Катуна та опришки
Українська народна казка Закарпаття
Був бідний чоловік, мав сина. І прийшли до бирова в село й сказали, що треба набирати в катуни. Но а кого взяти? Того бідного взяти, не ґазду. А як брали, то вже нахтема.
Він пішов у катуни в двадцять років, і двадцять років прослужив, і пустили його в отпуск. І не йшов він пішки, а на кони. Прийшов на єдну тоню, хоче там ночовати. А там дівочка. І каже вона:
— Мами й няня дома не є. Вони пішли в гості. А я сама дома та слуги з худобою.
Так каже дівочка. А він:
— Я буду в стайні спати, бо в мене є кінь. Я буду з ним.
Та й добре. Дала йому вечеряти, й він пішов у стайню. Нагодовали коня, він витяг шаблю, поклав попри себе та коло коня спить. А дівочка на кухни.
А вночі прийшло дванадцять опришків. Проломили браму й два до хиж, а інші хочуть прорватися в пивницю.
— Дівко, дай ключ від пивниці.
— Зараз.
Та й побігла до того катуни. Ляснули двері, і він схопився:
— Що є?
— Опришки.
— Сідай, не йди.
І він вхопив шаблю й вибіг надвір. А опришки в темноті думали, що то дівка. А він рубає їм шиї. І двох убив. А інші підривають пивницю. Там їх ще десять чоловік. Проломили камінь, двигнули його. А він заскочив до хати та до пивниці й став собі збоку з шаблею в руці. Вони починають через ту діру лізти в пивницю. Лізе єден — притяв йому шию катуна. І так, єден за другим, лізли, а він рубав їм шиї. А то темно там. Їм лише ноги видко тих, що лізуть.
І дев’ятьох чоловік він там положив, а десятий утік відтак поранений.
Другий день прийшли отець та мама тої дівки, утець одкрив — кров кругом, що сталося? Вона все розказала й показала.
— Слухай, — каже ґазда до того катуни, — ти мені таке добро зробив, оставайся в мене.
А в тій пивниці було й золото, і за тим опришки й прийшли.
— Ні, — відповідає катуна, — я двадцять років не був дома, я їду додому. А як буду вертатися, то прийду до вас.
Приходить він додому вечорком. Та й перше зайшов до бирова. А биров не пустив його. Сказав:
— Підемо рано.
Другий день пішов з ним до нього додому кішбері, заміститель бирова. Приходять, а там дім великий стоїть. А як він ішов у катуни, то була там стара кучка. Хто дім поставив? Отець його поставив.
Зайшли вони, а в хаті сидить бабка, його мати.
— Слухайте, а хто в цій хаті жиє?
— Я з чоловіком. Син був і забрали його в катуни. Вже двадцять років.
— То я, — признається, — мамо. Обціловав маму.
— А няньо де?
— В задній кімнаті.
Пройшов одну кімнату, другу, найшов задню. А отець лежить завитий. Обціловав вітця.
— Що вам є?
— Що? Поранили. Дивиться — вухо завите.
— Та де вас поранили?
— Там, на тій тони.
— А то я був.
А старий таки топір у руки. А він витяг шаблю й шах! І притяв вітцю шию.
Ну й що? Похоронив вітця. Той дім розбив.
— Кому що хибить? Забирайте.
Роздав усе людям. А матері зробив кучку малу. Та й іде геть. Іде в армію. А то далеко.
Іде він, дивиться, такий файний дім на перехресті, золотом усе блищить. Підійшов до того дому, подивився, а то магазин. Великий магазин, що-сте хотіли, там усе було, в тому магазині. Прив’язав коня та й до того магазину йде. Лиш зайшов та став на таблу, а табла відкрилася, і він полетів у яму. Ну-у-у!
А в тій ямі вже сиділи дід старий і жінка. Катуна почав шукати вихід і найшов його. І визволив діда, визволив жінку. Жінка обціловала його та пішла. А дідо не лишає його.
— Не лишай ня, — просить, — сине, не лишай, бо подеревіли ми ноги.
— Я йду, — повідає, — в армію. Я зробив то, я зробив то, я няня вбив, — ушитко розказав.
— Йой, не лишай ня, — каже дідо. — А де служиш?
— Там і там.
— Які там офіцери?
Він розказав, як звати тих офіцерів, та й далі говорить з дідом. Та й каже дідо:
— Коби я повізся хоть мало на твоїм кони. Ноги ми подеревіли. А ти будеш коня вести. Хоть би метер-два.
Чи не випросив дідо? Посадив він діда на коня, дідо сів маленько та говорять, та говорять. Та коли чвахнув дідо коня, а кінь як пішов! І остався катуна сам.
Йой, шляк би цисе трафив! Таку біду має. Що він тепер буде робити? Повісять у армії за коня.
Но, та й якось прийшов він у армію. Приголосився:
— Прибув Федірцьо! Дійте зо мною, що хочете. Я то зробив, і то зробив. І коня втратив.
А вони сміються.
— Е, не бійся, не бійся нич. А ти би впізнав того діда?
— Я би йому туй, — говорить, — шию рубав.
Привели йому діда — не той. Привели другого — не той. І привели йому того, що коня взяв. Він хотів діда рубати, а йому не дали. Каже дідо:
— Я б його так ціловав!
Розгорнув дідо на собі одіж, а то не простий дідо, а цар, котрому він служив! То він був у тій ямі. Якби там катуна не попав, цар був би пропав. Бо там розбійники людей убивали. Котрий там упав, убивали його й обдирали. І гроші забирали.
— Но, Федірцю, ти йдеш додому чи будеш служити далі в армії? — звідає цар.
— Іду додому.
Прийшов він додому, забрав маму й пішов на ту тоню. І оженився з тою дівочкою. І так наша казочка скінчилася, а в них мирне та веселе життя стало.