Кмітливий
Українська народна казка Кіровоградщини

Не за синіми морями, не за високими горами, а на нашій славній Україні жив козаку Тягнирядно. Козак славний, хоробрий і до всякого діла вдатний.

Був у нього вірний товариш — кінь Трясило. Чому, питаєте, Трясило? Та тому, що коли розсердиться він на козака, то як не просить Тягнирядно коня їхати швидше, а той ні в яку.

— Конику вороненький, будь мені вірненький, лети стрілою до дівчини чорнобрової.

— Нога болить, підкова відпала, — відказує, а сам так хитренько поглядає на козака і трясе Тягнирядна, аж у того зуби клацають.

Та в бою не було рівного Трясилові. Не один раз виручав коник свого хазяїна, вивозив його з поля бою пораненого.

Прийшла пора, повернувся козак додому, одружився, почав господарювати. А поруч завжди вірний друг — кінь Трясило.

Йшли роки, старів коник, вже не міг працювати. Та козак доглядав свого товариша, краще сінце йому, добірне зерно йому, джерелицю йому. Влітку водив до річки купатися, пощипати траву-мураву.

На старості літ дружина Тягнирядна стала дуже буркотливою.

— Навіщо нам такий кінь? — каже. — Старий, беззубий, сліпий та ще й шкандибає.

— Е, жінко, перестань бурчати, розходилась! Трясило буде в нас до кінця своїх днів.

— А я кажу, вижени його, ніякого толку з нього немає.

— Як я сказав, так і буде.

Почув цю сварку кінь, покотилася з ока непрохана сльоза. Нахилив низько свою голівоньку, і, не сказавши нікому ні слова, пошкандибав Трясило в світ широкий.

Пішов козак до коника, приніс йому свіжої конюшини, яку він так любив, а вірного товариша немає. Він сюди, він туди — нема коня.

— Коню мій, коню, друже мій єдиний! — заголосив чоловік.

Взяв торбину, вкинув в неї цибулину, шматок сала, кусок хліба та й вирушив в дорогу.

День іде, другий, а коня ніде нема. Аж третього дня зустрів вершника. Привіталися, закурили люльки.

— Шукаю я свого коня. Ти часом не бачив?

— Твій кінь сліпий на праве око, не має передніх зубів і шкандибає на ліву ногу?

Так, так! — зрадів чоловік. — А де ж він?

— Не знаю, я тільки вчора бачив його сліди.

— Що ти з ним зробив? Ти його вкрав? Де мій коник?

— Та не бачив я його.

— Як же ти не бачив, коли точно називаєш його прикмети?

— Та почекай. Що кінь сліпий на праве око я зрозумів з того, що він щипав травичку тільки з лівого боку.

— А звідки ти знаєш, що у нього немає передніх зубів?

— Коли він пасся, то залишав посередині пучки конюшини.

— А звідки ти знаєш, що він шкандибає на ліву ногу?

— Бо зліва смугою була збита роса.

— Ти ба, а тобі кмітливості не позичати.

— Та воно то так, — зніяковів вершник.

— А знаєш що, друже, ти мені вибач за образу. Коли ти такий слідопит, то допоможи, звичайно, якщо можеш, знайти мого коника.

— Зможу, зможу, потрібно ж допомагати один одному в біді. Сідай на мого коня, то вдвох веселіше буде.

На четвертий день знайшли коня в глибокому яру, допомогли вибратися.

Прийшли додому. Жінка зраділа приходу чоловіка й коня. Так вони жили-поживали, добра наживали, коника доглядали.