☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Катуна та опришки
Українська народна казка Закарпаття

Був бідний чоловік, мав сина. І прийшли до бирова в село й сказали, що треба набирати в катуни. Но а кого взяти? Того бідного взяти, не ґазду. А як брали, то вже нахтема.

Він пішов у катуни в двадцять років, і двадцять років прослужив, і пустили його в отпуск. І не йшов він пішки, а на кони. Прийшов на єдну тоню, хоче там ночовати. А там дівочка. І каже вона:

— Мами й няня дома не є. Вони пішли в гості. А я сама дома та слуги з худобою.

Так каже дівочка. А він:

— Я буду в стайні спати, бо в мене є кінь. Я буду з ним.

Та й добре. Дала йому вечеряти, й він пішов у стайню. Нагодовали коня, він витяг шаблю, поклав попри себе та коло коня спить. А дівочка на кухни.

А вночі прийшло дванадцять опришків. Проломили браму й два до хиж, а інші хочуть прорватися в пивницю.

— Дівко, дай ключ від пивниці.

— Зараз.

Та й побігла до того катуни. Ляснули двері, і він схопився:

— Що є?

— Опришки.

— Сідай, не йди.

І він вхопив шаблю й вибіг надвір. А опришки в темноті думали, що то дівка. А він рубає їм шиї. І двох убив. А інші підривають пивницю. Там їх ще десять чоловік. Проломили камінь, двигнули його. А він заскочив до хати та до пивниці й став собі збоку з шаблею в руці. Вони починають через ту діру лізти в пивницю. Лізе єден — притяв йому шию катуна. І так, єден за другим, лізли, а він рубав їм шиї. А то темно там. Їм лише ноги видко тих, що лізуть.

І дев’ятьох чоловік він там положив, а десятий утік відтак поранений.

Другий день прийшли отець та мама тої дівки, утець одкрив — кров кругом, що сталося? Вона все розказала й показала.

— Слухай, — каже ґазда до того катуни, — ти мені таке добро зробив, оставайся в мене.

А в тій пивниці було й золото, і за тим опришки й прийшли.

— Ні, — відповідає катуна, — я двадцять років не був дома, я їду додому. А як буду вертатися, то прийду до вас.

Приходить він додому вечорком. Та й перше зайшов до бирова. А биров не пустив його. Сказав:

— Підемо рано.

Другий день пішов з ним до нього додому кішбері, заміститель бирова. Приходять, а там дім великий стоїть. А як він ішов у катуни, то була там стара кучка. Хто дім поставив? Отець його поставив.

Зайшли вони, а в хаті сидить бабка, його мати.

— Слухайте, а хто в цій хаті жиє?

— Я з чоловіком. Син був і забрали його в катуни. Вже двадцять років.

— То я, — признається, — мамо. Обціловав маму.

— А няньо де?

— В задній кімнаті.

Пройшов одну кімнату, другу, найшов задню. А отець лежить завитий. Обціловав вітця.

— Що вам є?

— Що? Поранили. Дивиться — вухо завите.

— Та де вас поранили?

— Там, на тій тони.

— А то я був.

А старий таки топір у руки. А він витяг шаблю й шах! І притяв вітцю шию.

Ну й що? Похоронив вітця. Той дім розбив.

— Кому що хибить? Забирайте.

Роздав усе людям. А матері зробив кучку малу. Та й іде геть. Іде в армію. А то далеко.

Іде він, дивиться, такий файний дім на перехресті, золотом усе блищить. Підійшов до того дому, подивився, а то магазин. Великий магазин, що-сте хотіли, там усе було, в тому магазині. Прив’язав коня та й до того магазину йде. Лиш зайшов та став на таблу, а табла відкрилася, і він полетів у яму. Ну-у-у!

А в тій ямі вже сиділи дід старий і жінка. Катуна почав шукати вихід і найшов його. І визволив діда, визволив жінку. Жінка обціловала його та пішла. А дідо не лишає його.

— Не лишай ня, — просить, — сине, не лишай, бо подеревіли ми ноги.

— Я йду, — повідає, — в армію. Я зробив то, я зробив то, я няня вбив, — ушитко розказав.

— Йой, не лишай ня, — каже дідо. — А де служиш?

— Там і там.

— Які там офіцери?

Він розказав, як звати тих офіцерів, та й далі говорить з дідом. Та й каже дідо:

— Коби я повізся хоть мало на твоїм кони. Ноги ми подеревіли. А ти будеш коня вести. Хоть би метер-два.

Чи не випросив дідо? Посадив він діда на коня, дідо сів маленько та говорять, та говорять. Та коли чвахнув дідо коня, а кінь як пішов! І остався катуна сам.

Йой, шляк би цисе трафив! Таку біду має. Що він тепер буде робити? Повісять у армії за коня.

Но, та й якось прийшов він у армію. Приголосився:

— Прибув Федірцьо! Дійте зо мною, що хочете. Я то зробив, і то зробив. І коня втратив.

А вони сміються.

— Е, не бійся, не бійся нич. А ти би впізнав того діда?

— Я би йому туй, — говорить, — шию рубав.

Привели йому діда — не той. Привели другого — не той. І привели йому того, що коня взяв. Він хотів діда рубати, а йому не дали. Каже дідо:

— Я б його так ціловав!

Розгорнув дідо на собі одіж, а то не простий дідо, а цар, котрому він служив! То він був у тій ямі. Якби там катуна не попав, цар був би пропав. Бо там розбійники людей убивали. Котрий там упав, убивали його й обдирали. І гроші забирали.

— Но, Федірцю, ти йдеш додому чи будеш служити далі в армії? — звідає цар.

— Іду додому.

Прийшов він додому, забрав маму й пішов на ту тоню. І оженився з тою дівочкою. І так наша казочка скінчилася, а в них мирне та веселе життя стало.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 31 липня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)