Козаки і смерть
Українська народна казка Полтавщини
Ішли два козаки степом. Побачили дерево і вирішили в холодку відпочити. Коли це один як закричить:
— Ой, друже! Дивись, смерть іде!
— Ну то й що?
— Так вона ж нас забере. Давай тікати!
— Е, не гоже козакам тікати. Будемо сидіти. Що буде, те й буде.
Підійшла до них смерть і каже:
— Добре, що я вас зустріла. З світу зжену, косою голову зріжу.
А один каже:
— Добре, це твоє право. Але дозволь мені наостанок люльку викурити.
Вийняв козак люльку та як закурив. А тютюн такий міцний, такий дух від нього пішов, що смерть аж набік відійшла. Як розійшовся дим, смерть знову говорить:
— Ну, тепер я вам обом голови відітну!
— Підожди, дай ще табаку нюхнути, — говорить другий козак.
Нюхнув козак на один бік, на другий, аж крекнув.
— А що воно, добре? — питає смерть. — Дай і я спробую.
Як нюхнула, так і закрутилося в носі. Вона так чхнула, що коса впала.
— Як же ви це погане нюхаєте?
— От бачиш, терпимо таку муку і далі цілий вік терпіти мусимо.
— Якщо так, то не буду я вас забирати. Вмерти легше, ніж так чхати.
Так і визволилися козаки від смерті.
Козаки і смерть
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Ішли два козака з бою до Січі. Йшли степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурі грає, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой братику, біда! Смерть іде!
А воно в степу здалека видко.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й побіжиш! Будемо вже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати.
— Чи так, то й так.
Сидять. Надійшла смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя воля й сила. Прошу дати мені пільгу. Дозволь мені перед смертю табаку понюхати.
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому привести смерть, щоб вона понюхала!
Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо так була добре заправлена. Там до неї було й чемериця, й тургун, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає смерть.
— Та як кому — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить смерть.
— На, милостива пані.
Як нюхнула смерть, як закрутило їй у носі, як чхне вона, аж косу впустила!
— Чур же йому, — каже, — яке погане! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш, — каже козак, — приймаю муку цілий вік, бо так мені уже пороблено чи наслано, бог його знає! Мушу терпіти!
— А! — каже смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука вмерти, а от ти чхай ще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.