Українські народні казки

Козак і чорт

Українська народна казка Поділля

Рибалив якось козак цілий день і жодної рибини не спіймав. «Ну, хоча б сам чорт попався», — подумав козак про себе, і в ту мить його поплавець заходив по воді й пірнув. Козак уперся ногами в берег, і потяг вудилище. «Ото буде нам юшка!» — зрадів козак. Раптом хтось із води голос подає:

— Козаче, не тягни мене, бо я не риба!

— На безриб’ї і рак риба! — відповідає козак і ще дужче тягне.

— Не тягти, козаче, бо я нечистий, — знову чути той голос з води.

— А я і нечистого зроблю чистим!

— Хіба ти не розумієш, що я — дідько.

— Слава Богу, що хоч дідька спіймав, — каже козак, — у нас же нічого їсти.

Дуже злякався дідько. Бачить, що з козаком не домовиться ніяк, став його благати.

— Козаче! Я дам тобі один коштовний камінець, лише пусти мене!

Погодився козак. Притяг чорта до берега, забрав у нього діамант і відчепив гачок. А дідько чимдуж пірнув у глибочінь, аби втекти світ за очі від навісного козака.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

27 (5979). Козак і чорт. СУС —. Записано 2008 року. Дмитрієв Іван Васильович (1924). Хмельницька область, Деражнянський район, Коржівці

Козак і чорт

Українська народна казка Чернігівщини

Колись, було, один козак по селах ходив. Люлечку курив, люд хрещений на кобзі веселив.Сам про себе брехні говорив. Раз, неначе, йшов він попід ліс, а чорт навстріч.Роги козячі, рило поросяче.Як гуконе, як хрюконе, аж листя з столітніх дубів полетіло. А козак не злякався, тільки сплюнув смашно.

— Аби тобі шило в рило! Щоб не блукав, люд не лякав!

— А я -, каже нечистий-, не блукаю ! Я собі хазяїна шукаю! Щоб йому в услуженії буть. І не день, і не два, а цілих сто год. Раюватиме, пируватиме, да тільки тоді в пеклі мені одробляти буде.

Та й давай себе вихваляти, що він з піску і паляницю спече, що в нього з каменю й вино потече. А в шинках не за п’ятак, а за так горілки наллють. Бо кажен шинкар, то рідний брат.

— А чи можеш ти огонь без кресала запалить? — питає козак.

Як почав чортяка чухатись, неначе на нього вошва напала, да тільки нічого не вичухується. Він тоді й каже, щоб козак не брехав, а показав як це робиться.

Ось ,значить,запорожець чорта наперед пускає та як торохне полінякою.

Чуть чортяка не впав. Одбіг мало не з версту.

— Ой,батечку, ой, г.олубчику, ой засвітилося, ой запалилося, як у вашій церкві на Великдень! — одзивається.

А козак його знов підзиває та й питає, чи може він вітер впіймать?

Чорт і так, чорт, і сяк. Чорт вітер в жменю, чорт і в кулак.Розціпить, а то порожньо.Аж бачить, летить пір’їна. Він ізловчився, замалим не вбився, а таки впіймав та й радіє дурненький.

— Ось, — показує.

Став козак з нього сміяцця, став глузувать.

— Як же тебе в наймити брать, коли ти пір’їну від вітру відрізнить не здатний!Гляди як це робиться!

В човника сідає, ряденце на дручечку розпинає і вітра впіймав, ще й рибки зрання на снідання.

Сидять їдять. А козак знай питає, чи в нечистого сила позичена, чи своя?

Як набундючиться той та й давай вихвалятися,шо він і кобилу пронести зуміє й не впріє. Не довго думаючи під гніду підліз й потербиниво А воно чи кобила важка вдалася, чи нечистий заслаб, іде та й спотикається.

Плентається бідолага, язик висолопивши. А козак потішається, щоб помалу йшов та не спішив. Бо як на язика наступить то к лихій годині без наймита

лишиться. Хто ж до ста годочків запорожця на світі держатиме?

— А ось тепер гляди на мою силу. На розумну , не дурну! — каже козак. — Чи зробиш ти, щоб люд плакати став. І не плакать, а ридать. Та сто чоловік щоб зразу.Та хай народ не лякається, мою шапку надінь і до шинку ходімо.

А там чи празник, чи ярмалок, не протовпишся. Козак здоровається, до землі кланяється. А нечистий : чи звичаю не знає, чи гордує.То

народ і питається, дивується з поводиря непоштивого.

— Да то в нього за вухом цап пасеться. На маківці курка несеться. Не можна шапочки знімати, можуть яйця повипадати. То снідали невечерниками, а тепер ще й обідатимем неснідниками, — одказує запорожець.

Засміявся люд та й просить, щоб він заграв, що на серці лежить.

А в того лежало про батька-неньку, про вдову бідну, про сиріток-діток. Що вже чорт нехрещений лоб, і той сльозу пустив, а про люд і говорити нічого. Та тільки козак горілочки смикнув, як іншої утнув.

Гой да привели кобилу в ліс,

Першим батюшка заліз!

Як наскидали їм й хліба, й до хліба, й гороху на юшку у торбину. Ось вони на крутій могилі сидять, їдять. Тільки нечистому і не вечеряється, і не сидиться. Почав він козака питати, як би й собі на кобзі отак навчицця грать. А козак каже, мовляв, у тебе ж кігті гакуваті, ще струмент делікатний попсуєш.Ось якби їх випрямити…

— Що в горно сувати, на ковадлі плескати?- оторопів чорт.

— Та ні, — сміється козак, — ти, думаю, в пеклі до вогню звик.Та й в мене серце ж не черевик, щоб на вогні животину пекти.Ото он, бачиш,

дуб столітній стоїть? Чи подужаєш його розчахнуть?

Зрадів нечистий. До дуба підбіг та як наліг, так той і луснув,мало не до самісінького кореня. А козак хвать палімаку в розколину. Та й каже нечистому пучки туди ж вставляти.Той, по своїй глупоті й вставив.А запорожець смик і висмикнув палімаку.Як завужується нечистий, неначе гад на мурашнику, бо козак ту палимаку підіймає, ясно, що на гадці має. Як рвоне зі всієї сили, то дуб сторічний,мов билину, висмикнув. І хита, тільки курява знялася за ним.

Думав козак зареготатися, аж глип, а на дні скринька стоїть, золота повна. Він туди, підняв, а під скринькою нора, а там далі діра. І лясь щось та лясь, аж луна котиться. «Невже, — думає козак -, наші на тому світі в карти грають?». Інтересно йому зробилося. Став він зразу лізти в ту нору, повзти, далі вже іти та й вийшов на залізний тік. А на нім огні горять, над ними казани висять. А в них запорожці і правда в карти грають, аж луна йде.

Тільки хотів до них козак підступить, а тут чорти де не візьмись з усіх боків.

— Ні-ні, — не струхнув козак,- ви підождіть мене вилами штрикати. Послав

ваш рогатий-дрилатий вам заграти на кобзі. Бо ж ви й разочку іще не танцювали під кобзу.

Звеселилися нечисті, що правда то правда,та давай по залізному току гарцювати, хоч вуха затикай. А козак на кобзі жару піддає та запожцям моргає, щоб тікали. Ось ті хаміль, хаміль та й збрилися.

Коли це рогаті глип, а то порожнісінькі казани. Вони опукою на козака: — Ах ти ж сякий-такий!

А він тоді як сійне горох по залізнім току, так нечисті й задрали копита догори. А козак швиденько в ту нору, та в ту діру. Вискочив на Божий Світ, тричі яму перехрестив і,мов її й не було.

Почали з ним запорожці обніматься цілуваться, бо з такої кормиги визволив. Тільки дивиться козак, а ні в одного на маківці чубарочки немає. Він і питається:

— Чи то в пеклі вас рогачі поголили, козацького достоїнства лишили?

Стали козаки реготати, розповідати як їх святий Миколай за чубарочки, мов за цибулю, до раю ніс. Та не донів, бо козак і по шинках, і по молодицях тиняється, гріхів, що цап репяхів набрався. Тепер то буде время праведно пожить.

Ось вони грошики розділили та хто куди рушили. Остепенився й козак.

Роки йдуть та й ідуть. Уже він зовсім остарів То межи люд ходив, всіх веселив. А то вже люд до нього ходить, хто з хлібенятком, хто з молока глечатком.

Коли це раз передсвіт чує козак , мов у дворі кінь тупотить. А воно

не коняка, а чортяка.Стоїть за порогом з одним рогом.

— Збирай сухарі, — гукає,- бо строк твій добігає. А шлях далекий.

— А хіба ти мені служив?!- дивується козак.

— Так чи то не я тобі нору в пекло показав?! Чи не я золото все своє віддав? Чи не я роги через твої забавки втеряв?! — гнівиться чорт.

Бачить козак, що не вивернеться, махнув рукою.

— Та й справді я забудькуватий став, літа!Куди зрання рушаю й сам не знаю.Ти мені на дверях напиши, знак лиши, що завтра прийдеш. Двері зачинятиму, назад вертатиму, тебе дожидатиму.

— Добре! — згодився чорт, — останній день тобі, як і належить, послужу.

Та й кресонув на дверях кігтем своїм огненним.

— Завтра прийду!

І прийшов.Ще не сіріло, не біліло. Та як напуститься з порогу:

— Ти що договір ламаєш, моїми словами нехтуєш. Де твої сухарі?!

— Та я ще встигну мішок насушить,- відмахнувся козак, -ти ж мені сам відстрочку дав, он на дверях написав, що завтра прийдеш. То й приходь завтра.

І довго нечистий ще ходив. Довго його за рило запорожець водив.А, може, водить й тепер, якщо, звісно, не помер.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

159 (4513а). Козак та чорт. СУС —. Записав Просяник Іван Герасимович. Просяник Герасим Дмитрович (1896-1981). Чернігівська область, Бахмацький район, Курінь