Українські народні казки

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі дід та баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Обидві вже були дорослими дівками. Дідову дочку баба не любила. Се, було, лає сердешну та ще й діда нацьковує, щоб гриз голову нещасній.

Оце підуть дівки на досвітки, то бабина дочка тільки з хлопцями хитрує, поки ті їй і мички не попалять, і пряжу не порвуть. А дідова дочка усе коло роботи, ні часиночки не згуляє. От уранці йдуть додому, дійдуть до перелазу, а бабина дочка каже:

— Дай, я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!

Дівчинка віддасть їй починки, а та мерщій вскочить до хати і до матері:

— Дивись, мамо, скільки я напряла, а та ледащо усе тільки з хлопцями гуляла.

А матері тільки того й треба, зараз напуститься на сердешну.

— Ти й сяка-така, ти й ледащо, і робити не вмієш!

А вона бідна все тільки плаче. Що далі, то більше баба ненавидить свою пасербицю. От раз і каже дідові:

— Одвези її десь у ліс, щоб там вовки роздерли.

Дід зразу напав на бабу, а потім і повіз свою дочку. Дуже вже клята баба була, спробуй не послухай.

— Збирайся, дочко, та й ходімо в ліс, — каже дід якось дочці.

А мачуха вже така рада, мов на вилах підсадило.

— Оце тобі, дочко, борошенця нав’язала у вузлик. Галушечку або що звариш.

Забрала дівчина ті харчі, заплакала та й пішла. Ішли вони з батьком, ішли та й дійшли до лісу. Батько й каже:

— Ходімо оцією стежечкою, куди вона нас приведе, там тобі й жити.

Пішли вони. Далеко відійшли від краю, а ліс густий такий, що й не проглянеш. Коли дивляться, лощинка, а під нею землянка. Увійшли вони, а там немає нікого. Батько й каже:

— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала та й заходись вечерю варити. А я тим часом дровець нарубаю.

Кинулась вона до тих вузликів, а то в одному попіл, а в другому печина. Дівчина так і заголосила.

— Не плач, дочко, — каже батько, — піди, подивись, може, в коморі щось є.

Пішла вона, набрала борошна, замісила тісто, натопила в печі і стала вечерю варити. А батько їй каже:

— Переночую ще цю ніч з тобою, а вдосвіта піду додому.

Та казав він так тільки, щоб дочка не плакала. Вийшов дід з землянки, взяв колодочку, прив’язав до віконця, щоб стукала, а сам пішов додому. Тільки вітер повіє, колодочка стукає, а дівчина каже:

— Це мій батенько дрова рубає.

От вона вже й вечерю зварила, а батько все не заходить. Чекала, чекала та й пішла подивитися, де дівся батько. Обійшла навкруг землянки, а батька нема. Надворі темно, хоч око виколи…Стала вона на порозі та й гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона удруге гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Ніхто не озивається, тоді вона утретє погукала. Коли стукотить-грюкотить, кобиляча голова стукає.

— Дівко, дівко, відчини!

Вона відчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Дівчина пересадила.

Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

Дівчина нагодувала кобилячу голову.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

Як глянула дівчина в праве вухо, аж там добра усякого, золота, срібла. Набрала вона собі, скільки треба було, подякувала кобилячій голові і живе, горя не знає.

А батько сумував за дочкою, а тоді взяв та й поїхав її провідати. Приїхав і не впізнав її. Сидить панянка, пишна, убрана гарно, вся в золоті. Забрав дід її додому. Мачуха як побачила, ледь не померла від злості. Погостювала дівчина трохи та й поїхала собі. А баба давай дідові торочити:

— Одвези та одвези і мою дочку туди, куди свою возив.

Одвіз дід бабину дочку та й каже їй:

— Ти вари вечеряти, а я піду дровець нарубаю.

Вийшов, прив’язав колодочку до вікна та й пішов собі додому. Наварила дівчина вечеряти, пішла батька гукати. А його й нема. Тоді вона стала та й кричить:

— Ой, хто в лісі є, ідіть до мене вечеряти!

Погукала вдруге, втретє — не чути нікого. Коли це стукотить-грюкотить кобиляча голова.

— Дівко, дівко, відчини! — кричить вона.

— Невелика пані, сама відчиниш.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

— Невелика пані, сама перелізеш.

— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

— Невелика пані, сама візьмеш.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

— Не хочу!

— Коли так, то я тебе з’їм!

З’їла вона дівчину, а кісточки посмоктала і в коробочку поскладала. Поїхав дід за пасербицею, а повернувся сам. Баба давай його лаяти, коли бачить, а в торбинці лише кісточки від її дочки. Звинуватила баба в усьому діда і не було йому вже просвітку до самої смерті.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

33 (4615). Кобиляча голова. СУС 480. Записала Сердюк Марина (7 клас) 2008 року. Сердюк Тетяна Андріївна (1950). Полтавська область, Лохвицький район, Яхники

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік і жінка. Мали вони дочку. Якось жінка захворіла та й померла. Залишився той чоловік з малою дочкою сам.

Довго чи недовго він горював та й надумав оженитися. І взяв він жінку з дочкою. А та жінка клята була, зразу незлюбила вона сиротину.

Пройшов час. Підросли обидві доньки. Чоловікова дочка все по господарству порядкує, пряде, шиє, їсти варить. А жінчина — знай гуляє, танцює, спить та їсть.

От якось пішли вони на вечорниці та з собою починки взяли, щоб прясти. Чоловікова дочка цілу ніч пряла, а жінчина — з хлопцями прогарцювала, а починки десь погубила.

Повертаються вони вранці додому, дійшли до перелазу. Жінчина дочка перелізла швиденько та й каже:

— Давай, сестро, я починки потримаю, доки ти перелізеш.

Та й віддала. А та взяла та й швиденько побігла додому. Прибігла та й бреше матері, що то вона напряла, а інша — тільки гуляла. А як чоловікова дочка прийшла додому, так мачуха її лаяла ще й побила. А тій і байдуже: ні на що уваги не звертає, робить собі мовчки.

А мачуху ще більше зло розпирає. І радяться вони з дочкою, як чоловікову дочку зі світу звести.

От і каже жінка чоловікові:

— Відведи свою дочку до лісу та й покинь.

Нічого робити. Узяв чоловік деякі пожитки, кусень хліба та й пішли вони з дочкою. Ідуть вони, йдуть. Аж бачать — хатинка стоїть. Зайшли вони всередину, а там чистенько, піч горить. Тоді чоловік і каже:

— Оце, дочко, тут і житимеш.

Вийшов чоловік надвір. Пішов у ліс, вистругав колодку та й причепив до дверей. Вітер повіє — колодка стукотить. Попрощався з дочкою та й пішов додому. А дівчина залишилась сама.

Сіла вона на ослін, поплакала трохи, взяла кусень хліба, що батько залишив, та й стала їсти. Аж ось біжить мишка та й каже:

— Дай мені трохи хліба, бо мої діти голодні.

Дівчина відломила шматочок і дала мишці.

— Дякую тобі, дівчино, я тобі в пригоді стану.

Поїла дівчина та й спати лягла. Аж чує крізь сон, як щось стугонить. Вона й питає:

— Хто там?

А за дверима відповідає:

— Це я, Кобиляча голова, впусти мене.

Дівчина перелякалася, не знає, що робити. Аж ось біжить мишка та й каже:

— Бери мерщій мичку, тричі окрутись.

Дівчина так і зробила. І зробилась вона такою маленькою, як мишка.

— А тепер лізь до мене у нірку.

Сховалась дівчина у мишачій нірці. Аж тут двері розчинились — і страшна Кобиляча голова ввалилася в хатину. Покрутилась, покрутилась та й пішла ні з чим. Дівчина тоді вилізла з нірки. Тричі покрутилась навколо мички і знову стала такою, як була.

— Дякую тобі, мишко. Ти врятувала моє життя.

— Та нічого, ти ж пожаліла моїх діток і дала їм їсти. І тепер я тобі віддячу. Завтра вранці вийдеш з хатини. Там поряд росте дика груша. У ній є дупло. Там Кобиляча голова ховає свої скарби. Ти залізеш у дупло, знайдеш скарби і принесеш сюди, серед них буде золоте яйце. Як Кобиляча голова прийде вночі, ти те яйце розіб’єш — і тоді вона згине навіки.

Так і зробили. Настала ніч. Дівчина задрімала, аж чує стукіт.

— Це я, Кобиляча голова, відкривай.

Дівчина швиденько окрутнулася тричі і стала маленькою, як мишка. Тоді взяла золоте яйце і стала чекати, доки ввійде Кобиляча голова. Раптом двері розчинились і Кобиляча голова ввалилась у хатину. Тоді дівчина розбила яйце і зробилося світло, як удень. А на місці Кобилячої голови з’явився красень-царевич. Він розповів, що злий чаклун заворожив його і перетворив на Кобилячу голову. А дівчина його розчаклувала.

Царевич зразу покохав дівчину, і стали вони жити — поживати та добра наживати. А зла мачуха невдовзі померла від злості. А її дочка так і зосталася в дівках.

Молоді забрали старого батька до себе. Так і живуть по цей день, як не повмирали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

171 (7107). Кобиляча голова. СУС 480. Записала Чуприна Ольга 2008 року. Сальник Галина Іванівна (1942). Полтавська область, Зіньківський район, Попівка

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік та жінка. І було у них дві дочки. Одна була робоча, а друга — ледача. Одного разу вони пішли прясти. Одна свої мички пряла, а друга з хлопцями прогуляла. Коли ішли додому, то та, що не попряла, забрала у сестри попрядені мички, а свої їй оддала.

Прийшли додому. Одна сестра попряла, а інша з хлопцями прогуляла. Жінка розсердилась на чоловікову дочку і сказала:

— Вези куди хоч свою дочку.

Чоловік запряг коня і повіз дочку. Їдуть, їдуть, коли бачать стоїть хата, заїхали туди. Чоловік нарубав дров, а дочка варила галушки. Він попрощався з дочкою і поїхав додому. Дочка варить галушки, коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова. Каже:

— Відчини.

Вона відчинила.

— Насип вечерять!

Насипала.

— Постели!

Послала.

— Укрий.

Укрила. А потім і каже голова:

— Улазь в одне вухо, а в друге вилазь.

Вона залізла в одне, в друге вилізла. І стала дуже багатою.

Тут дід запряг коня і поїхав по дочку. Забрав її, везе, а собака скавучить:

— Скаву, скаву дідову дочку привезуть, як панночку.

Привіз він свою дочку багатою. Тоді баба і каже:

— Вези і мою дочку туди, куди свою возив.

Дід відвіз дочку в ту хату, нарубав дров, а дочка варить галушки. Дід поїхав додому. Варить вона галушки. Коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова і каже:

— Відчини!

А дочка:

— Відчиняй сама!

— Насип вечерять.

— Сама візьми.

— Постели.

— Стели сама.

— Укрий.

— Укривайсь сама.

Загуло, загуркотіло рознесло, осталися самі кісточки в мішку від бабиної дочки. Баба каже дідові:

— Їдь по мою дочку.

Дід запряг коня і поїхав. А собака скавучить:

— Скаву, скаву дідову дочку привезли, як панночку, а від бабиної тільки кісточки.

Привіз дід одні кісточки від бабиної дочки. А баба на діда накричала:

— Ти не туди возив мою дочку, куди свою!

От і казочці кінець, а хто слухав молодець! Вам казку, а мені бубликів в’язку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

276 (5050). Кобиляча голова. СУС 480. Записано 2008 року. Дуленко Любов Овсіївна (1934). Полтавська область, Семенівський район, Жовтневе

Кобиляча голова

Українська народна казка Луганщини

Жили собі колись давно дід та баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Дідову дочку баба дуже не любила: била й лаяла, а дідові забороняла її жаліти.

Дідова дочка була слухняна й роботяща, а бабина — хитра, ледаща й брехлива. Що не зробить в хаті, у дворі чи на городі дідова дочка, а бабина вже поперед неї вискочить і хвалиться матері:

— То я все зробила, ні на хвилинку не присіла. А дідова дочка нічого не робила!

Дід не вірить тій брехні, та нічого не поробиш: мовчить, бо баба йому вже давно рота закрила.

А баба все лається й лається, зовсім зі світу дідову дочку зживає. Та й на діда напосілася:

— Вези свою дочку десь подалі до лісу, та там і залиши, щоб і дороги додому не знайшла.

Дід плаче, не хоче дочку до лісу везти, а баби ж боїться. То й повіз, нема що робить.

Мачуха дідовій дочці дали торбинку драну та латану, а в неї кинула шматок хліба сухого.

— Ось тобі й обід, і вечеря, — каже.

От дід запряг конячину, посадив дочку на воза, та й поїхали. Не признається дід дочці, що кинути її в лісі баба наказала.

— Я, — говорить, — дровець нарубаю, а ти позбираєш, та й додому поїдемо.

Аж ось приїхали до лісу, батько й каже:

— Бачиш, дочко, онде хижка покинута лісникова. Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.

А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав, плачучи, додому.

Сидить дочка дідова, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.

...Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А батька нема й нема. В лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку дідову лякає.

Вийшла вона з хижки, нема навколо й душі живої. Думає собі: заблукав, мабуть, батько.

Стала вона на порозі та й гукає:

— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!

Ніхто не відгукується. Заплакала дівчина та й пішла до хижки, сховалася. Аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.

— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить дівчина.

— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.

Зовсім злякалася дідова дочка, а Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.

Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.

Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:

— Дівко, дівко, відчиняй двері!

Та відчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Та пересадила.

— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!

Дівчина дістала з торбинки драної та латаної шматок хліба сухого, та й віддала весь Кобилячій голові, дарма що самій нема чого їсти.

З’їла Кобиляча голова увесь хліб, і крихти всі повизбирувала, а потім і каже:

— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве.

Залізла дідова дочка в праве вухо, аж дивиться — а там сундуки із золотом. Набрала вона золота того гору і вилізла через ліве вухо.

— Спасибі тобі, дівко, — сказала Кобиляча голова, — за вечерю. Та й подалася до лісу.

А дід дома погорював ніч, та раненько вранці, щоб баба не чула, запряг конячину і поїхав до лісу. Приїжджає до хижки лісникової, де дочку покинув, заходить, а дочка сидить на лаві, а навколо золота — ціла гора!

Забрав дід дочку та все те добро, і поїхали вони додому.

А баба як побачила, що дідова дочка розбагатіла, то причепилася до нього, як реп’ях до собаки, і торочить:

— Вези й мою дочку до лісу та й покинь там, де свою покинув.

А дочці своїй наскладала аж цілу скриню пиріжків, та печені, та ковбас.

— Оце тобі, — каже, — доню, обід і вечеря.

Одвіз дід бабину дочку до хижки лісникової та й каже:

— Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.

А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав швиденько додому.

Сидить дочка бабина, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.

Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А діда все нема й нема. Сердиться бабина дочка та лається.

Поки діда не було, поїла майже всі пиріжки та ковбаси. А в лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку бабину лякає.

Вийшла вона з хижки, лається на діда, а того нема ніде.

Стала вона на порозі та й гукає:

— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!

Ніхто не відгукується. Пішла бабина дочка до хижки, аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.

— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить бабина дочка.

— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.

А бабина дочка сидить собі на лаві, лається. Та й знов їсти заходилася. Тим часом Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.

Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.

Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:

— Дівко, дівко, відчиняй двері!

— Невелике цабе, сама відчиниш, — кричить бабина дочка.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

— Невелике цабе, сама перелізеш.

— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!

— Йди геть, — кричить бабина дочка. — Нема чого їсти.

— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве, — каже Кобиляча голова.

— Не полізу! — кричить-злоститься бабина дочка.

— А як ти така, то я тебе з’їм! — каже Кобиляча голова.

З’їла вона її, а кісточки пообсмоктувала і в ту скриню, що баба дочці з пиріжками та ковбасами давала, поскладала.

Поїхав дід за бабиною дочкою, а привіз замість неї кісточки у скрині. А сам потім забрав свою дочку, та й стали вони жити й добра наживати.

Оце тобі казка, а мені — бубликів в’язка.

Походження та примітки

Добрий день, Андрію!

Як я вже писав у коментарі на сайті «Українські народні казки», на початку і в середині 60-х років минулого століття від своїх вже покійних прабабусі й бабусі я неодноразово серед інших казок чув і казку про Кобилячу голову. Жили бабусі у селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області, а я, їхній онук, ще не ходив до школи (народився я в Луганську у 1958 році). Добре пам’ятаю дитячі враження: казку цю і хотів слухати, і боявся тієї Кобилячої голови. І от до цього часу не знав, що казка ця полтавського походження.

Бабуся — Надія Коноваленко. Розповідала казку «Кобиляча голова» у селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області. Чув я від неї цю казку вперше, напевно, десь у 1964 році. А відновлюю по пам’яті зараз, 27 лютого 2013 року, у селищі міського типу Гостомель Київської області, де і мешкаю.

Власне, від «полтавської» версії казка моєї бабусі відрізняється, на мій погляд, суттєво, хоча багато що співпадає також з тим текстом, що я побачив на Вашому сайті. Отже, передаю Вам бабусі моєї варіант. Буду радий, якщо це стане в нагоді.

Щиро бажаю успіхів.

З повагою, С. Є. Штанько ().