Українські народні казки

Коли бідити

Українська народна казка Покуття

Був колись великий пан. За великого пана його вважали всі. Не було у него ні батька, ні матері, лиш він з жінкою. Вони недавно поженилися, може, рік-два тому. Лягли вони одної ночі спати: вона окремо і він окремо. Появився в них серед ночі чоловік незнайомий і питається:

— Коли ти, чоловіче, хоч’ бідити: замолоду чи на старість? Чоловік чув ці слова, але того чоловіка не видів. І каже він:

— Я маю дружину, пораджуся. І скажу вам. А той каже так:

— Добре, я прийду до тебе завтра у сій порі ночі, аби ти мені сказав. Аби я знав.

Встав пан рано і каже до жінки:

— Ти знаєш що? Приходив до мене вночі незнайомий чоловік. Я його не знаю. І казав, що ми маєм бідити. І запитав мене, як я ся приймаю: хочу бідити замолоду чи на старість. Як ти кажеш?

А вона йому:

— Порадьмося. Я гадаю, що ліпше бідити замолоду, бо ми годні витримати.

— То добре, як він прийде, то я скажу, що замолоду.

А ввечері знов пішла вона спати в свою кімнату, а він у свою. Заснув, і знов будить його чоловік незнайомий та й каже:

— Ну як, порадився?

— Порадився.

— Та й як нарадилися? А він йому каже:

— Ми нарадилися, що будем бідити замолоду, бо бідити на старість — то гірше.

— Ну то добре. Запиши собі, аби ти знав, аби не забув, що прийде до тебе біда. Аби не думав, що можеш то якось перевернути. Запиши собі, що за рік, і за два місяці, і за два тижні, і за два дні прийде та година, і тої години зачнеться тобі біда.

— Добре.

Той пішов, а він ляг спати.

Рано повставали, приходить до него жінка і каже:

— Ну що, був той чоловік, що ти вчора з ним балакав?

— Був.

— І що ти йому сказав?

— Сказав, що приймаємося бідити замолоду. А він мені сказав, що ми з тобою будемо бідити від того й від того часу. Ну й що тепер будемо робити?

І радяться знов. Жінка каже:

— Будемо робити так. Весь маєток маємо спродати: землю, худобу, коні — все, що маємо. Спродаймо все і гроші закуймо собі в залізну пачку. І одяг запакуймо, буденний і святочний. Наберем усього, кілько зможем, і виїдем, аби люди не виділи, як пани бідять.

Порадилися і зробили. Поле наймили людям, все продали, зібралися. Завтра треба виїжджати. Рано запрягли вони собі в бричку четверо коней, тоти гроші в пачці прикували до воза, аби не загубилися вночі абощо. Ладують на віз скриню і їдуть.

Від’їхали вони трохи, минули своє село, може, з п’ятнадцять кілометрів проїхали, і згинув їм кінь. А вони й кажуть:

— Ми ще троє маєм.

Запрягають вони тих троє і їдуть далі. Проїхали, може, яких десять кілометрів — другий кінь згинув. Та й каже вона до него:

— От видиш, добре той тобі казав: «Зачинаєш бідити від тої й тої години». Ади, вже пари коней нема.

— Ми ще маєм двоє, ми ще не пропадемо.

Так вони їхали, проїхали друге село, їдуть до третього, і надибав їх вечір. Заїхали в ліс. А тим лісом текла річка. Попри річку зробили дорогу. А від тої дороги до річки прірва була, може, десять, може, п’ятнадцять метрів було там. Йдуть вони позаду фіри під гору та й журяться. Смеркається. Вечір. Село минули. Десь треба переночувати.

— А де друге село? Чи ми доїдем, а як доїдем, то де будем ночувати, як маєм бути з людьми?

Ідуть ззаду і таке собі говорять. Гомонять собі. А то ліс. Щось скочило в корчах, коні сполошилися і просто в ту прірву. І потягли коні за собою віз, і впало все в ту кручу. А то силенно глибоко було. Їм було видко, як падали коні з возом, а подивилися згори вниз — лише шумка стала, нема ні коней, ні брички — нічого. Якби то хлоп, то ще би, може, щось думав, ще поліз би у воду, а пан де полізе у воду? То чужина, та й глибина, та й скала. Зажурилися вони, ідуть далі. Ідуть, дивляться, є якесь світло. Приходять вони на то світло, а то корчма. Десь би здалося переночувати. А це пани, хочуть переночувати по-панськи, а не мають нічого. Лиш то, що на них. Радяться: «Як ми маємо повечеряти, як ми маємо лужко наймити на нічліг?» І кажуть до жида:

— Грошей не маємо, ми дамо тобі в заставу з себе блюзку, аби переночували.

Жид узяв ту блюзку, дав їсти та й переночували. А рано повставали та і йдуть далі. Ідуть вони та й журяться. Він уже змерз. А вона в пальті. Вона не має бідити, лише він. Силенно зажурився він. Ідуть, цілий день ідуть — нема нічого. До найближчого села було, може, три кілометри. А там стоїт дуб великий. Пан каже:

— Під тим дубом ми спочинемо. Я вже не годен. З того усього трохи спочинемо.

Лише він сказав «спочинемо», їде фіра. На повозі пан їде. Є фірман і пан. Зрівнялися вони та й коло того дуба стали. Пан каже:

— Ти куди її під вечір ведеш?

Каже до цего пана, а він уже так змарнів та й такий зажурений. Та й каже тому панови:

— Я її нікуди не веду. Ми йдем обидвоє.

— Та куди ви йдете?

Цей ще нічого не відповів, а пан йому:

— Ти, я вижу, хочеш здоймити з неї пальто. Ти сам уже голий. Вона паня, а ти якийсь бурлака та й причепився до неї.

— Та ні, — каже, — пане, се моя жінка.

— Се не твоя жінка. Твоя жінка паня, а ти такий голий-голяк? Він каже, що жінка, а той каже, що нє. Та й каже чужий пан:

— Кажи — не кажи, а я її забираю. А як не хочеш дати, то продай її. Чи за гроші, чи задурно, а я її возьму. Ти не будеш над панами знущатися.

Він став, подумав. «Чи продам, чи задурно дам, то я її мати не буду, як така біда». Та й каже той чужий пан:

— Я вам даю п’ять минут на пораду. Ідіть набік і порадьтеся, що ти маєш за ню взяти, за жінку свою. Як ти кажеш, що то твоя жінка.

І пішла вона з ним на раду. Та й каже йому таке:

— Ти знаєш що, чоловіче? Таке йому скажім, аби він не міг виконати. Кілько тисяч, кілько соток, кілько десяток, кілько п’яток і одиниць. Позаписуймо то на папір і даймо йому: «От вам, пане. Як маєте такі гроші до копійки і все це нам дасте, то жінку вам продаю, а не маєте — то будьте здорові».

Пан прочитав то, витягає з-під сидіння велику бріфташку і рахує гроші. Ще видко, ще можна порахувати. Вирахував тисячі, вирахував сотки, вирахував десятки, п’ятки, одиниці. І як вони сказали, так він усе виконав.

— А видиш, — каже, — що забаг, то маєш. Та й віддає гроші. А той каже:

— Я не маю в що гроші брати. А вона каже:

— В мене є хустка шовкова.

Виймає хустку, таку файну, дорогу шовкову хустку. А він каже:

— Якби я знав, що в тебе хустка була, то ми би були за цю хустку ще ніч десь переночували. А я не знав.

Вона також не знала, бо не мала бідити. Дала вона ту хустку, він гроші завив. Так багато тих грошей, таке, як півголови, а може, й більше. Узяв ту хустку та й заплакав. А той пан подав їй руку, вискочила вона на то сидіння, і поїхали пани. А він лишився сам.

Зажурився, втомився: і спати хоче, і їсти хоче. І не годен вже йти. Але є хустка з грішми. Він ту хустку поклав під дуб, а сам приліг, оперся на лікоть і заснув. Смеркалося.

А є такі орли, що як сонце заходить, то вони йдуть полювати. Люди забираються з поля, а орли починають своє полювання. Летів орел та й вздрів, що чоловік спить, а коло него щось червоне, жарке. Йому здалося, що то кавалок м’яса. Несе десь хлоп м’ясо. Прилетів орел, ту хустку з грішми взяв та й полетів.

Як орел летів, злопотів крильми та й того збудив. Дивиться він — нема грошей. Нема жінки, нема майна, нема грошей і нема блюзки. Лишився в сорочці і в споднях. І голоден, і зморений.

Іде, дивиться — блищить світло. Заходить у ту хату, а там сидить жид, торгує горівкою. Корчма. Каже він корчмареви:

— Переночуй мене і нагодуй мене. Грошей у мене нема і нічого нема. Я тобі буду за це завтра відробляти. Що скажеш, то буду робити.

Жид дав йому повечеряти і в теплій хаті переночував. А рано він узяв у того жида якусь блюзку і рубає дрова. Рубав оден день, а на другий на руках йому міхурі поробилися, бо він ніколи цего не робив. Він руками телепає, що не годен дрова рубати. Жид його якось там підлікував і дав йому легшу роботу.

Пробув він у того жида рік, звик до тої роботи, заспокоївся, забув трохи за свою біду. І руки йому вже не болять.

Рубає він на другий рік у жида дрова, і привіз йому хтось метер дров. То було два метри довго, а півметра зависоко. Зачав рубати, а то такі чисті, такі файні патики. Він уже колись на тому нарозумився, бо в него були дерев’яні вози, і були в них грабові осі (тепер «вісь» кажуть). Каже він жидови:

— Дивися, за сей оден патик, як його файно обробити, ти озмеш метер дров. Такого чистого й акуратного патика трудно дістати. Хлоп купить його, бо хлоп у ліс не піде — то невольно в лісі рубати.

А жид каже:

— Е, та ти мудрий чоловік. Ану, чи то буде правда?

Обробив він той патик та й ще оден. Жид виніс їх на базар і за них два метри дров привіз.

— Е, чоловіче, ти в мене ґазда був би, — каже жид. — Ти в мене робиш прибуток.

А там недалеко був майстер від столярки. Той майстер йому трохи підказував, показував, і на третій рік наш пан навчився вже двері робити, вікна, шафи. Навчився, бо то був мудрий чоловік. І вже не хоче бути в жида, бо жид йому не платить, а він хоче мати якісь гроші. Каже:

— Як ви не хочете платити, то я йду в місто. Десь найду собі роботу.

Відійшов, файно ся вбрав. Він же сам себе на майстра навчив, іде він у місто. А на однім панськім подвір’ї сваряться два майстри і баба. Баба привела два майстри і каже:

— Ви зробіть мені з оцего ясеня шафу. А майстри кажуть:

— З цего ясеня не вийде шафа. А вона їм:

— Та, може, вийде. Ви ж майстри.

Вони хотіли бабу обдурити абощо. А ясень стоїть у баби на краю подвір’я. Перечаться вони коло него, а він надходить, сей пан. Несе на собі пилку, ґембель, торбу, тоти всі вінклі — геть то все несе майстер. Баба каже:

— А може, ти майстер?

— Майстер.

— То нас уже четверо буде. Я кажу, що з цего ясеня може вийти шафа, а може не вийти. Точно не знаю, бо я не майстер. А цих два майстри кажуть, що не вийде з цего шафа. Як ти майстер, то скажи нам: вийде чи не вийде?

Він подивився на того ясеня і сказав:

— Вийде.

А ті два кажуть:

— То ти кажеш, що вийде?

— Вийде.

— Ну то як вийде, то роби. Ми робити не будем, бо нам не вийде. Ми маєм свій рахунок. То треба на трачку, треба пилити, треба оббити — нам не вийде з сего. А тобі як вийде, то ти й роби.

А вона каже:

— Знаєте що? Ви поможіть йому сего ясеня стяти й перетяти, бо він сам не зріже його. А потому він буде робити сам.

— Добре.

Пішла до хати і дивиться через вікно. Вони зрубали ясеня, і ясень упав. Угорі мав він три вила, розходився на три. Орел ніс хустку з грішми та й поклав її в ті вила. Тепер ясень упав і ті гроші впали. А та хустка була шовкова, і їй нічого не шкодило. І грошам нічого не пошкодило. Вони до тих грошей. Що за гроші? Розвивають, дивляться — гро-о-оші! Ті два кажуть:

— Це наші гроші. А він каже:

— Мої гроші, бо я майстер. Я казав, що шафа вийде. Якби не я, то ви би його не різали, був би ясень стояв.

І почали сваритися. І тих два того третього замагають. А з сусіднього дому дивилася на то з вікна пані. Побачила, що вони сваряться, і прийшла.

— Чого ви ся сварите?

— Ми ясень зрізали, отут упали гроші з него. Цей чоловік каже, що гроші його, а ми кажем, що наші.

А той чоловік подивився і каже:

— Нє, це таки мої гроші. І далі:

— Ану, — каже, — будем рахувати, — скілько тих грошей є. Я скажу наперед, яка тут сума і скілько має бути тисяч, скілько соток, десяток, п’яток і одиниць. Як на моє вийде, то мої гроші.

Порахували — вийшло якраз так, як він сказав.

— Ти вгадав. А як ти то вгадав? А пані так дивиться на то збоку.

— Бо я, — каже, — продав за ці гроші жінку. Ліг під дубом зажурений спати, а хтось мої гроші вкрав. То орел, певно, взяв та й заніс гроші. Се мої гроші.

А пані взяла ті гроші та й каже тим двом майстрам:

— Ви йдіть собі додому, а ти ходи до хати. Той пішов до хати, а вона й каже:

— Ти мене пізнаєш?

— Нє.

Вона за три роки поправилася, бо їй було дуже добре. А він схуд і нензний став, як дід. Не пізнає її.

— А ти забув, як ти казав, що будем бідити, як наші коні пропали в кручі, як ти жидови блюзку дав?

А він каже:

— Так, так, це я тебе продав. І якраз сі гроші найшлися, се наші гроші. А де ж той, — каже, — чоловік, що тебе купив?

— А то, — каже, — був такий чоловік, що з ним ніяк не можна було жити. Якийсь загорений був чи що. Ми з ним жили не цілий рік. Він пару раз заслаб, а потому вздрів, що буде вмирати, і записав на мене весь свій маєток, у два рази такий, як ми мали. Кров його залляла, і він помер. А тепер ти мій чоловік, а я твоя жінка.

І стали вони разом жити. І треба їм було кухаря доброго. А я якраз ішов. Вони й кажуть:

— Може, ти кухар?

— Кухар, — кажу я.

— А ти що вмієш варити?

А я нічого не вмію варити, лиш джур. А джур як збіг, то я аж до Копачинець добіг.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Копачинці, Городенківського району, Івано-Франківської області
12 березня 1988 року
Оповідач: Дутка Петро Якович (1910 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.