Козак і смерть
Українська народна казка Полтавщини
Жив на світі один козак. Прожив він довге життя, багато доріг пройшов, всякі дива бачив. І ось настав час йому помирати. А кому помирати хочеться? Веселий був той козак, танцюрист, співак-бандурист і на видумки мастак.
Якось вночі приходить до нього смерть і каже:
— Ну що, козаче, пожив ти на цій землі довго. Досить. Збирайся і ходи за мною.
— Почекай, — прохає козак, — дай ще хоч годинку пожити.
— Ні, вже досить. Збирайся! До світанку ми повинні з тобою піти.
А треба сказати, що смерть лише вночі сильна, в день її сила зникає, і
вона ховається від людей. Каже козак:
— Почекай, бабусю, чого даремно поспішати, ніч довга. Дай я востаннє візьму бандуру та заспіваю пісню.
— Що ж, — погодилися смерть, — бери та грай, я на тебе зла не тримаю. Та й мені веселіше буде з піснею.
Узяв козак до рук бандуру, торкнув струни. І полилася пісня. Сидить смерть, рота роззявила, ніколи такої пісні не чула. Лише замовкла пісня, просить смерть:
— Козаче любий, заспівай ще хоч одну пісню, довіку не забуду!
— Що, бабусю, сподобалось?
Блиснув очима козак і знову вдарив по струнах, і заспівав, і в танок пішов.
— Співай! — кричить смерть. — Співай іще! Співай!
Заспівав козак третю пісню, четверту... А тут і сонечко блиснуло. Так і не помітили вони, як ніч промайнула. Дивиться козак, зникла смерть, ніби й не було її.
А на другу ніч все повторилося знову. Смерть прийшла до козака, і знову зачарував він її своїми піснями, знову співав їх до світанку. Так вдалося йому перехитрити власну смерть. Люди кажуть, що цей козак і досі живе.