Українські народні казки

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі дід та баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Обидві вже були дорослими дівками. Дідову дочку баба не любила. Се, було, лає сердешну та ще й діда нацьковує, щоб гриз голову нещасній.

Оце підуть дівки на досвітки, то бабина дочка тільки з хлопцями хитрує, поки ті їй і мички не попалять, і пряжу не порвуть. А дідова дочка усе коло роботи, ні часиночки не згуляє. От уранці йдуть додому, дійдуть до перелазу, а бабина дочка каже:

— Дай, я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!

Дівчинка віддасть їй починки, а та мерщій вскочить до хати і до матері:

— Дивись, мамо, скільки я напряла, а та ледащо усе тільки з хлопцями гуляла.

А матері тільки того й треба, зараз напуститься на сердешну.

— Ти й сяка-така, ти й ледащо, і робити не вмієш!

А вона бідна все тільки плаче. Що далі, то більше баба ненавидить свою пасербицю. От раз і каже дідові:

— Одвези її десь у ліс, щоб там вовки роздерли.

Дід зразу напав на бабу, а потім і повіз свою дочку. Дуже вже клята баба була, спробуй не послухай.

— Збирайся, дочко, та й ходімо в ліс, — каже дід якось дочці.

А мачуха вже така рада, мов на вилах підсадило.

— Оце тобі, дочко, борошенця нав’язала у вузлик. Галушечку або що звариш.

Забрала дівчина ті харчі, заплакала та й пішла. Ішли вони з батьком, ішли та й дійшли до лісу. Батько й каже:

— Ходімо оцією стежечкою, куди вона нас приведе, там тобі й жити.

Пішли вони. Далеко відійшли від краю, а ліс густий такий, що й не проглянеш. Коли дивляться, лощинка, а під нею землянка. Увійшли вони, а там немає нікого. Батько й каже:

— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала та й заходись вечерю варити. А я тим часом дровець нарубаю.

Кинулась вона до тих вузликів, а то в одному попіл, а в другому печина. Дівчина так і заголосила.

— Не плач, дочко, — каже батько, — піди, подивись, може, в коморі щось є.

Пішла вона, набрала борошна, замісила тісто, натопила в печі і стала вечерю варити. А батько їй каже:

— Переночую ще цю ніч з тобою, а вдосвіта піду додому.

Та казав він так тільки, щоб дочка не плакала. Вийшов дід з землянки, взяв колодочку, прив’язав до віконця, щоб стукала, а сам пішов додому. Тільки вітер повіє, колодочка стукає, а дівчина каже:

— Це мій батенько дрова рубає.

От вона вже й вечерю зварила, а батько все не заходить. Чекала, чекала та й пішла подивитися, де дівся батько. Обійшла навкруг землянки, а батька нема. Надворі темно, хоч око виколи…Стала вона на порозі та й гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона удруге гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Ніхто не озивається, тоді вона утретє погукала. Коли стукотить-грюкотить, кобиляча голова стукає.

— Дівко, дівко, відчини!

Вона відчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Дівчина пересадила.

Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

Дівчина нагодувала кобилячу голову.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

Як глянула дівчина в праве вухо, аж там добра усякого, золота, срібла. Набрала вона собі, скільки треба було, подякувала кобилячій голові і живе, горя не знає.

А батько сумував за дочкою, а тоді взяв та й поїхав її провідати. Приїхав і не впізнав її. Сидить панянка, пишна, убрана гарно, вся в золоті. Забрав дід її додому. Мачуха як побачила, ледь не померла від злості. Погостювала дівчина трохи та й поїхала собі. А баба давай дідові торочити:

— Одвези та одвези і мою дочку туди, куди свою возив.

Одвіз дід бабину дочку та й каже їй:

— Ти вари вечеряти, а я піду дровець нарубаю.

Вийшов, прив’язав колодочку до вікна та й пішов собі додому. Наварила дівчина вечеряти, пішла батька гукати. А його й нема. Тоді вона стала та й кричить:

— Ой, хто в лісі є, ідіть до мене вечеряти!

Погукала вдруге, втретє — не чути нікого. Коли це стукотить-грюкотить кобиляча голова.

— Дівко, дівко, відчини! — кричить вона.

— Невелика пані, сама відчиниш.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

— Невелика пані, сама перелізеш.

— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

— Невелика пані, сама візьмеш.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

— Не хочу!

— Коли так, то я тебе з’їм!

З’їла вона дівчину, а кісточки посмоктала і в коробочку поскладала. Поїхав дід за пасербицею, а повернувся сам. Баба давай його лаяти, коли бачить, а в торбинці лише кісточки від її дочки. Звинуватила баба в усьому діда і не було йому вже просвітку до самої смерті.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

33 (4615). Кобиляча голова. СУС 480. Записала Сердюк Марина (7 клас) 2008 року.
Оповідач: Сердюк Тетяна Андріївна (1950 року народження), Яхники, Лохвицький район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік і жінка. Мали вони дочку. Якось жінка захворіла та й померла. Залишився той чоловік з малою дочкою сам.

Довго чи недовго він горював та й надумав оженитися. І взяв він жінку з дочкою. А та жінка клята була, зразу незлюбила вона сиротину.

Пройшов час. Підросли обидві доньки. Чоловікова дочка все по господарству порядкує, пряде, шиє, їсти варить. А жінчина — знай гуляє, танцює, спить та їсть.

От якось пішли вони на вечорниці та з собою починки взяли, щоб прясти. Чоловікова дочка цілу ніч пряла, а жінчина — з хлопцями прогарцювала, а починки десь погубила.

Повертаються вони вранці додому, дійшли до перелазу. Жінчина дочка перелізла швиденько та й каже:

— Давай, сестро, я починки потримаю, доки ти перелізеш.

Та й віддала. А та взяла та й швиденько побігла додому. Прибігла та й бреше матері, що то вона напряла, а інша — тільки гуляла. А як чоловікова дочка прийшла додому, так мачуха її лаяла ще й побила. А тій і байдуже: ні на що уваги не звертає, робить собі мовчки.

А мачуху ще більше зло розпирає. І радяться вони з дочкою, як чоловікову дочку зі світу звести.

От і каже жінка чоловікові:

— Відведи свою дочку до лісу та й покинь.

Нічого робити. Узяв чоловік деякі пожитки, кусень хліба та й пішли вони з дочкою. Ідуть вони, йдуть. Аж бачать — хатинка стоїть. Зайшли вони всередину, а там чистенько, піч горить. Тоді чоловік і каже:

— Оце, дочко, тут і житимеш.

Вийшов чоловік надвір. Пішов у ліс, вистругав колодку та й причепив до дверей. Вітер повіє — колодка стукотить. Попрощався з дочкою та й пішов додому. А дівчина залишилась сама.

Сіла вона на ослін, поплакала трохи, взяла кусень хліба, що батько залишив, та й стала їсти. Аж ось біжить мишка та й каже:

— Дай мені трохи хліба, бо мої діти голодні.

Дівчина відломила шматочок і дала мишці.

— Дякую тобі, дівчино, я тобі в пригоді стану.

Поїла дівчина та й спати лягла. Аж чує крізь сон, як щось стугонить. Вона й питає:

— Хто там?

А за дверима відповідає:

— Це я, Кобиляча голова, впусти мене.

Дівчина перелякалася, не знає, що робити. Аж ось біжить мишка та й каже:

— Бери мерщій мичку, тричі окрутись.

Дівчина так і зробила. І зробилась вона такою маленькою, як мишка.

— А тепер лізь до мене у нірку.

Сховалась дівчина у мишачій нірці. Аж тут двері розчинились — і страшна Кобиляча голова ввалилася в хатину. Покрутилась, покрутилась та й пішла ні з чим. Дівчина тоді вилізла з нірки. Тричі покрутилась навколо мички і знову стала такою, як була.

— Дякую тобі, мишко. Ти врятувала моє життя.

— Та нічого, ти ж пожаліла моїх діток і дала їм їсти. І тепер я тобі віддячу. Завтра вранці вийдеш з хатини. Там поряд росте дика груша. У ній є дупло. Там Кобиляча голова ховає свої скарби. Ти залізеш у дупло, знайдеш скарби і принесеш сюди, серед них буде золоте яйце. Як Кобиляча голова прийде вночі, ти те яйце розіб’єш — і тоді вона згине навіки.

Так і зробили. Настала ніч. Дівчина задрімала, аж чує стукіт.

— Це я, Кобиляча голова, відкривай.

Дівчина швиденько окрутнулася тричі і стала маленькою, як мишка. Тоді взяла золоте яйце і стала чекати, доки ввійде Кобиляча голова. Раптом двері розчинились і Кобиляча голова ввалилась у хатину. Тоді дівчина розбила яйце і зробилося світло, як удень. А на місці Кобилячої голови з’явився красень-царевич. Він розповів, що злий чаклун заворожив його і перетворив на Кобилячу голову. А дівчина його розчаклувала.

Царевич зразу покохав дівчину, і стали вони жити — поживати та добра наживати. А зла мачуха невдовзі померла від злості. А її дочка так і зосталася в дівках.

Молоді забрали старого батька до себе. Так і живуть по цей день, як не повмирали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

171 (7107). Кобиляча голова. СУС 480. Записала Чуприна Ольга 2008 року.
Оповідач: Сальник Галина Іванівна (1942 року народження), Попівка, Зіньківський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Кобиляча голова

Українська народна казка Полтавщини

Жили собі чоловік та жінка. І було у них дві дочки. Одна була робоча, а друга — ледача. Одного разу вони пішли прясти. Одна свої мички пряла, а друга з хлопцями прогуляла. Коли ішли додому, то та, що не попряла, забрала у сестри попрядені мички, а свої їй оддала.

Прийшли додому. Одна сестра попряла, а інша з хлопцями прогуляла. Жінка розсердилась на чоловікову дочку і сказала:

— Вези куди хоч свою дочку.

Чоловік запряг коня і повіз дочку. Їдуть, їдуть, коли бачать стоїть хата, заїхали туди. Чоловік нарубав дров, а дочка варила галушки. Він попрощався з дочкою і поїхав додому. Дочка варить галушки, коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова. Каже:

— Відчини.

Вона відчинила.

— Насип вечерять!

Насипала.

— Постели!

Послала.

— Укрий.

Укрила. А потім і каже голова:

— Улазь в одне вухо, а в друге вилазь.

Вона залізла в одне, в друге вилізла. І стала дуже багатою.

Тут дід запряг коня і поїхав по дочку. Забрав її, везе, а собака скавучить:

— Скаву, скаву дідову дочку привезуть, як панночку.

Привіз він свою дочку багатою. Тоді баба і каже:

— Вези і мою дочку туди, куди свою возив.

Дід відвіз дочку в ту хату, нарубав дров, а дочка варить галушки. Дід поїхав додому. Варить вона галушки. Коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова і каже:

— Відчини!

А дочка:

— Відчиняй сама!

— Насип вечерять.

— Сама візьми.

— Постели.

— Стели сама.

— Укрий.

— Укривайсь сама.

Загуло, загуркотіло рознесло, осталися самі кісточки в мішку від бабиної дочки. Баба каже дідові:

— Їдь по мою дочку.

Дід запряг коня і поїхав. А собака скавучить:

— Скаву, скаву дідову дочку привезли, як панночку, а від бабиної тільки кісточки.

Привіз дід одні кісточки від бабиної дочки. А баба на діда накричала:

— Ти не туди возив мою дочку, куди свою!

От і казочці кінець, а хто слухав молодець! Вам казку, а мені бубликів в’язку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

276 (5050). Кобиляча голова. СУС 480. Записано 2008 року.
Оповідач: Дуленко Любов Овсіївна (1934 року народження), Жовтневе, Семенівський район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Кобиляча голова

Українська народна казка Луганщини

Жили собі колись давно дід та баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Дідову дочку баба дуже не любила: била й лаяла, а дідові забороняла її жаліти.

Дідова дочка була слухняна й роботяща, а бабина — хитра, ледаща й брехлива. Що не зробить в хаті, у дворі чи на городі дідова дочка, а бабина вже поперед неї вискочить і хвалиться матері:

— То я все зробила, ні на хвилинку не присіла. А дідова дочка нічого не робила!

Дід не вірить тій брехні, та нічого не поробиш: мовчить, бо баба йому вже давно рота закрила.

А баба все лається й лається, зовсім зі світу дідову дочку зживає. Та й на діда напосілася:

— Вези свою дочку десь подалі до лісу, та там і залиши, щоб і дороги додому не знайшла.

Дід плаче, не хоче дочку до лісу везти, а баби ж боїться. То й повіз, нема що робить.

Мачуха дідовій дочці дали торбинку драну та латану, а в неї кинула шматок хліба сухого.

— Ось тобі й обід, і вечеря, — каже.

От дід запряг конячину, посадив дочку на воза, та й поїхали. Не признається дід дочці, що кинути її в лісі баба наказала.

— Я, — говорить, — дровець нарубаю, а ти позбираєш, та й додому поїдемо.

Аж ось приїхали до лісу, батько й каже:

— Бачиш, дочко, онде хижка покинута лісникова. Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.

А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав, плачучи, додому.

Сидить дочка дідова, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.

...Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А батька нема й нема. В лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку дідову лякає.

Вийшла вона з хижки, нема навколо й душі живої. Думає собі: заблукав, мабуть, батько.

Стала вона на порозі та й гукає:

— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!

Ніхто не відгукується. Заплакала дівчина та й пішла до хижки, сховалася. Аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.

— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить дівчина.

— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.

Зовсім злякалася дідова дочка, а Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.

Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.

Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:

— Дівко, дівко, відчиняй двері!

Та відчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Та пересадила.

— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!

Дівчина дістала з торбинки драної та латаної шматок хліба сухого, та й віддала весь Кобилячій голові, дарма що самій нема чого їсти.

З’їла Кобиляча голова увесь хліб, і крихти всі повизбирувала, а потім і каже:

— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве.

Залізла дідова дочка в праве вухо, аж дивиться — а там сундуки із золотом. Набрала вона золота того гору і вилізла через ліве вухо.

— Спасибі тобі, дівко, — сказала Кобиляча голова, — за вечерю. Та й подалася до лісу.

А дід дома погорював ніч, та раненько вранці, щоб баба не чула, запряг конячину і поїхав до лісу. Приїжджає до хижки лісникової, де дочку покинув, заходить, а дочка сидить на лаві, а навколо золота — ціла гора!

Забрав дід дочку та все те добро, і поїхали вони додому.

А баба як побачила, що дідова дочка розбагатіла, то причепилася до нього, як реп’ях до собаки, і торочить:

— Вези й мою дочку до лісу та й покинь там, де свою покинув.

А дочці своїй наскладала аж цілу скриню пиріжків, та печені, та ковбас.

— Оце тобі, — каже, — доню, обід і вечеря.

Одвіз дід бабину дочку до хижки лісникової та й каже:

— Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.

А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав швиденько додому.

Сидить дочка бабина, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.

Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А діда все нема й нема. Сердиться бабина дочка та лається.

Поки діда не було, поїла майже всі пиріжки та ковбаси. А в лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку бабину лякає.

Вийшла вона з хижки, лається на діда, а того нема ніде.

Стала вона на порозі та й гукає:

— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!

Ніхто не відгукується. Пішла бабина дочка до хижки, аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.

— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить бабина дочка.

— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.

А бабина дочка сидить собі на лаві, лається. Та й знов їсти заходилася. Тим часом Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.

Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.

Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:

— Дівко, дівко, відчиняй двері!

— Невелике цабе, сама відчиниш, — кричить бабина дочка.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

— Невелике цабе, сама перелізеш.

— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!

— Йди геть, — кричить бабина дочка. — Нема чого їсти.

— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве, — каже Кобиляча голова.

— Не полізу! — кричить-злоститься бабина дочка.

— А як ти така, то я тебе з’їм! — каже Кобиляча голова.

З’їла вона її, а кісточки пообсмоктувала і в ту скриню, що баба дочці з пиріжками та ковбасами давала, поскладала.

Поїхав дід за бабиною дочкою, а привіз замість неї кісточки у скрині. А сам потім забрав свою дочку, та й стали вони жити й добра наживати.

Оце тобі казка, а мені — бубликів в’язка.

Походження та примітки

Добрий день, Андрію!

Як я вже писав у коментарі на сайті «Українські народні казки», на початку і в середині 60-х років минулого століття від своїх вже покійних прабабусі й бабусі я неодноразово серед інших казок чув і казку про Кобилячу голову. Жили бабусі у селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області, а я, їхній онук, ще не ходив до школи (народився я в Луганську у 1958 році). Добре пам’ятаю дитячі враження: казку цю і хотів слухати, і боявся тієї Кобилячої голови. І от до цього часу не знав, що казка ця полтавського походження.

Бабуся — Надія Коноваленко. Розповідала казку «Кобиляча голова» у селі Нижня Дуванка Сватівського району Луганської області. Чув я від неї цю казку вперше, напевно, десь у 1964 році. А відновлюю по пам’яті зараз, 27 лютого 2013 року, у селищі міського типу Гостомель Київської області, де і мешкаю.

Власне, від «полтавської» версії казка моєї бабусі відрізняється, на мій погляд, суттєво, хоча багато що співпадає також з тим текстом, що я побачив на Вашому сайті. Отже, передаю Вам бабусі моєї варіант. Буду радий, якщо це стане в нагоді.

Щиро бажаю успіхів.

З повагою, С. Є. Штанько ().