було у нас муки. Набрав я повні міхи мелаю, беру один міх — не можу підняти, беру два — не можу підняти, тоді я взяв усі три і зметав на віз. Запряг я у віз мацура та когута — і гайда у млин.
Мельника не було у млині, бо пішов на свадьбу його мамки з його мамкою. Думаю собі: «Лишу голову, най дивиться, аби хтось мелай не украв, а сам побіжу за мельником». Іду вулицею і вижу: два ґазди сидять на п’ятьох дубах і молотять ціпами пшеницю. Кажу їм:
— Я ще такого не видів, аби зерно вимолочене залишалося на дереві, а солома падала вниз.
Бо так було: солома падала вниз, а пшениця залишалася на стовпах. А ґазди кажуть:
— А ми такого не виділи, аби чоловік ходив без голови. Перевірив руками — а у мене нема голови. Вернувся я за головою у млин, а на ній стільки ворон сидить, що її зовсім не видно. Я вхопив сокиру і верг у ворон — вони полетіли, а пір’я з них залишилося. Глядаю у тому пір’ю голову — не можу найти. Тоді я взяв і підпалив пір’я. Все пір’я згоріло, і сокира згоріла, лиш голова залишилася та топорище з сокири. Доки я се зробив, сам млин без мельника мій мелай помолов.
Узяв я голову на плечі, зметав міхи з мукою на віз і вертаюся додому.
Привіз муку додому — біда: ніяк не годен знести міхи до хижі. Пхаю через двері — не влізають, пхаю через вікно — не влізають. Що робити? Забіг я до хижі, взяв шило, продіравив стіну і через ту дірку запхав міхи до хижі.
Айбо се ще не все. Треба на хрестини купити м’яса. А де? Догадався я, що збір на небі. Та як на небо вилізти? А тоді якраз місяць був щербавий. «А що, треба зсукати мотуз, засилити за кінець місяця і по тому мотузу вилізти на небо», — подумав я собі. Прийшло мені в голову, що мотузок би добре сплести із отрубів. Взяв я сито і почав муку сіяти, та отруби не залишаються. Тоді я взяв сак для ловлі риби і просіяв муку через нього. Висіяв я два міхи отрубів і висукав із тих отрубів мотуз.
Засилив я мотуз за кінець місяця і виліз по ньому на неба А на небі народу — не пройти: ачей двоє чи троє людей. Купив я у одного телицю. Таку велику, як віл. Узяв я її в жеб і почав спускатися вниз. Вже був близько до землі, аж тут мотуз кінчився. То його птахи потеребили. Що робити? Я почав зверху мотуз прирізувати і внизу надсиляти. Айбо і так не вистало. Та я був вже близько до землі і скочив униз. Айбо що сталося? Я вгруз у землю до пояса. Як вилізти?
Довго не роздумовуючи, я побіг додому за лопатою і викопав себе із землі. Так я прийшов додому і приніс телицю на м’ясо.
Та ще залишилося принести щось випити. Думав я, думав і придумав...
— Досить, досить, — каже дідо. — Оце справді казка, у якій нема правди. Беріть собі вогню та йдіть і слухайте молодшого брата.
Пішли брати веселі до того місця, де рубали дрова, розпалили ватру.
Від того часу старші брати слухали молодшого, бо так їм сказав старий дідо, котрий любив слухати казки без правди,
Казка без правди Українська народна казка Чернігівщини
Жили колись у нашому селі три брати. А в той час заготовляли на зиму не дрова, а лозу. Було її на болотах сила-силенна.
От пішли брати заготовляти лозу і залишилися там ночувати. Назбирали сухого хмизу, аби розкласти вогонь. Та забули сірники вдома і нічим було розпалити. Пішли шукати когось, хто дав би їм вогню. Ідуть і зустрічають старого діда, який курив люльку. Старший брат каже:
— Діду, будьте добрі, дайте нам вогню.
— Дам я тобі, синку, вогню, але якщо ти мені розкажеш казку, в якій би не було правди.
Подумав брат і каже:
— Жили-були чоловік і жінка…
— Ні, не таку, — перебив дід, — це могло бути.
Почав свою казку середній брат:
— За царя Тимка, коли була земля тонка, де перстом пробив, там води ся напив, жили дід і баба…
Стій! — перервав йому бесіду дід. — І це могло бути.
Прийшла черга наймолодшого брата, а той каже:
— Коли мама хотіла родити тата, то не було в нас муки. Набрав я повні мішки киселю. Беру торбу — не можу підняти, беру міх — не можу підняти. Взяв три мішки та й закинув на віз. Запряг кота у віз та й гайда у млин. Іду вулицею і бачу: два господарі на п’ятьох дубах сидять і молотять ціпами пшеницю. Кажу їм:
— Я ще такого не бачив, аби вимолочене залишалось на дереві, а солома падала вниз.
— Ми ще такого не бачили, аби чоловік ходив без голови, — відповідають вони.
Тоді я вернувся, узяв голову на плечі, дивлюся, а млин сам почав молоти і мій кисіль перемолов на муку.
Привіз я муку додому, та біда — ніяк не можу занести мішки в хату. Пхаю через двері — не влазять, пхаю через вікно — не влазять. Забіг я до хати, взяв шило, продірявив стіну і через ту дірку запхав мішки до хати.
Але це ще не все. Треба було хрестини справляти, а м’яса немає. Де ж його взяти? Догадався я, що звір на небі. А місяць тоді якраз був щербатий. Взяв я сито, почав муку сіяти, а отруби не лишаються. Тоді я просіяв муку через сак для риби. А з отрубів зробив мотузок. Зсукав той мотузок, засилив на кінець місяця і так виліз на небо.
А на небі народу — не пройти. Купив я в одного телицю, та таку велику, як віл. Узяв її і почав спускатися вниз. Вже був близько до землі, а мотузка закінчилася. Що робити? Почав я зверху мотузку відрізати, а знизу прив’язувати. Скочив я на землю і вгруз по самий пояс. Довго не роздумуючи, побіг я додому, приніс лопату, викопав себе з землі. Взяв телицю і прийшов додому.
Але ще треба було принести щось випити. Думав я, думав і придумав…
— Досить, досить, — каже дід, — оце справді казка, в якій нема правди. Беріть вогню та йдіть собі. Тільки слухайте молодшого брата.
Пішли брати веселі до того місця, де рубали лозу, розпалили вогнище і переночували. З того часу вони завжди слухали молодшого брата. Бо так їм наказав дід, який любив слухати казки без правди.