Українські народні казки

Козак Мамарига

Українська народна казка Буковини

Козак Мамарига мусив служити три роки в пана. І заробив дев’ять грошів. Не захотів більше в пана робити та й пішов від нього. Дав йому пан за вислугу коника. Їде козак Мамарига по дорозі, а назустріч йому біжить хлопець.

— Добрий день, парубче! Що так біжиш?

— Тікаю від пана. Найшов я торбу дротяну, а пан хотів відібрати і мене вбити. От я й тікаю.

— А де ж твоя торба?

— Розбійники в лісі перейшли мене і видерли торбу. А ти хто будеш?

— А я — козак Мамарига. Старший над усім. А де ж ті розбійники?

— В лісі на поляні.

— Сідай зі мною на коня — поїдем удвох.

Їдуть вони далі, назустріч їм біжить другий парубок.

— Добрий день, парубче, від чого так біжиш?

— Був я в пана на роботі. Та й найшов сумку. А пан хотів сумку забрати і мене вбити.

— А де ж твоя сумка?

— Та розбійники в лісі видерли. А ти хто будеш?

— А я — козак Мамарига. Сідай зі мною. І поїхали вони втрьох.

Їдуть вони, і знов біжить їм назустріч парубок.

— Добрий день, парубче! Чого так тікаєш?

— Та косив у пана овес і найшов чоботи. А він хотів чоботи забрати і мене вбити.

— А де ж твої чоботи?

— Та розбійники в лісі видерли. А ти хто будеш?

— Я — козак Мамарига. Сідай зі мною і поїдем. Приїхали вони в ліс. Козак Мамарига каже:

— Ви злізайте і йдіть стороною на другий край лісу. Та й там мене чекайте.

Поїхав козак Мамарига через ліс. Приїхав на поляну. А там розбійники деруться над тими річами, що забрали в парубків. Не годні поділитися. Той каже, що «мені», а той — «мені». Козак Мамарига й каже:

— Добрий день, добрі люди! Чого б’єтеся? А розбійники:

— Є в нас торба дротяна, сумка шкіряна і чоботи. І ми не годні поділитися. Того й б’ємося. А ти хто будеш?

— А я — козак Мамарига. Що скажу, те й буде. Слухайте мене. Я вас поділю. Ідіть на той край поляни, а я до вас свисну. Хто перший до мене прибіжить, тому й будуть усі річи.

Вони побігли в той край, а козак Мамарига торбу на одно плече, сумку на друге, чоботи — на ноги, сів на коня, а кінь заговорив, бо ті чоботи були чарівні. Каже кінь:

— Як тебе везти? По дорозі, поверх лісу чи облаком?

Козак Мамарига сказав, що поверх лісу. Перелетіли вони через ліс, а за лісом три дороги. Там його чекають ті три парубки. Він спитався парубків:

— Віддати ваші річи? Вони й кажуть:

— Ні.

Тоді козак Мамарига вийняв свої гроші та й дав їм усім по три гроші. І каже:

— Тут є три дороги. Вибирайте собі котру хто хоче. А котра лишиться, тою піду я.

Вибрали вони собі дороги і розійшлися, а козак Мамарига пішов тою дорогою, що лишилася.

Довго їздив козак Мамарига і приїхав у одно село. Дуже гарна керниця там була. А хазяїн ходив по подвір’ю. Козак Мамарига і каже:

— Дай мені відро коня напоїти.

— А чому не дам? Дам. Каже хазяїн:

— Мені козак Мамарига дав три гроші, я зробив керницю і побудувався.

— Оце я сам козак Мамарига. Привіз тобі твою торбу дротяну.

— Мені не треба. Ти дав три гроші, і я з того розбагатів. Більше нічого мені не треба.

Поїхав козак Мамарига далі. Приїхав ще в одне гарне село. І там так само гарна керниця. Хазяїн ходи по подвір’ю. Козак Мамарига й каже:

— Добрий день, добрий хазяїне. Чи не даш відро коня напоїти?

— А чому не дам? Дам. Мені козак Мамарига дав три гроші, і я за них побудувався й керницю зробив.

— А я саме той козак Мамарига.

Хазяїн запросив козака Мамаригу в хату, прийняв його, переночував. А рано козак Мамарига каже йому:

— Я привіз тобі твою шкіряну сумку.

А той сумки не хотів брати, і козак Мамарига поїхав. Довго їздив і приїхав у третє село. Дивиться — керниця гарна. Хазяїн ходи по подвір’ю. Козак Мамарига каже йому:

— Добрий день, добрий хазяїне! Чи не даш відра коня напоїти?

— А чому ж не дам? Як мені козак Мамарига дав три гроші, то я побудував за них керницю і все хазяйство. А відро дам.

— А я і є той самий козак Мамарига. Приніс тобі твої чоботи.

— Мені не треба тих чобіт. Лиши їх собі. Вони тобі ще пригодяться. Розпрощався козак Мамарига з хазяїном і поїхав далі.

Довго їздив він і приїхав у одно царство. Заїхав до старенької бабки та й попросився на ніч.

— Чи не приймеш, бабко, переночувати?

— Чого не прийму доброго молодця?

Прив’язав козак Мамарига коня до старого слупа, а сам увійшов до бабиної хати. А баба йому каже:

— Їсти тобі не дам нічого, бо в мене нічого нема.

Тоді він подумав і дістав дротяну сумку: з’явилося на столі, що тілко на світі є. Наїлися вони з бабою й напилися. Він сумку закрив — і все зникло.

Козак Мамарига каже до бабки:

— Бабко, які новини є в цій державі?

— А такі новини. Є в царя дочка, і ніхто не годен її засватати, бо в царя є заповітний дуб. Хто того дуба з землі вирве і дістане з-під коренів коштовності, за того цар віддасть дочку. А не вирве дуба, цар стинає йому голову.

Він каже:

— Добре.

І пішов у сад спати. Відкрив він шкіряну сумку, вискочили з неї сорок молодців, набили козакові Мамаризі голову. А тоді він крикнув:

— Сорок молодців, вирвіть цего дуба і добудьте з-під кореня коштовності.

Сорок молодців вирвали того дуба і добули скрині з тими коштовностями.

Цар уставав і дивився на того дуба вночі — дуб був. А на рано устав, подивився — а дуб уже звалений і порізаний. І всі коштовності стоять збоку в скринях.

Козак Мамарига увійшов у царські палати і сказав цареви:

— Віддай за мене свою дочку.

А царівна не хотіла йти за козака Мамаригу. Але цар їй приказав:

— Підеш! Козак Мамарига:

— Я беру твою дочку, і дай мені все своє царство.

— Ні, я даю половину, — сказав цар.

— Як даєш тілко половину, то не треба мені нічого. Я беру свою жінку і від’їжджаю.

Взяв він царівну, посадив на коня, і полетіли вони через море. Долетіли до острова. Там відпочивали. А жінка каже йому:

— Що ж ми будем їсти?

Відкрив він дротяну торбу, і появилося в них, що тілко на світі є. Вона й каже:

— Я в свого батька ніколи не їла такого, як тут є. Почала просити його:

— Скажи мені, звідки в тебе всі ці харчі? Він сказав їй:

— З дротяної торби. Це — така торба, що буде нас все життя годувати.

Почала вона допитуватися за сумку, і він сказав їй, що там сорок хлопців є. Лиш не сказав, як відкрити і як закрити.

І заснув козак Мамарига. А жінка взяла торбу й сумку, сіла на коня і втекла. Перелетіла через то море, стала на тому березі, а кінь питає:

— Як тебе везти? Сухопутно, поверх лісу чи попід облака? А вона йому:

— Поверх лісу. Вези мене до батька.

Приїхала вона до батька, коня пустила в конюшню. І в конюшні повісила торбу та й сумку.

А він прокинувся, подивився — ні коня, ні торби, ні сумки. І жінки нема, лиш чоботи лишилися. І сказав собі:

— Козак Мамарига не пропаде.

Узяв ті чоботи на ноги і пішов по морю. І не топився — ішов по воді, як по землі. Перейшов через море, зайшов у ліс. А там — вишня. І всі вишеньки на ній стиглі і дуже гарні.

— Козак Мамарига ще не вмре з голоду.

Нарвав він вишень, наївся. І пішов далі в ліс. А там ще кращі вишні червоніють. Він і тих нарвав. Та й лигнув їдну вишню, другу. Та й виріс йому на голові їден ріг і другий. Нарвав він тих вишень, що від них роги виросли, а тоді вернувся до тої вишні, що перше вишеньки рвав. І ще раз нарвав тих вишень. Лигнув з тої попередньої вишні вишеньку — ріг відпав. Лигнув другу вишеньку — і другий ріг відпав.

Поїхав він у те царство, де його жінка була, пішов на базар і купив собі таку одежу, щоб його ніхто не пізнав. І не царську, і не просту. Добрі вишні сховав, а ті, що від них роги ростуть, виставив у ящику продавати. І почав кричати, щоб купували. Царівни служниця прийшла та й подивилася на ті вишні. Пішла до царівни й каже:

— Ой, які там вишні гарні. Ще ніколи таких не бачила.

Царівна дала їй гроші і післала тих вишень купити. Служниця купила їх і принесла царівні. Та вкинула в писок одну вишню, а відтак другу. І за годину виріс у неї ріг страшенно великий. А за ним — другий. Почала вона кричати.

Цар збирає з усього світу лікарів і шептунок, щоб скинули ті роги. І сказав, що хто зніме роги, тому півцарства віддасть. І ніхто не знав, що придумати. Цар її питає:

— Хто тут був? Що ти в той день їла?

— Нічого не їла, тілко дві вишні.

— Не може бути, щоб від вишень роги виросли, — каже цар.

І вирішив цар спробувати ті вишні. Лигнув їдну й другу, і вже зробилися роги і в царя. Цар з рогами, царівна з рогами. Збіглися люди й кричать:

— Нам не треба царя з рогами! І сказав козак Мамарига цареви:

— Я сам дав ці вишні, і будеш все життя ходити з рогами. Як віддаш мені всю свою державу, то скину тобі роги.

Цар:

— Дам.

І дав він цареви одну вишню. Цар лигнув — відпав їден ріг. Дав йому козак Мамарига другу вишню — і відпав другий ріг. А царівна плаче. Впала йому в ноги.

— Скинь мені роги. А він питає:

— А не будеш більше мужа кривдити? То зніму роги. Вона йому:

— Не буду. Буду тобі вірною жоною до самої смерти. І дав він їй одну вишню й другу. І роги впали.

І цар уступився з свого місця, а козак Мамарига став царем.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Волошків, Сокирянського району, Чернівецької області
8 серпня 1984 року
Оповідач: Гуцул Калина Гнатівна (1907 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Козак Мамарига

Українська народна казка Бойківщини

Був собі козак Мамарига. Служив він при війську і в панів, і в багачів двадцять п’ять років. І заслужив він три мідні гроші. Набридло йому панам служити, і пішов він у світ, куди очі світять. Іде він дорогою і здибує парубка. Парубок каже:

— Добрий день! Хто ви такі?

— Я козак Мамарига. Служив я при війську, у панів, убагачів двадцять п’ять років. І заслужив три мідні гроші. А ти хто такий?

— Я парубок. Наймитував я в пана. Косив я в поли і найшов торбинку-волосянку, що сама все робить. І не чакав я, коби пан відобрав у мене торбинку. Утік я від пана з торбинкою.

— І де тота торбинка-волосянка?

— Ішов я через ліс, і бандити відобрали від мене.

Каже козак Мамарига:

— Ходи зо мною. Будем іти вдвох.

Ідуть дорогою, зустрічає їх парубок.

— Добрий день! Хто ви такі?

— Я козак Мамарига, а то парубок, що наймитував у пана. А ти хто такий?

— А я парубок. Наймитував у багача. Поїхав я в ліс по дрова. Найшов я торбинку-дротянку, у якій все станеться. І хліб, і ковбаса — все є в тій торбинці-дротянці. І не чекав я на багача, бо багач відобрав би від мене торбинку.

— А де тота торбинка- дротянка?

— Ішов я через ліс, і бандити відобрали від мене.

І вже ходили вони втрьох. Ідуть дорогою, зустрічає їх парубок.

— Добрий день! Хо ви такі?

— Я козак Мамарига, а то парубок, що наймитував у пана, а то другий парубок, що наймитував у багача. А ти хто такий?

— Я парубок. Наймитував я а вбагача. Найшов я чоботи, такі, що понад воду ходять. Не чекав я на багача, щоби багач відобрав від мене, а втік я.

— А де тоти чоботи?

— Ішов я через ліс, бандити відобрали від мене.

— Добре, ходи з нами. Будеме ходити вштирьох.

Ходили вони зо сім років. Де на хліб заробили, де якось достали і так жили. А в сім років прийшли на роздоріжжя, де були шрити дороги. І козак Мамарига сказав:

— Пора вже нам розходитися. Вибирайте собі дороги, хто яку хоче. А я піду по тій, котра мені останеться.

І дав їм козак Мамарига по мідному грошови, що заробив за двадцять п’ять років. І пішов дорогою, яка йому осталася.

Іде він дорогою, а потому лісом, а в лісі на полянці четверо б’ютсья. Він підходить до них.

— На чім ви б’єтеся?

Вони йому кажуть:

— От маєме торбинку-волосянку, торбинку-дротянку і чоботи, що понад воду ходять. І коня Гивера. І не можем ми поділитися.

Козак Мамарига собі думає: «Ех ви, злодії! Зграбували від моїх друзів торбинку-волосянку, торбинку-дротянку і чоботи, що понад воду ходять. То я тепер вас поділю».

Каже він їм:

— Слухайте мене, козака Мамаригу. Ідіть на тамтой конець полянки, а відтам будете бічи. Хто перший добігне, той собі вхопить, що захоче. І всі вхоплять. А останньому буде то, що зостанеться.

Вони побігли. А козак Мамарига не чекав, а сів на коня Гивера, взяв торбинку-волосянку, торбинку-дротянку і чоботи, що понад воду ходять. Кінь як під ним звився! І каже кінь:

— Як тебе нести, понад ліси?

А козак Мамарига каже:

— Понад ліси.

І поніс його кінь понад ліси далеко-далеко. І на широкім поли, на широкі долині сказав козак коневи стати. Кінь станув. І тоді сказав козак Мамарига торбинці-волосянці:

— Вийдіть, молодці, і зробіть ресторан!

І тоді сказав торбинці-дротянці:

— Аби сталося всяке їдення.

І попоїв козак Мамарига, відпочив. А потому знову сів на коня Гивера. Кінь під ним ізвився і каже:

— Куди тебе нести?

— Неси мене через море, — каже козак Мамарига. — Там є король, що на його подвір’ю дуб величезний.

І кінь його заніс у двір того короля. Король вийшов на ганок і каже:

— Хто ти такий?

— Я козак Мамарига.

— Зрубаєш ти того буда за ніч — вибереш з-під нього золото. А не зрубаєш за ніч — голову з пліч.

— Зрубаю за ніч, як віддаш за мене свою дочку королівну.

І погодився король:

— Як зрубаєш за ніч дуба і вибереш з-під нього золото, віддам за тебе свою дочку королівну.

Тоді козак Мамарига каже:

— Вийдіть, молодці, з сокирами і з пилами з торбинки-волосянки!

І вийшли молодці з сокирами, з пилами. І до рання зрубали дуба, викорчували пня, вибрали золото й сбірло і зложили в скрині. Король рано встав, дивиться, вже все зроблено. І віддає він дочку королівну за козака Мамаригу. А королівна не хоче. Каже:

— Де я буду виходити заміж за простого козака Мамаригу?

Але король примусив її і мусіла йти за козака Мамаригу. Сів козак Мамарига ена коня, взяв королівну, взяв торбинку-волосянку, торбинку-дротянку і чоботи, що понад воду ходять. Кінь під ним звився.

— Куди вас нести?

— Через море. А серед моря є острів. На той острів.

Як стали на тому острові, козак Мамарига сказв торбинці-волосянці:

— Вийдіть, молодці, з сокирами, з пилами. Заготовте матеріал і зробіть ресторан.

Зробили ресторан. Тоді каже він торбинці-дротянці, би всякі продукти і всякі напої там стали. І почали їсти й пити. Каже королівна:

— О, та тут ліпше мені, як у мого батька-короля було.

Попоїли, полягали спати. Козак Мамарига заснув, а королівна схопила торбинку-волосянку, торбинку-дротянку і коня Гивера. Кінь під нею звився:

— Куди тебе нести?

— Через море до мого батька.

Козак Мамарига пробудився — нема коня Гивера, нема торбинки-волосянки, нема торбинки-дротянки, нема королівни.

— Е, — каже він, не пропав ще козак Мамарига, коли ще суть чоботи, що понад воду ходять.

І пішов по морю понад воду. Вийшов він на берег і зголоднів уже. І побачив ягоди червоні на корчі. І наївся тих ягід. Наївся, і виросли від них йому на голові роги. Побачив він, що роги виросли, і подумав: «Нуй куди годиться козак Мамарига з рогами?»

Тоді найшов він ягоди інакші, зелені. Та вже що буде, то буде, попоїв тих ягід зелених, і роги з голови спали. Тоді нарвав кошик ягід червоних, а другий зелених і пішов.

Ішов він, ішов і дійшов до того короля. А король побачив його і не знав, що то за єден. Післав служницю.

— Іди подивися, що він там носить.

Служниця пішла подивилася й каже королю:

— Ягоди носить.

Тоді король сказав:

— Йди купи в нього ягоди.

Служниця прийшла до козака, а він їй тільки червоних продав. І як попоїли король і королівна тих ягід, то їм виросли роги. Король побачив, що в нього і королівни на головах роги, та й каже сам до себе:

— Ну й куди такий король годиться, що на голові роги? Дізнаються люди, буде сміх.

Тоді король сказав покликати чоловіка, що ягоди продав, а то козак Мамарига. Король каже козаку Мамаризі, і королівна каже:

— Зроби так, щоб роги відпали, то я йду за тебе заміж і буду з тобою жити.

Козак Мамарига каже:

— Як віддаси коня Гивера, торбинку-волосянку і торбинку-дротянку, то я так зроблю, що роги пропадуть.

А вони кажуть:

— Он кінь Гивев. А в кімнаті торбинка-волосянка і торбинка-дротянка. Забери собі. А чоботи маєш.

І він забрав то все. І королівні й королю він познімав роги. Вони попоїли зелених ягід, і роги відпали. І тоді сів він з королівною на коня Гивера. Кінь під ними звився.

— Куди вас нести?

Каже козак:

— Через моря.

Переїхали через моря. Їдуть селом. Бачать багатий двір. Захотів козак Мамарига води напитися. Вийшов господар і спізнав козака Мамаригу. Запросив їх з королівною до хати, став їх гостити. Три дни гостювали вони в нього. А господар — то був парубок, його друг, що дав йому колись козак Мамарига мідний гріш. А він за той мідний гріш побудував дім, стайні. І худоби має багато і багатств усяких. Каже козак Мамарига:

— На тобі твою торбинку-волосянку.

А той друг каже:

— Я за той мідний гріш збудував великі маєтки. Не хочу я від тебе торбинку-волосянку брати. Ти козак Мамарига, вона тобі пригодиться в дорозі.

Погостювали і поїхав козак Мамарига. Приїжджають у друге село. А там такий багатий двір, худоби повно, добра всякого. Відтам вийшов газда, а то був його старий друг. Спізналися. Запросив їх газда до хати, погостювали три дни. І каже козак Мамарига:

— На тобі твою торбинку-дротянку.

— Я не беру від тебе торбинку-дротянку, бо я за твій мідний грош видиш які будинки побудував. А ти козак Мамарига, тобі торбинка в дорозі пригодиться.

Погостювали й поїхали. Приїхали на третє село, знов захотів козак Мамарига води пити. А там двір є великий, стайні, добро всяке. Вийшов відтам газда і спізналися. А то був третій друг козака Мамариги. Запросив газда їх до хати, і погостювали три дни, і тоді козак Мамарига каже:

— На тобі твої чоботи, що понад воду ходять.

А друг каже:

— Я не беру від тебе. Ти мені дав мідний грош, і я за той мідний грош маю все. А ти козак Мамарига, тобі чоботи в дорозі пригодяться.

І тоді поїхали вони там, де жив козак Мамарига. Приїхали там, і каже козак Мамарига торбинці-волосянці:

— Вийдіть, молодці, з сокирами і пилами, побудуйте мені дім.

І побудували вони дім. Тоді каже він торбинці-дротянці:

— Щоб були всякі харчі й напої.

І з’явилися там харчі й напої. І тоді сказала королівна:

— О, тут мені ліпше, як у мого батька.

І жили вони там, заможно й багато, доки не повмирали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

85 (1759). Козак Мамарига. СУС 566. 2 квітня 1988 р. Чичерський Олександр Павлович (1910). Львівська область, Турківський район, село Гусине