Українські народні казки

Катрусина тополя

Українська народна казка Поділля

В одному селі жили по сусідству хлопчик Василько та дівчинка Катруся. На

подвір’ї Катрусі росла стара яблуня, яка цього року щедро зародила яблуками.

Рум’яні, запашні, червонобокі, вони так і вабили дітей. Дівчинка із хлопчиком полізли на стару яблуню труснути, щоб з вершка упало достигле яблуко. Трусили, трусили, проте яблуко не падало, бо дуже високо росло. Катруся полізла ще вище, гілка відламалася і дівчинка з висоти впала на землю. Василько, голосно ридаючи, побіг до Катрусиних батьків.

Довго лікували й виходжували Катрусю, з горем пополам ледве виходили.

Вже й бігати почала знову. Та всі побачили, що в дівчинки почав рости на спині горбик. Більшого горя в сім’ї не було. Де тільки не лікували її батьки, куди не зверталися, та все марно.

Минали роки Катрусі сповнилося вісімнадцять років. Це була справжня красуня. Лице в неї розцвіло, очі були голубі-голубі, наче польові волошки, щічки рум’яні, усміхнені. Тільки одне горе було, що горб на спині ще більший став.

Засумувала Катруся, часто плакала, не виходила до дівчат на вулицю. Батьки

також ходили зажурені, шукали порятунку, але ніхто не міг їм нічого порадити від такої хвороби.

Василько теж виріс і став красенем на все село. Раніше скрізь він бував з Катрусею. Тільки настає день, а вони вже біля річки слухають плескання води, шум очерету, то в полі милуються квітами, плетуть віночки з волошок та маку. Люди часто говорили, дивлячись на них:

— Напевно, на все життя здружилися.

Тепер прийшов час кохання. Парубок почав уникати дівчини, бо став задивлятися на чорнооку Настю з іншого кутка. Настя була дівчина вродлива,

але зла, як і весь її рід. До всього чіплялася вона. Докоряла, що запізнився увечері до неї, то не ту сорочку одягнув.

Одного разу Василько, не стерпівши, запитав:

— Чому ти, Насте, така вредна і зла?

— Я тобі не подобаюсь такою? То йди собі до своєї горбатої.

— Не чіпай Катрусі, бо ти не варта її.

Пішов хлопець від Насті похмурий, невеселий. Не хотілось йти додому. Прийшов туди, де колись з Катрусею бавився, підійшов до яблуні і з усієї сили вдарив кулаком по стовбуру й закричав:

— Це через тебе Катруся стала калікою!

Василько гірко заплакав. І тут яблуня сказала:

— Не тужи, Васильку, не май на мене зла, а краще послухай мене, моєї поради. Я знаю, що ти любиш Катрусю, але ти відвернувся від неї в лиху годину її хвороби. Ти зрадив вірне кохання дівчини до тебе, завдавши їй великого горя. Пішов до іншої. Настя ніколи не буде твоєю. Твоя доля — Катруся. А впала вона не з моєї вини. В ту годину, коли вона полізла за яблуком, пролітало зло, яке живе поміж людей. Зло побачило, що в Катрусі чиста і світла душа, добре серце, тому й хотіло занапастити дівчину. Он та велика надламана гілка, яку я підставила, щоб врятувати дівчину. Якби я так не зробила, то Катруся загинула б. За всі ці роки, які я прожила, я служила людям вірою і правдою.

— Спасибі тобі, яблуне, за розповідь твою. Піду до Катрусі й розповім їй усе, що почув від тебе.

— Не поспішай, Васильку, бо я ще не все сказала. Коли я говорила з тобою, я втратила багато сили, але це потрібно для вас обох. Я знаю, що ти вірно кохаєш Катрусю, але не дає спокою тобі той проклятий горб. Ти думаєш про це і вдень, і вночі, але з твоїх думок нічого не вийде, бо треба робити діло.

— А яке ж робити діло? Підкажи мені, яблуне, я на все згоден.

— Тут потрібна тільки справжня любов. Слухай моєї поради. Ти знаєш, Васильку, те місце в полі, яке називають козачим. Воно святе, сину, бо там твої предки загинули від ворогів.

— Я знаю це, яблуне, бо мені бабуся розповідала. Там одна тополя росте велика. Вона літом красується зелена, шелестить своїм листям. Посидиш біля тієї тополі і в душі настають спокій, тиха радість. Я це випробував на собі.

— Тополя вас полюбила, бо у вас із Катрусею добрі серця . Я вже пустила паросток. Он він біля твоєї ноги видніється. Не зламай його. Обіцяй мені, що будеш доглядати за ним, поливати його у посушливі дні. Нехай росте на радість людям. Моє потомство дає хороші плоди.

Василько пообіцяв яблуні доглядати той паросток. Яблуня подякувала хлопцеві й відкрила таємницю тополі . Хто з чистим серцем прийде до неї і попросить допомогти, в неї листя починає шелестіти, сон наганяючи. Тоді можна просити у неї, чого забажаєш. А коли листя мовчить, то краще не просити, бо вона й слухати не буде.

— Візьми свою Катрусю, — сказала яблуня, — і нехай вона попросить порятунку в тополі від своєї хвороби. Іди до тополі раненько, перед тим як перші промені сонця засяють.

Побіг Василько до Катрусі. Розказав їй усе, що розповіла йому яблуня. Довго вони сиділи, обійнявшись. А коли зірки на небі пахи гаснути, а надворі розвиднятися, пішли вони до тополі. Вже й перші промені появились. Впала Катруся на коліна й почала просити тополю порятувати її від горба. Листя зашелестіло, Катрусі спати захотілося і тополя сказала:

— Встань, дитино, й слухай мою пораду. Тобі тільки вісімнадцять років, а журба вселилася в твою душу, жити не дає. Це роки кохання, а в тебе велике горе. Послухай моєї поради. Ти будеш приходити до мене вісімнадцять разів. Приходь зранку, коли перші промені сонця побачиш. Кожного дня приходь до мене, міцно обнімай мене, рівно стоячи, і жди, коли сонце зійде з-за обрію. Потім побачиш, що горб твій буде зменшуватися, а хвороба відійде від тебе і ти будеш струнка, як тополя . Тільки пообіцяй мені, що будеш кожен кущик рослини доглядати, кожну пелюсточку берегти, а якщо де замулиться струмочок — почистиш його. То все джерело здоров’я, воно теж живе. Не забувай і про мене.

Багато разів приходила Катруся до тополі, багато разів обнімала її і благала повернути їй здоров’я. Горб усе меншав і меншав. А коли останній раз прийшла, тополя знову заговорила:

— Це ти останній раз прийшла до мене. Тепер ти будеш здоровою і красивою. Стан твій буде схожий на мій, тополиний. Прошу тебе, Катрусю, посади вісімнадцять тополь у пам’ять про тих козаків, які тут загинули. Оживуть у тих тополях їхні долі. І будуть дерева служити здоров’ю людей. А тепер прощай.

Зустріла мати дочку і побачила, що вона здорова і вродлива. Заплакали вони

обидві від радості.

Розповіла Катруся матері про все, як було. Тільки матері можна було розповісти про те диво.

А незабаром росли уже ті вісімнадцять тополь, які Катруся посадила своїми

руками. Посадив і Василько двадцять яблунь, бо йому було двадцять років, а паросток старої яблуні переніс ближче до тополі. Там він швидко почав рости, а незабаром з’явилися перші плоди . Ще не один раз проходили Василько з Катрусею провідати одиноку тополю і паросток яблуні. Але ні тополя, ні яблуня більше з ними не говорили.

А потім вони відгуляли і весілля. Всі люди говорили про те, яка вродлива Катруся, дивувалися, що навіть горба у неї не стало і що схожа вона на тополю.

А Василько й Катруся, радісні і щасливі, чули ті балачки і всміхалися одне одному.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

170 (7881). Катрусина тополя. СУС —, новотвір. Записав Рожик Максим 2010 року. Поїденчук Франя Андріївна (1929). Хмельницька область, Волочиський район, Пахутинці