Кобиляча голова Українська народна казка Полтавщини
Жили собі дід та баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Обидві вже були дорослими дівками. Дідову дочку баба не любила. Се, було, лає сердешну та ще й діда нацьковує, щоб гриз голову нещасній.
Оце підуть дівки на досвітки, то бабина дочка тільки з хлопцями хитрує, поки ті їй і мички не попалять, і пряжу не порвуть. А дідова дочка усе коло роботи, ні часиночки не згуляє. От уранці йдуть додому, дійдуть до перелазу, а бабина дочка каже:
— Дай, я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!
Дівчинка віддасть їй починки, а та мерщій вскочить до хати і до матері:
— Дивись, мамо, скільки я напряла, а та ледащо усе тільки з хлопцями гуляла.
А матері тільки того й треба, зараз напуститься на сердешну.
— Ти й сяка-така, ти й ледащо, і робити не вмієш!
А вона бідна все тільки плаче. Що далі, то більше баба ненавидить свою пасербицю. От раз і каже дідові:
— Одвези її десь у ліс, щоб там вовки роздерли.
Дід зразу напав на бабу, а потім і повіз свою дочку. Дуже вже клята баба була, спробуй не послухай.
— Збирайся, дочко, та й ходімо в ліс, — каже дід якось дочці.
А мачуха вже така рада, мов на вилах підсадило.
— Оце тобі, дочко, борошенця нав’язала у вузлик. Галушечку або що звариш.
Забрала дівчина ті харчі, заплакала та й пішла. Ішли вони з батьком, ішли та й дійшли до лісу. Батько й каже:
— Ходімо оцією стежечкою, куди вона нас приведе, там тобі й жити.
Пішли вони. Далеко відійшли від краю, а ліс густий такий, що й не проглянеш. Коли дивляться, лощинка, а під нею землянка. Увійшли вони, а там немає нікого. Батько й каже:
— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала та й заходись вечерю варити. А я тим часом дровець нарубаю.
Кинулась вона до тих вузликів, а то в одному попіл, а в другому печина. Дівчина так і заголосила.
— Не плач, дочко, — каже батько, — піди, подивись, може, в коморі щось є.
Пішла вона, набрала борошна, замісила тісто, натопила в печі і стала вечерю варити. А батько їй каже:
— Переночую ще цю ніч з тобою, а вдосвіта піду додому.
Та казав він так тільки, щоб дочка не плакала. Вийшов дід з землянки, взяв колодочку, прив’язав до віконця, щоб стукала, а сам пішов додому. Тільки вітер повіє, колодочка стукає, а дівчина каже:
— Це мій батенько дрова рубає.
От вона вже й вечерю зварила, а батько все не заходить. Чекала, чекала та й пішла подивитися, де дівся батько. Обійшла навкруг землянки, а батька нема. Надворі темно, хоч око виколи…Стала вона на порозі та й гукає:
— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!
Не чути нікого. Вона удруге гукає:
— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!
Ніхто не озивається, тоді вона утретє погукала. Коли стукотить-грюкотить, кобиляча голова стукає.
— Дівко, дівко, відчини!
Вона відчинила.
— Дівко, дівко, пересади через поріг!
Дівчина пересадила.
Дівко, дівко, дай мені вечеряти!
Дівчина нагодувала кобилячу голову.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
Як глянула дівчина в праве вухо, аж там добра усякого, золота, срібла. Набрала вона собі, скільки треба було, подякувала кобилячій голові і живе, горя не знає.
А батько сумував за дочкою, а тоді взяв та й поїхав її провідати. Приїхав і не впізнав її. Сидить панянка, пишна, убрана гарно, вся в золоті. Забрав дід її додому. Мачуха як побачила, ледь не померла від злості. Погостювала дівчина трохи та й поїхала собі. А баба давай дідові торочити:
— Одвези та одвези і мою дочку туди, куди свою возив.
Одвіз дід бабину дочку та й каже їй:
— Ти вари вечеряти, а я піду дровець нарубаю.
Вийшов, прив’язав колодочку до вікна та й пішов собі додому. Наварила дівчина вечеряти, пішла батька гукати. А його й нема. Тоді вона стала та й кричить:
— Ой, хто в лісі є, ідіть до мене вечеряти!
Погукала вдруге, втретє — не чути нікого. Коли це стукотить-грюкотить кобиляча голова.
— Дівко, дівко, відчини! — кричить вона.
— Невелика пані, сама відчиниш.
— Дівко, дівко, пересади через поріг!
— Невелика пані, сама перелізеш.
— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!
— Невелика пані, сама візьмеш.
— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!
— Не хочу!
— Коли так, то я тебе з’їм!
З’їла вона дівчину, а кісточки посмоктала і в коробочку поскладала. Поїхав дід за пасербицею, а повернувся сам. Баба давай його лаяти, коли бачить, а в торбинці лише кісточки від її дочки. Звинуватила баба в усьому діда і не було йому вже просвітку до самої смерті.
Кобиляча голова Українська народна казка Полтавщини
Жили собі чоловік і жінка. Мали вони дочку. Якось жінка захворіла та й померла. Залишився той чоловік з малою дочкою сам.
Довго чи недовго він горював та й надумав оженитися. І взяв він жінку з дочкою. А та жінка клята була, зразу незлюбила вона сиротину.
Пройшов час. Підросли обидві доньки. Чоловікова дочка все по господарству порядкує, пряде, шиє, їсти варить. А жінчина — знай гуляє, танцює, спить та їсть.
От якось пішли вони на вечорниці та з собою починки взяли, щоб прясти. Чоловікова дочка цілу ніч пряла, а жінчина — з хлопцями прогарцювала, а починки десь погубила.
Повертаються вони вранці додому, дійшли до перелазу. Жінчина дочка перелізла швиденько та й каже:
— Давай, сестро, я починки потримаю, доки ти перелізеш.
Та й віддала. А та взяла та й швиденько побігла додому. Прибігла та й бреше матері, що то вона напряла, а інша — тільки гуляла. А як чоловікова дочка прийшла додому, так мачуха її лаяла ще й побила. А тій і байдуже: ні на що уваги не звертає, робить собі мовчки.
А мачуху ще більше зло розпирає. І радяться вони з дочкою, як чоловікову дочку зі світу звести.
От і каже жінка чоловікові:
— Відведи свою дочку до лісу та й покинь.
Нічого робити. Узяв чоловік деякі пожитки, кусень хліба та й пішли вони з дочкою. Ідуть вони, йдуть. Аж бачать — хатинка стоїть. Зайшли вони всередину, а там чистенько, піч горить. Тоді чоловік і каже:
— Оце, дочко, тут і житимеш.
Вийшов чоловік надвір. Пішов у ліс, вистругав колодку та й причепив до дверей. Вітер повіє — колодка стукотить. Попрощався з дочкою та й пішов додому. А дівчина залишилась сама.
Сіла вона на ослін, поплакала трохи, взяла кусень хліба, що батько залишив, та й стала їсти. Аж ось біжить мишка та й каже:
— Дай мені трохи хліба, бо мої діти голодні.
Дівчина відломила шматочок і дала мишці.
— Дякую тобі, дівчино, я тобі в пригоді стану.
Поїла дівчина та й спати лягла. Аж чує крізь сон, як щось стугонить. Вона й питає:
— Хто там?
А за дверима відповідає:
— Це я, Кобиляча голова, впусти мене.
Дівчина перелякалася, не знає, що робити. Аж ось біжить мишка та й каже:
— Бери мерщій мичку, тричі окрутись.
Дівчина так і зробила. І зробилась вона такою маленькою, як мишка.
— А тепер лізь до мене у нірку.
Сховалась дівчина у мишачій нірці. Аж тут двері розчинились — і страшна Кобиляча голова ввалилася в хатину. Покрутилась, покрутилась та й пішла ні з чим. Дівчина тоді вилізла з нірки. Тричі покрутилась навколо мички і знову стала такою, як була.
— Дякую тобі, мишко. Ти врятувала моє життя.
— Та нічого, ти ж пожаліла моїх діток і дала їм їсти. І тепер я тобі віддячу. Завтра вранці вийдеш з хатини. Там поряд росте дика груша. У ній є дупло. Там Кобиляча голова ховає свої скарби. Ти залізеш у дупло, знайдеш скарби і принесеш сюди, серед них буде золоте яйце. Як Кобиляча голова прийде вночі, ти те яйце розіб’єш — і тоді вона згине навіки.
Так і зробили. Настала ніч. Дівчина задрімала, аж чує стукіт.
— Це я, Кобиляча голова, відкривай.
Дівчина швиденько окрутнулася тричі і стала маленькою, як мишка. Тоді взяла золоте яйце і стала чекати, доки ввійде Кобиляча голова. Раптом двері розчинились і Кобиляча голова ввалилась у хатину. Тоді дівчина розбила яйце і зробилося світло, як удень. А на місці Кобилячої голови з’явився красень-царевич. Він розповів, що злий чаклун заворожив його і перетворив на Кобилячу голову. А дівчина його розчаклувала.
Царевич зразу покохав дівчину, і стали вони жити — поживати та добра наживати. А зла мачуха невдовзі померла від злості. А її дочка так і зосталася в дівках.
Молоді забрали старого батька до себе. Так і живуть по цей день, як не повмирали.
Кобиляча голова Українська народна казка Полтавщини
Жили собі чоловік та жінка. І було у них дві дочки. Одна була робоча, а друга — ледача. Одного разу вони пішли прясти. Одна свої мички пряла, а друга з хлопцями прогуляла. Коли ішли додому, то та, що не попряла, забрала у сестри попрядені мички, а свої їй оддала.
Прийшли додому. Одна сестра попряла, а інша з хлопцями прогуляла. Жінка розсердилась на чоловікову дочку і сказала:
— Вези куди хоч свою дочку.
Чоловік запряг коня і повіз дочку. Їдуть, їдуть, коли бачать стоїть хата, заїхали туди. Чоловік нарубав дров, а дочка варила галушки. Він попрощався з дочкою і поїхав додому. Дочка варить галушки, коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова. Каже:
— Відчини.
Вона відчинила.
— Насип вечерять!
Насипала.
— Постели!
Послала.
— Укрий.
Укрила. А потім і каже голова:
— Улазь в одне вухо, а в друге вилазь.
Вона залізла в одне, в друге вилізла. І стала дуже багатою.
Тут дід запряг коня і поїхав по дочку. Забрав її, везе, а собака скавучить:
— Скаву, скаву дідову дочку привезуть, як панночку.
Привіз він свою дочку багатою. Тоді баба і каже:
— Вези і мою дочку туди, куди свою возив.
Дід відвіз дочку в ту хату, нарубав дров, а дочка варить галушки. Дід поїхав додому. Варить вона галушки. Коли стукотить-грюкотить—іде кобиляча голова і каже:
— Відчини!
А дочка:
— Відчиняй сама!
— Насип вечерять.
— Сама візьми.
— Постели.
— Стели сама.
— Укрий.
— Укривайсь сама.
Загуло, загуркотіло рознесло, осталися самі кісточки в мішку від бабиної дочки. Баба каже дідові:
— Їдь по мою дочку.
Дід запряг коня і поїхав. А собака скавучить:
— Скаву, скаву дідову дочку привезли, як панночку, а від бабиної тільки кісточки.
Привіз дід одні кісточки від бабиної дочки. А баба на діда накричала:
— Ти не туди возив мою дочку, куди свою!
От і казочці кінець, а хто слухав молодець! Вам казку, а мені бубликів в’язку.
Кобиляча голова Українська народна казка Луганщини
Жили собі колись давно дід та баба. У діда була дочка, і в баби була дочка. Дідову дочку баба дуже не любила: била й лаяла, а дідові забороняла її жаліти.
Дідова дочка була слухняна й роботяща, а бабина — хитра, ледаща й брехлива. Що не зробить в хаті, у дворі чи на городі дідова дочка, а бабина вже поперед неї вискочить і хвалиться матері:
— То я все зробила, ні на хвилинку не присіла. А дідова дочка нічого не робила!
Дід не вірить тій брехні, та нічого не поробиш: мовчить, бо баба йому вже давно рота закрила.
А баба все лається й лається, зовсім зі світу дідову дочку зживає. Та й на діда напосілася:
— Вези свою дочку десь подалі до лісу, та там і залиши, щоб і дороги додому не знайшла.
Дід плаче, не хоче дочку до лісу везти, а баби ж боїться. То й повіз, нема що робить.
Мачуха дідовій дочці дали торбинку драну та латану, а в неї кинула шматок хліба сухого.
— Ось тобі й обід, і вечеря, — каже.
От дід запряг конячину, посадив дочку на воза, та й поїхали. Не признається дід дочці, що кинути її в лісі баба наказала.
— Я, — говорить, — дровець нарубаю, а ти позбираєш, та й додому поїдемо.
Аж ось приїхали до лісу, батько й каже:
— Бачиш, дочко, онде хижка покинута лісникова. Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.
А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав, плачучи, додому.
Сидить дочка дідова, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.
...Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А батька нема й нема. В лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку дідову лякає.
Вийшла вона з хижки, нема навколо й душі живої. Думає собі: заблукав, мабуть, батько.
Стала вона на порозі та й гукає:
— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!
Ніхто не відгукується. Заплакала дівчина та й пішла до хижки, сховалася. Аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.
— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить дівчина.
— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.
Зовсім злякалася дідова дочка, а Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.
Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.
Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:
— Дівко, дівко, відчиняй двері!
Та відчинила.
— Дівко, дівко, пересади через поріг!
Та пересадила.
— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!
Дівчина дістала з торбинки драної та латаної шматок хліба сухого, та й віддала весь Кобилячій голові, дарма що самій нема чого їсти.
З’їла Кобиляча голова увесь хліб, і крихти всі повизбирувала, а потім і каже:
— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве.
Залізла дідова дочка в праве вухо, аж дивиться — а там сундуки із золотом. Набрала вона золота того гору і вилізла через ліве вухо.
— Спасибі тобі, дівко, — сказала Кобиляча голова, — за вечерю. Та й подалася до лісу.
А дід дома погорював ніч, та раненько вранці, щоб баба не чула, запряг конячину і поїхав до лісу. Приїжджає до хижки лісникової, де дочку покинув, заходить, а дочка сидить на лаві, а навколо золота — ціла гора!
Забрав дід дочку та все те добро, і поїхали вони додому.
А баба як побачила, що дідова дочка розбагатіла, то причепилася до нього, як реп’ях до собаки, і торочить:
— Вези й мою дочку до лісу та й покинь там, де свою покинув.
А дочці своїй наскладала аж цілу скриню пиріжків, та печені, та ковбас.
— Оце тобі, — каже, — доню, обід і вечеря.
Одвіз дід бабину дочку до хижки лісникової та й каже:
— Там сиди, чекай мене, а я піду, дровець нарубаю.
А сам вийшов з тієї хижки, вирубав колодочку, прив’язав до віконця мотузочком, сів на воза та й поїхав швиденько додому.
Сидить дочка бабина, чекає, коли той повернеться. А вітерець як дмухне, то колодочка у віконце — стук-стук, стук-стук, стук-стук... Дівчина й думає, що то батько дрова рубає.
Вже й день скінчився, вже й вечір прийшов, вже й ніч настала. А діда все нема й нема. Сердиться бабина дочка та лається.
Поки діда не було, поїла майже всі пиріжки та ковбаси. А в лісі темно, вітер шумить, в дереві гуде, місяць хмарами закрило, пугач кричить — біду кличе, дочку бабину лякає.
Вийшла вона з хижки, лається на діда, а того нема ніде.
Стала вона на порозі та й гукає:
— Поможіть, людоньки. Ой, поможіть!
Ніхто не відгукується. Пішла бабина дочка до хижки, аж ось чує, стукотить-грюкотить між дерев, аж луна йде.
— Хто в лісі є, хто сюди йде? — кричить бабина дочка.
— Це я, Кобиляча голова! — чути голос з лісу.
А бабина дочка сидить собі на лаві, лається. Та й знов їсти заходилася. Тим часом Кобиляча голова стукотить-грюкотить вже біля самої хижки.
Аж ось вже й під віконцем стукотить-грюкотить Кобиляча голова.
Аж ось вже й на самому порозі стукотить-грюкотить Кобиляча голова та й каже:
— Дівко, дівко, відчиняй двері!
— Невелике цабе, сама відчиниш, — кричить бабина дочка.
— Дівко, дівко, пересади через поріг!
— Невелике цабе, сама перелізеш.
— Дівко, дівко, зголодніла я. Дай мені вечеряти!
— Йди геть, — кричить бабина дочка. — Нема чого їсти.
— Дівко, дівко, залазь до мене у вухо праве та вилазь через ліве, — каже Кобиляча голова.
— Не полізу! — кричить-злоститься бабина дочка.
— А як ти така, то я тебе з’їм! — каже Кобиляча голова.
З’їла вона її, а кісточки пообсмоктувала і в ту скриню, що баба дочці з пиріжками та ковбасами давала, поскладала.
Поїхав дід за бабиною дочкою, а привіз замість неї кісточки у скрині. А сам потім забрав свою дочку, та й стали вони жити й добра наживати.
Оце тобі казка, а мені — бубликів в’язка.
Кобиляча голова Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Жили собі дід з бабою. У діда була дочка і в баби була дочка. Прожили вони деякий час разом. Дідова дочка була проворна, все по господарству робила, всьому лад давала. А бабина дочка була ледачою. Довго спить, ніжиться, устане, загляне в дзеркало, причепуриться, ходить по садочку, гуляє, а про роботу і гадки не має.
Тоді баба каже дідові:
— Твоя дочка ледача, не хоче працювати. Завези її в ліс, нехай поживе сама, щоб хліба даром не їла.
Запряг дід конячину у віз і повіз дочку до лісу. А там стояла пуста хатинка. Залишив він дочку і сказав, щоб приготувала вечерю, а він дров нарубає.
Вийшов надвір, прив’язав до дерева колодочку. Вітер повіє, колодочка стукає, а дочка думає, що батько дрова рубає. А дід сів на воза й поїхав додому.
Дівчина наварила їсти, прибрала і пішла дивитися батька. А його і слід простив. Зажурилася дівчина, повечеряла і лягла спати. Тільки задрімала, аж чує, хтось стукає в хату. Дивиться вона, аж то кобиляча голова прийшла.
— Дівко, дівко, відчини, — говорить вона.
Вона відчинила.
— Дівко, дівко, пересади мене через поріг.
Вона й пересадила.
— Дівко, дівко, нагодуй мене.
Вона й нагодувала.
— Дівко, дівко, постели мені.
Вона й постелила.
— А тепер заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь.
Вона подивилася і побачила всяке багатство, все, що душа бажає.
І говорить кобиляча голова:
— Бери, це все твоє, за тре, що ти не ледача.
Голова покотилася, а дівка озолотилася. Живе собі в достатку й біди не знає.
Пройшов деякий час і баба каже дідові:
— Поїдь, привези хоч кісточки своєї ледащиці.
Поїхав дід та й очам своїм не повірив — його дочка стала, як цариця. Погрузили вони все багатство та й поїхали додому. Баба як побачила дідову дочку такою, то мерщій закричала:
— Вези і мою дочку туди!
Запряг дід конячині і відвіз бабину дочку до тієї ж хатини. Сказав, щоб готувала вечерю, а він дров нарубає. А сам прив’язав колодочку до дерева. Колодочка стукає, а дочка думає, що він дрова рубає. А дід тим часом додому поїхав.
От зварила дівчина вечерю та й вийшла батька дивитися. А його вже давно нема. Повечеряла вона і хотіла лягати спати. Аж чує, щось стукає. Подивилася, аж то кобиляча голова.
— Дівко, дівко, відчини! — кричить голова.
— Невелика пані, сама відчиниш.
— Дівко, дівко, пересади мене через поріг.
— Невелика пані, сама перелізеш.
— Дівко, дівко, нагодуй мене.
— Невелика пані, сама поїси.
— Дівко, дівко, постели мені.
— Невелика пані, сама постелиш.
— А тепер заглянь мені в праве вухо, а в ліве виглянь.
Вона подивилася, а там сидять три молодики з батогами. Вискочили і давай її шмагати. Пожила вона ще трохи і померла з голоду.
Посилає баба діда, щоб дочку привіз. Поїхав дід, та привіз лиш одні кісточки.