Українські народні казки

Кобила й недвідь

Українська народна казка Закарпаття

Мав чоловік коні. Але єдна кобила дуже суха в нього була. Но та й поговорив він із своєю жоною.

— Де її діти?

— Та вигнати на полонину, та най її там вовки з’їдять, щоби не заважала.

Вигнали її на полонину. А кобила пасе на полонині та й пасе. Доки не стрітився їй недвідь. Говорить недвідь кобилі:

— Я дуже голоден. Три тижні не їв.

— Та з’їш мене, кеть я дуже худа. А чи відпас би ти мене?

— Та пас би-м, лем довго чекати. Туй на полонині паси.

— Не пасу я туй, бо туй тверда паша. Паси мене попри городах. Там, де команиця.

Недвідь погодився. Пішов до лісу, видер лико, прив’язав кобилу та й веде до богачевої загороди. Кобила пасе. Пасе ночі та й дни. І почулася ліпше. Стали люде її проганяти. А недвідь показався там та й не дає її виганяти. Зачали люде з кіллям проганяти. Тоді взяв недвідь кобилу та до другого ґазди повів. І кобила почулася ще ліпше.

Та й сказала кобила недвідю:

— Як ти мене відпасеш, ти захочеш мене їсти, а ми з тобою договір не уклали.

Спитав недвідь:

— А який договір? Я тебе, худу, шкодував, я тебе тоді ще не міг з’їсти. Який договір? Чи ти мене понесеш, чи я тебе?

— Ніт, — кобила відповідає, — не понесу я тебе. Інакший договір укладеме. Чи дав би ти, недведю, живого огня? Як даш живого огня, тоді будеш їсти з мене м’ясо. Хто перший дасть живого огня, той зостанеться живий.

Відказав недвідь кобилі:

— А де ми підеме договір укладати?

— Та до тої скали, що в полонині. Ти мене туди вів. Сказав недвідь:

— Ой, велика то скала.

Пішли в полонину до скали. І повіла кобила недвідю:

— Як мене відпасеш, тоді будеме огень класти. Повідає недвідь:

— Та як огня класти, кеть швабликів не є? Кобила повідає недвідю:

— Я своїм копитом огень розкладу. А ти, недведю, своєю лабою чи розкладеш?

Погодився з нею недвідь та й повів її далі пасти. Пас її ціле літо. Відпаслася кобила й знов недведю:

— Вже приходить осінь. Мені би йти додому. А договір ми ще не зложили.

Недвідь:

— Підеме до скали. Живого огня дати. Кобила питає:

— Та хто буде перший огня давати? Ти сильніщий. Та давай ти. Недвідь і сказав:

— Я хочу видіти, як ти даш. Повіла кобила недведю:

— Я буду давати. Одійди од скали, щоб тебе не попалили іскри. Засміявся невідь.

— Но то позирай, які іскри будуть, — відказала кобила.

Як закресала кобила в скалу копитами, дуже заіскріло. Та й увидів недвідь, же він огня не дасть. Закремсав лабою, всі пазурі одпали. Зачав він там ричати. Кобила притовкла недведя д’скалі. Сама заіржала й пішла додому.

Прийшла кобила, а хазяй спудився. Чия то кобила? Та випустив коня. Чи зійдуться вони? Стала вона їржати, прийшла до коня, та й ся зрадували вони. Та й далі орали вони удвох.

А недвідь на полонині під великою скалою й зогнив.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Люта, Великоберезнянського району, Закарпатської області
10 липня 1988 року
Оповідач: Яцьків Михайло Михайлович (1924 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.