Казка-притча
Українська народна казка Кіровоградщини
Діялось те в часи війни. У одної жінки був син-одинак. Дуже вона його любила, оберігала, як могла. Одного разу пішла вона на роботу, а Миколку залишила дома разом із сусідським хлопчиком. Бавились діти іграшкою, що їм принесла сусідка. А потім та іграшка почала шипіти. Миколка зрозумів, що вона може вибухнути і хотів викинути іграшку. Та вона розірвалася в його руках і поранила хлопчика.
Хлопчика відвезли до військового шпиталю. Бідна мати щодня ходила провідувати дитину, але надії на одужання не було. Майже тиждень пролежав він без свідомості.
І цього разу поверталася додому, гірко плачучи. За сльозами дороги не бачила. Раптом почула, як хтось її запитує, чому вона плаче? Жінка оглянулась і побачила біля себе сивого чоловіка в білій свитині. Він був не просто сивий, а якийсь ніби весь сліпучо-білий. Вона розповіла про своє горе, а чоловік заспокоїв її:
— Не журись, — каже, — дома твій чоловік тебе чекає, повернувся з війни. А з сином завтра говоритимеш.
— Дай Боже, — відповіла жінка.
Вона хотіла подякувати за добре слово, але чоловік зник, наче його і не було. Злякана повернулась вона додому і розповіла бабусі-сусідці про все, що сталося.
— Іди додому і нічого не бійся, — сказала бабуся, — то був Святий Микола-Чудотворець. Він допомагає завжди в біді, якщо в тебе серце чисте.
Дома жінку справді ждав її чоловік, а син з часом одужав.
Говорили, що люди часто в ті часи зустрічали Миколу-Чудотворця і він допомагав тим, хто був у біді. А серце в цих людей було добрим і чуйним, а жили вони по правді і нікого не кривдили. Та й тепер можна зустріти цього святого, але рідко. Певно, добра поменшало.