Українські народні казки

Клинці, з торбинки
Українська народна казка Покуття

Був собі бідний чоловік і мав п’ятеро дітей. Перше він не був бідний, мав поле, мав господарство, але все пропив. І вже до того дійшло, що дітям нема що дати їсти, діти плачуть, жінка свариться, а він збирається і йде в ліс, аби щось найти. Ходить він лісом, ходить, ожолудами жиє і нічого не може найти. Але дивиться він, далеко видно якесь світло. А він уже так змучився, що не може йти. І він на то світло то йде, то лізе. І прийшов він до хатчини, а в тій хатчині дід старий сидить. Та й каже дід:

— Далеко ти до мене зайшов. Але нічого, в мене відпочинеш та й підеш додому.

Відпочив чоловік у діда, дід його погодував і дав йому маленький столик, такий маленький, що можна було покласти його в пазуху (бо то в давнину кишень не було). Та й каже дід:

— Як ти зголоднієш, то скажеш: «Столику, розкладися!» Столик ся розкладе, і всіляка там буде їда. А як наїшся, аби ти сказав: «Столику, складися». Діти поїдять, і треба столик скласти і сховати. Аби діти не знали, де він.

А він ішов тою дорогою, де він колись ходив, попри ту корчму, де він колись пив. Жиди його вздріли.

— Іване, поверни до мене. Ти в нас колись їло, пило, а тепер за нас забуло.

А він:

— Слухайте, жиди, я вже не той, що був. Я вже у вас не буду ні їсти, ні пити, я вже маю що їсти. Я йду додому, — сказав Іван.

Але жиди його таки закликали. Дають йому їсти й пити. І він розказав їм, що має такий столик.

— Ви, жиди, — каже, — даєте мені лишень оце їсти й пити. Якби ви знали, що я маю. Та я на це, що ви даєте, навіть би не дивився.

— А що ти маєш?

А він узяв та й показав. І жиди його напоїли і той столик від него вкрали. Витверезився він — нема нічо’. Прийшов додому, жінка свариться, діти сваряться, бо він усе пропив, і вони голодні. І збирається він, і знову йде в ліс.

Ходить він по лісі та й ходить, уже зголоднів, уже змарнів, не годен ходити. Він собі думає: «Йду я до того діда, де я був». Прийшов він до діда. Дід каже:

— О, ти в мене давно був. І ти прийшов, бо тобі треба. Сідай, — каже, — відпочивай.

Погодував його дід, він відпочив. І тоді дав йому дід овечку. І сказав:

— На тобі цю овечку. Як треба тобі буде, скажеш: «Овечко, потрясися». Овечка потрясеться, і що тобі треба буде, все будеш мати. А тоді скажеш: «Овечко, стулися». Овечка ся стулить і зробиться така, як була. Але би ти більше до тих жидів не повертав, би йшов додому. Аби ти овечку для себе і дітей своїх тримав, би це було для вашого пожитку.

Та й пішов він. І хотілося йому похвалитися жидам, що він має. Іде попри корчму, жиди вздріли його.

— Іване, Іване, ти повертай до нас. Ти ж у нас колись їло, пило. У нас тепер є їда всіляка. Ми ще краще тебе погодуємо, як перше.

— Ідіть ви, жиди. Мені не треба, я маю тепер ліпше, як я вперед мав.

— Ану що, Йване, ану що?

Ймили вони Івана — одно відти, друге відти. І обдурили його. Він повернув, напоїли його добре. Він заснув, а вони ту овечку від него забрали, бо він їм уже показав, що то за овечка.

Лежав він там у них п’яний, може, й добу. Нарешті пробудився він — немає нічого. Вже додому не має чо’ йти. Прийшов він додому відпочити. Та й відпочив. І жінка й діти знов нагнали його від хати. І сказали, би він більше не приходив. І він знов пішов у ліс.

Ходить він, ходить лісом, зголоднів, напився води. Він лиш воду п’є, а голодний, як вовк. І думає він собі: «Іду ще раз до того діда. Може, дід ще чимось мене обдарує?»

Прийшов він до діда, ледве доліз. Уже не міг іти. А дід уже знав, що він то все потеряв, що від него жиди все забрали. Та й дід його добре нагодував, напоїв. Дав йому ще кавалок хліба на дорогу. Дав йому води у якийсь там збаночок, аби він міг по дорозі напитися. А він собі думає: «Що це є? Я вже відей їди не буду мати ніякої, як дід мене цим дарує».

Але дід йому дав ще оден дарунок. Дав торбинку. Та й каже:

— На тобі цю торбинку. Як схоч’ їсти, їж хліб, а як щось ліпшого схоч’, аби-с сказав: «Клинці, з торбинки!» І клинці вилетять. А потому, як ти схочеш, би вони забралися, скажи: «Клинці, до торбинки!» Та й вони заберуться. Але як будеш іти, поверни знов до тої корчми.

Вже дід сам каже йому, аби він до корчми повертав. Ішов він, ішов та й уже схотів їсти. Та й хоче знати, що йому з тої торбинки вийде. І сказав:

— Клинці, з торбинки!

Клинці вилетіли і так його б’ють! Б’ють, скілько хотять. І він крикнув:

— Клинці, до торбинки!

Клинці запряталися, він ту торбинку в пазуху та й іде. І йде тою дорогою, що він ходив. І знов повертає до тої корчми. Жиди його вже й не запрошують, він сам іде просто до них. Вони побачили його, і як вони ся втішили! Бо вони вже мають столик і овечку — вже все мають. Що скажуть, то в них є. Але що там Іван ще має?

— Ой, Іване, який ти для нас дорогий! Ми тепер ще ліпше для тебе маєм, як мали.

А він каже:

— Я й для вас маю щось добре. Напоїли вони його та й питають:

— Іване, ти скажи, як ти маєш цею торбою орудувати? А він сказав:

— Хочете, би ви щось мали, то скажіть: «Клинці, з торбинки!» Але не сказав Іван, що клинці мають запрятатися до торбинки. Жиди борше його напоїли і вклали спати. Та й сказали:

— Клинці, з торбинки!

Думали вони, що з тої торбинки їм щось добре вийде. А клинці вискочили та як стали їх бити! Жиди плачуть, йойкаються. І не знають, як тої біди збутися. Приходить до Івана стара-старенька жидівка.

— Бійся бога, Йване! Добиває мого сина, добиває мого чоловіка.

— Що ти хоч’, бабо? Йди стань там і кажи: «Клинці, з торбинки!» І буде все добре.

Він хотів, щоб ще й її вибило. Пішла стара і сказала:

— Клинці, з торбинки!

А клинці як напали на стару жидівку! Так її оббили! Всі плачуть, а Іван каже:

— Верніть мені столик, верніть мені овечку — все мені верніть. І тоді я вас порятую.

Вони не хотять, бо то для них дуже дороге. А він уже столик і овечку вздрів і хоче забрати. Вони віддають йому овечку, а столик не хотять. А він каже:

— Верніть столик, бо я піду і біду від вас не запрячу. І вже несе жидівка й столик.

— Бери собі й столик, усе собі бери. Лиш то забери, бо відей мого Мойше вже добивають.

Вони йому то вернули, і тоді Іван сказав:

— Клинці, до торбинки!

І клинці запряталися. Лишив він тих побитих корчмарів і пішов додому. Приходить, приносить тото і тішиться, що він то має, але жінці й дітям не показує. Вони знов гонять його. А він поставив столик і сказав:

— Столику, розкладися!

І жінка з дітьми наїлися файно. Так файно вони ще ніколи не їли. Тоді він попробував, що овечка дітям дасть.

— Овечко, потрясися!

І з овечки впав одяг і все, що треба було дітям. І тоді він сказав:

— Овечко, стулися!

І вздріли тоді вони всі, що їм уже буде добре. І добре вони жили і, може, ще й тепер жиють.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
24 травня 1987 року
Оповідач: Джиголик Анна Павлівна (1908)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.