Українські народні казки

Коли бідувати
Українська народна казка Гуцульщини

Поїхав чоловік за дровами в ліс. Рубає дрова, дивиться, іде старенький-старенький дідок. І каже йому:

— Чоловіче, коли ти хочеш бідувати, замолоду чи на старість? А він подумав та й говорить:

— Ліпше замолоду бідувати, бо я ще дужий, а потому, на старість, уже не годен буду терпіти біду.

— Добре, — каже дідо, — їдь додому. Відтепер розпочнеш бідувати.

Їде чоловік додому, і на дорозі заслаб йому один кінь. Випряг він слабого коня і одним поїхав додому. Під’їхає він, дивиться, а то лиш дим куриться, де хата була. А жінка говорить, що хата згоріла. А він їй каже, що погинув один кінь. Він знає, що мають вони бідувати, але жінці про того діда не каже нічого.

— Що тепер будемо робити? — питає жінка. А він каже:

— Залишилася мандибурка * в пивниці. Берім її в мішок і їдьмо в світ.

У них було два хлопчики, одному п’ять років, а другому — два. Посідали вони всі на фіру і їдуть. Проїхали трохи, поголодніли діти, хочуть їсти. А коло дороги були невеликі корчики.

— Розложимо тут ватру, — каже чоловік, — і спечемо дітям мандибурки. А потім, — каже, — доберемося до якогось двора і будемо там служити.

А в той час над’їхав дорогою пан: три коні, бричка. Фірман поганяє, а пан сидить і роззирається. Побачив пан тих людей та й каже фірманови:

— Спри коні.

Пан побачив, що дуже файна жінка.

— Іди і скажи тій жінці, най іде сюди. Бо мене болить живіт. Най іде мене розмастити.

Жінка каже:

— Я не вмію мастити, я не йду.

— Ідіть, — каже фірман, — бо пан застрілить вас. Він має револьвер.

Каже чоловік:

— Іди, небого, та трохи там розмасти, та й кажи, що вже зробила. Та й най пан їде собі.

Коли жінка вилізла на ту бричку, пан сказав фірманови:

— Поганяй.

І повезли жінку. Заплакав бідний чоловік. Поклав синочків на фіру і сказав:

— Їдемо далі.

Не проїхали вони і десяти метрів, як упав і погинув кінь. Тоді він узяв більшого за ручку, а меншого на руках несе. Та й пішов. Та й видить, за водою уже двір панський. Він хоче до того двору добратися, а тут річка. Говорить він більшому хлопцеви:

— Ти посидь тут, а я перенесу маленького на той бік.

Дійшов з малим до половини річки, чує, позаду більший хлопчик плаче. Подивився, а то з лісу вибіг вовк, взяв бідного хлопчика і поніс у ліс. Чоловік з того страху не міг удержати меншу дитину і упустив у воду. Більшого взяв вовк, менший утопився, остався чоловік самий.

Побрів він через річку до панського палацу. І говорить панови:

— Пане, вам не треба наймита?

— Мені треба фірмана, — каже пан.

— Добре, я буду фірманом.

— Поробиш рік, — говорить пан, — а в рік дістанеш плату.

— Добре, мені аби лиш їсти давали. Поробив він рік, а пан говорить:

— Зробиш нині зі мною ще одну фірманку * і дістанеш плату. Дав йому пан стрільбу і каже:

— Іди вбий у стайні коня.

Він застрілив того коня. Пан закликав наймитів, висадили того вбитого коня на віз і їдуть. Куди, він не знає. І приїхали оба з паном під високу-високу гору. Пан каже йому:

— На ніж, розпори цего вбитого коня і вибери все з середини. Він зробив, як пан казав. А пан каже:

— Залізай у коня. Як не полізеш, я тебе застрілю.

Заліз він, і пан зашив його в тому коні. А тоді сів пан на фіру і поїхав до свойого палацу. А велика птаха гриф узяла того коня

і понесла на ту високу гору. І розірвав гриф того коня, а чоловік був ще живий. І заговорив до него птах людським голосом:

— Сідай на мене, і я тебе понесу на землю. Бо ти з цеї гори сам ніколи не годен зійти.

Коли злетіли на землю, гриф сказав чоловікови:

— Іди до того пана і знову будеш у него робити. А чоловік говорить:

— Пан пізнає мене і уб’є.

— Не бійся. Він тебе не пізнає. А за рік, як приїдеш сюди знов з таким конем, то ти говори панови, щоби показав тобі, як лізти в коня. Ти маєш сам знати, що тобі робити, як пан залізе в коня. А мені пан уже тілько дав тих коней з людьми, що я вже не хочу того більше видіти.

Вертає чоловік до пана й говорить:

— Пане, вам не треба наймита? А пан не пізнав його та й каже:

— Мені треба фірмана. Поробиш рік і тоді одержиш плату. Минає рік. Пан говорить йому:

— Поїдемо ще в одну фірманку. Іди до стайні й застріль коня. А він уже знає, що то має бути. Та й каже:

— Пане, шкода коня. А пан говорить:

— Так треба.

Застрілив він коня. Пан закликав наймитів, висадили вбитого коня на фіру і поїхали під ту саму гору. Пан говорить:

— Бери ніж, розріж коневи черево і все повитягай, що там у ньому є.

Чоловік узяв ніж, розрізав коня, повитягав усе, а пан наставив на нього зброю і говорить:

— Лізь там.

Пхає чоловік ноги.

— То не так.

— А хто ж там годен залізти? — каже чоловік.

— Лізь, бо вб’ю, — говорить пан.

— Пане, я послухаю, я полізу, лиш покажіть мені, як.

Тоді пан нагнув голову, щоб показати, як лізти. А чоловік його потрутив і забив у коня. Він уже знав, де пан поклав ту иглу * й нитку, і скоро зашив коня.

Тоді прилетів птах гриф. У дзьобі в него мішок. Він говорить чоловікови:

— Візьми собі це за те, що ти погубив цего пана. І до панського двору вже не повертайся. Їдь собі додому, там, де ти колись жив, де твоя хата згоріла.

А той мішок був повний золота й грошей.

Чоловік поклав мішок на фіру, сів і їде. Приїхав до тої самої ріки. Дав коням перепочити і дивиться в воду. А там купаються два хлопчики. Один маленький, а другий більший. Говорить маленький більшому:

— Звідки ти?

— А хто його знає, — каже більший хлопчик. — Хатка наша згоріла, ми їхали, пан ухопив нашу маму. Тато ніс меншого братчика через воду, а мене вхопив вовк.

Тоді менший хлопчик сказав:

— Ти мій братчик. Як тебе узяв вовк, тато мене упустив у воду, І мене, — каже, — імили риболови.

А другий хлопчик говорить:

— А мене мисливці відняли у вовка.

А чоловік то все чує. І пізнав своїх дітей. А близенько купалися пан і паня, і вона пізнала свого чоловіка і своїх синів. Тоді вони, обоє разом, і чоловік, і жінка, кинулися до своїх дітей. А пан не хотів пускати жінку. Чоловік сказав йому:

— Ти брав мою жінку, щоб тебе мастила, а тепер я тебе розмащу.

Пішов він до свойого воза, узяв запруту * і так розмастив пана, що він уже більше не рушався.

Взяв чоловік хлопців, жінку і поїхали вони там, де їхня хата згоріла, додому поїхали. Та побудували нову хату і зажили всі разом. І аж тоді розказав чоловік жінці, що старенький дід питав його в лісі: «Коли ти хочеш бідувати?»

— А я йому сказав, що замолоду, а не на старість. І тепер, жінко, вже нам біди не буде, бо ми своє відбідували. Будемо тепер добре жити.

Походження та примітки

* Мандибу́рка — картопля.

* Фірма́нка — поїздка кіньми.

* Игла́ — голка.

* Запру́та — довгий дрючок для обв’язування сіна, соломи або хмизу на возі.

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Село Долішній Спас, Косівського району, Івано-Франківської області
16 липня 1987 року
Оповідач: Юрченко Катерина Лук’янівна (1915 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Коли бідувати
Українська народна казка Покуття

Були двоє людей, чоловік і жінка. Вони були багачі, мали наймити, наймички. І жінка кожної неділі пекла хліб, а чоловік ходив у церкву. І ось прийшов до неї одної неділі бог. І питає:

— Де чоловік? А вона каже:

— Пішов до церкви.

— А що ти за це хочеш, що ти робиш гріх, бо кожної неділі печеш хліб — замолоду бідувати чи на старість?

А вона каже:

— Прийде чоловік з церкви та й я пораджуся з ним. Та прийдете другий раз, і я вам скажу.

Прийшов чоловік з церкви, а вона каже:

— Чоловіче, був у нас якийсь старець і питався, що я хочу за то, що в неділю хліб печу: чи замолоду бідувати, чи на старість?

А він каже:

— Жінко, ліпше нам замолоду бідувати, а на старість буде нам добре.

Прийшов бог та й питає:

— Як ви з чоловіком порадилися?

— Та ліпше нам, — каже, — замолоду бідувати, а на старість щоб добре було.

На другий день пішли вони кукурудзи сапати, а то все їхнє багатство погоріло, і худоба погоріла — все-все. Прийшли додому — нема вже нічого. І тих наймитів і наймичок повідряджували, бо вже нема що робити. А на третій день взяли вони збаночок води, бо хліба не було, і знов пішли сапати кукурудзи. Сапають вони, дивляться, їде пан. І питає:

— Ґаздо, у вас нема води попити? Бо така спрага. А чоловік каже:

— Є. Віднеси, жінко, панови води.

Жінка взяла збаночок, підійшла до брички, подала панови води. А тоді пан сказав:

— Чоловіче, продай мені свою жінку. А чоловік каже:

— У мене все майно пропало, я лишився тільки з нею. Як продати дружину?

А жінка каже тихо до чоловіка:

— Ти мене продай, гроші озми, а я назад втечу. І ми собі зліпим хату і якось будем бідувати.

Чоловік каже панови:

— Най буде. Я продаю.

Пан зійшов з брички, дає гроші — нема в що чоловікови гроші взяти.

А жінка мала фартушину. Скинула вона її, він висипав гроші в той фартушок, жінка сіла з паном на бричку і поїхала. А чоловік заплакав, зав’язав гроші, поклав їх і повернувся сапати кукурудзи.

А орел прилетів, той фартушок з грішми взяв і полетів. Чоловік з сапою за ним ганяв, бився з ним, щоби гроші пустив, а орел полетів і гроші забрав.

Лишив чоловік сапати ті кукурудзи, думає: «Що мені з них? Піду я ліпше десь ковалем робити». Наймився він в однім селі робити ковалем, заробив трохи грошей і думає: «Може, моя жінка вернеться, покладем собі хатку».

А пан жінку далеко завіз, і вона не знала, куди тікати, і жила з паном. А чоловік думає: «Заробив я вже трохи грошей, піду ще трохи лісу зароблю. Як прийде жінка, будем будуватися». Все він думає про жінку.

Рубав він з людьми ліс. Зрубали одно дерево, а з дерева впало гніздо і в ньому фартушок з грішми. Він той вузлик підняв, притулив до себе і каже:

— Це мої гроші.

Всі сказали грішми ділитися, а він каже:

— Нікому не дам, це мої гроші.

Ті люди пішли до пана, щоб пан розсудив, кому ті гроші мають бути. Пан покликав інших панів, і була серед них паня, що її чоловік уже вмер. Вона приїхала на той суд. І закликали їх усіх з тими грішми. І пани розсудили: віддати гроші тому панови, що його ліс. А той чоловік каже:

— Гроші не віддам нікому. І панови не віддам. Бо я дружину продав за ці гроші.

І почав плакати. Тоді каже та паня:

— Як ви доведете, що ви дружину продали, що то таки ваші гроші? А він каже:

— Вона дала цей фартушок, бо пан не мав у що гроші зсипати. Ади ось цей фартушок.

І тоді вона сказала:

— Та ж ти мій чоловік, а я твоя жінка. Я тобі сама цей фартушок дала.

І вона його забрала, і він з нею жив уже в панстві. І на старість їм добре жилися.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
12 квітня 1987 року
Оповідач: Ворощук Калина Іванівна (1925)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Коли бідувати
Українська народна казка Покуття

Оден чоловік був дуже великий ґазда. Була в него жінка й два хлопчики. Запряг він штири воли і їде за дровами в ліс. Приїхав, воли випрягає, аби ся пасли, а сам рубає дрова. Нарубав повну фіру, на штири воли. Мав він з собою старшого хлопця.

— Біжи, — каже, — синку, прижени воли і будем їхати додому. Я вже наклав фіру дров.

Хлопець пішов за волами, а до чоловіка приходить старий дід, сивий такий, як святий Николай. І каже йому:

— Ґаздо, коли ти хоч’ бути щасливий — замолоду чи на старість? Він став та й сам не знає, що казати.

— Кажи, бо я не маю коли. Коли хоч’ бути щасливий? А він йому:

— На старість хочу бути щасливий. Бо як я молодий, то як-небудь потручу перед себе біду. А як буду старий, то не годен буду з бідою тягатися.

І дід зник. А хлопець пригонить лиш два воли.

— Що є? А де ще два воли?

— Тату, два воли вовки з’їли. Каже тато:

— То давай тих два воли. Запрягаєм їх та й поїдем додому. Наклав він фіру на штири воли, а тягнуть два. Ідуть вони з хлопцем додому. Дорога рівна, сухенька, та й тягнуть два воли тоту фіру, що мали штири тягнути. Їдуть, їдуть, зашпортався віл на рівні дорозі і зламав ногу. Ну й що чоловік тепер буде робити? Одним волом таку фіру не буде тягнути. Лишає він на дорозі дрова і цего одного вола. Бере хлопця за руку, а в другу руку батіг і йде додому. Питає жінка:

— А де дрова?

— Нема, жінко.

— А воли де?

— Ой, жінко, таке сталося. Двох волів вовки з’їли, а оден зламав ногу. А четвертого я лишив на дорозі і дрова лишив.

Зажурилися обидвоє ґаздів та вже не хотіли й вечеряти. Полягали спати. А досвіта встають, би дати їсти худобі. Пішов чоловік до стайні подивитися — нічогісінько нема живого, все погинуло. Живої навіть одної лапки нема. Плачуть вони, чоловік і жінка.

І ніц не каже чоловік, бо знає, що так має бути. А жінка є жінка — переплакала цілий день. З тої гризоти навіть їсти не варить. Прийшов вечір, та й полягали вони знов спати. Сплять вони, а то щось дуже видко надворі стало. Він устав, підійшов до вікна, а то горить його господарка. Все горить. Імилася вже й хата. Він живо збудив жінку, діти. Похапали вони їх і вискочили з хати через вікно. І лишилося від вогню лиш те, що в них і на них.

З їхньої господарки лишився лиш попіл, їх двоє і двоє дітей.

— Жінко, що тепер будем робити? Ані грошей, ані хліба. Жінка каже:

— Я знаю, що робити? Що скажеш, то будем робити.

— Ходім, жінко, у світ, межи люди. Будем десь служити, щось заробляти та й якось будем жити поміж людьми.

Одного хлопчика взяли за руку, а другого на руки і пішли. Ідуть вони, йдуть, змучилися і голодні вже. А при дорозі керниця була. Каже чоловік:

— Сідаймо коло тої керниці. Я маю в кишени пару барабуль, назбираємо сміття, спечемо їх. З’їмо, нап’ємося води та й будем дужчі.

— Най буде, — каже жінка.

Та й посідали вони коло тої керниці, напилися води, назбирали сміття, спекли барабулі. Куриться огонь, та й сидять всі четверо коло него.

А дорогою їде з фірманом пан. Файні коні, бричка файна, і каже пан фірманови:

— Стань.

— Що є, пане?

— Ану йди подивися, що там коло керниці куриться.

— Добре, пане. Але як я піду подивитися, що я тим людям маю казати?

— Скажеш: «Пан забули дома сірники». Аби ті люди дали вуглика, бо пан хочуть закурити люльку. І подивися, що там за люди сидять. І прийдеш скажеш мені.

Пішов фірман до тих людей, а там сидять чоловік, жінка і двоє дітей, два хлопчики. Куриться вогник, і вони сидять коло него. Прийшов фірман, поздоровкався з ними і каже:

— Я, чоловіче, маю до вас просьбу. Пан забули дома сірники і не мають чим припалити люльку. Дайте вуглика.

— Дамо, чого не дамо? Нате, беріть вуглика, най пан закурить люльку.

Повернувся фірман до пана. А панови не треба вуглика, в него сірники є. Питається він:

— Що там за люди сидять?

— Пане, там сидять жінка й чоловік. І два хлопчики коло них. Чоловік не старий ще, молодий. І файний чоловік, але жінка яка файна! Кілько-м жінок видів, ще-м такої файної не видів.

Каже пан:

— Іди до тих людей ще раз.

— Чого?

— Іди дай чоловікови ці гроші і скажи, би пустив до мене жінку, аби розшурувала мені черево, бо я дуже заслаб.

Приходить фірман до тих людей і дає чоловікови гроші.

— Нате, чоловіче, ці гроші дали пан, аби-сте пустили до него свою жінку, бо пан дуже заслабли, їм треба черево розшурувати.

А жінка на те:

— Я не йду.

Чоловік узяв гроші та й каже:

— Жінко, іди з ним. Нічого не маєм, то нам гроші здадуться в дорозі. Видиш, що не маєм нічого.

— Я не йду.

Як зачали припрошати то фірман, то чоловік, жінка погодилася і пішла. Приходить до пана, зазирає, думає справді, що пан слабий. А пан жінку за руку та й потягнув до себе. Фірман дав коням по батогови, і поїхали, і жінку вкрали. Чоловік подивився — лишень мріє за жінкою, поїхала з паном.

Лишився він коло тої керниці з хлопчиками. Посадів трохи, з’їв тих барабуль. Та й не буде сидіти там цілий день, ані два дни — треба десь іти. Одного хлопчика взяв на руки, а другого за руку та й іде. Ішов, ішов та й прийшов до якоїсь річки. Треба переходити, а нема ні моста, ні кладки, ані ступанок ніяких. Він може перейти вбрід, чоловік, але діти не перейдуть, бо вода велика, ще потопляться. Він має меншого хлопця на руках, а більшому каже:

— Ти лишайся на цім боці. Я його перенесу, а тоді вернуся за тобою і перенесу тебе.

— Най буде, — сказав хлопець та й лишився на цім боці, а меншого тато поніс.

Несе він того хлопця малого, вже з ним серед річки, а хлопчик на руках пообзирався на свого брата, що лишився на цім боці.

— Тату, — каже, — мого братчика вовк ухватив!

Чоловік пообзирався — вовк потяг хлопчика! Чоловік напудився, руки йому стряслися, та й пустив у воду меншого хлопчика. І поплив малий за водою. Вже нема хлопчиків, лишився чоловік самий серед води.

Вийшов він з річки на сухе і думає: «Що тепер робити? Треба йти служити. Але де йти служити? До бідного не піду, бо в него нема що робити. Піду до пана дідича». Приходить він до пана та й каже:

— Може, пану треба наймита, фірмана? А пан йому:

— Мені треба фірмана. Був у мене оден, та вже відслужився, пішов. Ставай на рік.

Погодилися за плату, і лишився він служити рік у пана. Робить все по господарці, бо був ґазда та й все в господарці розумів. Сподобався він панови. В кілька день каже пан:

— Запрягай штири коні та й десь обидва поїдемо.

— Добре, прошу пана.

Запряг він коні, вимостив файно бричку сіном, позастелював, приїхав перед ґанок.

— Вже, пане, все готове.

Пан вийшов, посідали і їдуть. Але фірман не знає, куди вони їдуть, лишень пан знає. Приїхали вони до високої гори, трохи не до неба. Каже пан:

— Стань, фірмане.

Фірман став, пан зліз з воза. Та й фірман зліз.

— Випрягай одного коня.

Фірман випряг одного, коня, а три лишаються коло воза. Пан узяв того коня за капейстру і відвів трохи далі. Та витягнув з кишені револьвера і коня застрілив. А тоді каже фірманови так:

— Бери цего коня розпори і витягай все зсередини, щоби кінь був порожній.

Фірман так зробив. А пан йому каже:

— Залазь, фірмане, в цего коня.

Фірман не хоче, боїться. Пан дістає револьвера з кишені.

— Ади, коня вбив, зараз і тебе вб’ю. Залазь.

Фірман заліз, бо кожний за життя боїться. Заліз, а пан витяг шило, дратву і фірмана зашив у кони. Тоді з тої високої гори злетів птах, вхопив коня з тим чоловіком у дзьоб і поніс на гору. А пан сів на віз та й поїхав трьома кіньми додому.

Птах того коня на горі роздовбав, дивиться, а в тім кони ґазда, що має бути на старість щасливий.

— Ґаздо, я тебе навіть дзьобом не зачеплю. Лиш зроби мені те, що я тобі скажу.

А він йому:

— Як зможу, то зроблю. Хіба така буде справа, що не зможу.

— Я тебе зараз знесу надолину. Та як виніс нагору, так і знесу, бо ти сам відци не зійдеш, розіб’єшся.

Взяв його птах у дзьоб, зніс надолину і каже йому так:

— Іди в село і попроси в людей іншого вбрання, бо ти обмащений у крови. Переберися і йди знов до того пана, що ти був, і знов годися на рік. Він тебе не пізнає: буде думати, що я тебе з’їв. А пан знов з тобою сюди приїде, бо він все сюди їде, я поїв уже багато його слуг. Тепер я хочу з’їсти самого пана. Пан знов випряже коня, уб’є і скаже тобі: «Залазь у коня». Ти ж би-с панови сказав, що «я, пане, залізу в коня, але вперед ви залазьте і покажіть мені як. Тоді я полізу». Пан буде пужяти тебе, казати, що вб’є, а ти аби-с ніц не боявся. Аби-с у коня не залазив, най пан залазить. А ти би-с злагодив шило й дратву і пана зашив у кони, як пан тебе зашивав. А за те, що ти зробиш так, я тобі файні гроші дам.

Пішов той чоловік у село. Попросив у людей іншого вбрання, хоч старого, але чистенького. Перебрався та й іде до того самого пана, де він був, найматися на рік. Сказав «добрий день», і пан відповів. Каже він панови:

— Я прийшов у справі. Може, панови треба наймита-фірмана? Я бідний чоловік, хотів би-м щось заробити.

А пан каже:

— Мені треба фірмана. Був у мене оден, та відслужився і вже нема його.

Погодилися вони з паном за плату, та й знов він у того пана служить.

Але пан його не пізнай.

Файно він усе робить, у поле іде та й коло коней ходить. А в пару день пан каже:

— Запрягай, фірмане, пару коней. Поїдем десь оба.

А фірман уже знає куди. Злагодив файно віз, застелив. Та підрихтував собі шило і дратву. Птах йому сказав, з чим він має їхати. Під’їхав до ґанку.

— Вже, прошу пана, можем їхати. Все готове.

Пан зібрався, вийшов, сідає коло фірмана, і поїхали, їдуть вони, їдуть, приїхали на то саме місце, до тої гори.

— Стань, фірмане.

Фірман став, позлазили вони обидва з воза. Пан робить то, що робив. Сказав випрягти одного коня. Витягнув револьвера з кишені і вбив того коня. Та й каже:

— Фірмане, розпорюй коня і все зсередини викидай.

Фірман махом то зробив, бо вже має практику — якось це робив.

— Залазь у черево коня. Фірман каже:

— Нє, пане, вперед ви залазьте в коня. А пан:

— Що ти балакаєш? Я зараз уб’ю тебе.

Свариться пан, хоче вбити його. А він не боїться, каже:

— Пане, ви не маєте мене за що воювати. Я полізу в коня, я не кажу, що не полізу. Але вперед ви полізьте. Най я ся подивлю, як то робити.

Пан не хотів, не хотів, а нарешті вздрів, що наймит так уперся, та й заліз у коня. Показує фірманови, як то робити. А фірман його відци потрутив, ту шкіру стулив докупи, взяв шило й нитки і зашиває пана в кони, як птах йому сказав. Зашив пана, тоді птах злетів з тої гори, взяв коня з паном у дзьоб і поніс на гору. А фірманови сказав:

— Ти, ґаздо, почекай трохи надолині. Я тобі заплачу.

Птах з’їв там пана та й того коня. А фірманови скинув з гори п’ять міхів золота за то, що він йому пана дав. Та й каже птах:

— Ґаздо, бери ці міхи на фіру. Я поможу тобі їх висадити. І на той фільварок, де ти був, уже не їдь. Тепер ти вже сам будеш паном. Маєш золото, маєш три коні і фіру. Їдь до міста і купи собі там будинок. Будеш жити в місті і наймитом уже не будеш.

Подякував чоловік птахови, сів і поїхав. Поїхав до міста, купив файний будинок, завів собі склеп. Накупив добірних товарів, зробився склепарем і продає. І дуже до него люди йдуть все купувати. Торгує він і наймає на рік наймита, бо не годен сам усе робити.

І торгував він собі, і люди його сподобали, і він людей. Так йому все добре йде, як з води. Люди всі склепи занехали, а до него йдуть.

Одного разу приводять до него двох хлопців. Невеликих, немалих, півпарубків уже. Та й просять його ті хлопці:

— Пане, може би ми наймилися у вас служити?

Він подивився на ті хлопці і чогось дуже собі їх сподобав. Так йому пристали ті хлопці до душі. Так він любить їх, що в пазуху би сховав. Каже:

— В мене є наймит, але вже відслужує. Будете, — каже, — в мене обидва.

Згодилися ті хлопці за плату і служать. І так пана люблять, а пан їх. Файно він тих хлопців годує, файно вбирає, а вони все файно роблять — файно є.

Одного разу пішли вони обидва щось пантрувати. Походжають собі там, походжають, пантрують. Недалеко пройшли пан з панею. Мали багато валізок — десь вони переходили. Склали свої валізки на купу. Пані лишається коло тих валізок, коло пакунків. А пан іде принести решту пакунків. Пані стоїть недалеко хлопців. А хлопці балакають собі.

Каже оден:

— Мой, ти знаєш що? Я навіть не знаю, як я ся називаю. Не знаю, який мій тато був, мама — ніц не знаю.

Так хлопець до хлопця каже. А другий йому:

— Я також не знаю. Але як же то було? Де ж ти виріс, що ти нікого не пам’ятаєш? І я мало що пам’ятаю.

А той каже:

— Мама з татом ішли, і ми коло керниці пекли барабулі. В мене був ще братчик, молодший за мене. Ми сиділи, над’їхав пан і маму вкрав. А ми з братом і татом лишилися коло керниці. Тато взяв мене за руку, а меншого брата ніс на руках. Переходив річку, мене лишив на цім боці, а меншого брата поніс. Мене вхопив у зуби вовк. А там пасли пастухи і мене відборонили, від вовка відоймили. І виріс я межи чужими людьми, і мало що пам’ятаю, а оце, що я розказав, пам’ятав, як через сон. Пам’ятаю ще, як тато кинув меншого брата у воду. Напудився і пустив його з рук. А менший каже так:

— Тато мене кинув, і я був топився, але там риболовець ловив рибу та й мене зловив. Я також виріс у чужих людей і не знаю, як ся називаю.

Хлопці собі це говорили, а пані сиділа коло своїх пакунків і слухала. І вона собі те все пригадала. Вислухала вона бесіду — її хлопці.

Приходить пан, приносить решту пакунків. Дивиться, а пані плаче. Він питається її:

— Що з тобою, що ти плачеш?

— Нічого.

Не хоче сказати, чого вона плаче. Пан дивиться, а там ходять ті хлопці. Каже їй:

— Ага! Ці хлопці тебе чимось покривдили. Може, в тебе каменем кинули?

Пані мовчить. Пан тоді:

— Я бачу, ці хлопці тобі докучили. Іду я до їх пана. Він таких збуїв тримає?

І пішов той пан до крамаря сваритися, що хлопці покривдили його жінку, і жінка плаче. А цей пан був великий начальник, велике право мав. І хотів він тих хлопців повісити. За те, що покривдили його жінку.

Вже злагодили шибеницю, ведуть хлопців вішати. Задурно, запусто. Але в житті буває всіляко. Пані вздріла, що то не жарт, біжить до тих хлопців і лапає їх обидвох. І каже:

— Я їх не дам вішати! То мої синочки! Пригорнула їх до себе і каже:

— Це мої діти.

Подивилася на того крамаря і пізнала його.

— Це, — каже, — чоловік мій перший. А це — мій пан. Людей там було багато, коло тої шибениці. І присудили цего пана вбити. За те, що хотів вішати невинних хлопців. І вбили пана, бо там громада була і ніхто не міг його порятувати.

Пані забирає свої пакунки і несе до свого чоловіка, до крамаря. А хлопці — це їх діти. Посходилися вони всі разом. І файно жили, і ґаздували, і діти їм повиростали. І добре вони на старість жили.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
15 листопада 1987 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.