Українські народні казки

Коли ліпше в гаразді жити

Українська народна казка Гуцульщини

Був собі пан, що не знав, що то таке біда. Вженився він і господарював з жінкою. Одного разу їдуть вони на ярмарок до міста, а з-під моста виходить баба. І питає: — Чоловіче, ти знаєш, що таке біда?

— Ні.

— То будеш, — каже, — знати. І питає його баба:

— Як тобі краще: бідити в молоді роки, а на старість жити в гаразді, чи молодому жити в гаразді, а на старість бідити?

А жінка сказала:

— Ліпше на старість жити в гаразді.

І чоловік сказав, що ліпше на старість жити в гаразді. Баба каже чоловікови:

— То будеш багато бідити. Але на старість будеш жити в гаразді. Приїхали вони з жінкою з міста, а вдома все згоріло на попіл. Доми, худоба — все згоріло. Вертається пан додому, а люди на дорозі йому кажуть:

— Вже не маєш чого їхати додому, все згоріло в тебе. Подивився він на згарище і вертає назад до міста. А навстрічу їде пан на кони.

— Здоров, — каже, — чоловіче!

— Здоров, пане. Каже той пан:

— Продай жінку.

— Та як, — каже, — продати? Все згоріло, та ще й жінки не мати? А жінка каже:

— Ти продай.

То він продав і жінку. Дав йому пан шапку грошей. І коли вони з жінкою розходилися, дали одно одному знак. Мали вони золотий перстень і вишивану хустину. І розділили вони пополовині той перстень і ту хустину. І пан узяв жінку на кони й поїхав. А той поїхав своїми кіньми до міста.

У місті він продав коні, бричку і заплатив собі в готелі за рік квартиру з їдою. Та заки вийшли тоти гроші, файно жив, їв, пив. Але подивився — гроші минаються. До чого братися?

Зайшов він до корчми. А в корчмі сидить чотири чоловіки, п’ють і говорять. Кажуть, що один дідич потребує майстрів, а майстрів нема. А він це почув і питає в тих чоловіків, де такий пан, що майстра йому треба. Він би, каже, пішов робити, бо він майстер. А йому відповідають, що на третім селі є такий старенький дідич. Він узяв адресу і пішов у то село. Прийшов він до того дідича й каже йому:

— Вам треба майстрів?

— Треба. Стайні треба класти, городити. Бо то ще мій тато поклав. Уже все валиться.

— Я, — каже, — зроблю.

А він ще й сокири в руках не мав. Сказав панови: Давайте мені вісім тисяч, і я цю роботу перебираю у вас на свою руку. Я цю роботу зроблю.

Пан йому дав гроші, він пішов у своє село, наймив майстрів і починає роботу. І сказав дідичеви, аби показав йому, де ліс рубати на майстерку. І пан йому показав:

— Рубай цисі дуби.

Урубали дуба, дуб упав до землі, а в дубі було дупло, і багато грошей з него висипалося. А він каже рубачам:

— Багато грошей у дубі. Кому ці гроші мають бути? Пішли до дідича, а дідич сказав:

— Вам ці гроші мають належати, а не тим, що рубали дуба. Бо якби ви їх до цего дуба не привели, вони б його не зрубали.

Майстри роблять, їхній бригадир їм виплачує. Побудували фільварок, а тут помер дідич. Жінка дідичева почала дивитися за роботою і виплачувати їм. І це робилося роками. Коли вже все зробили, розплачується вона з людьми. А на самому останку викликає його. І питає його:

— Ти був жонатий?

— Був.

— А жінку де дів?

— Я продав її.

— А що ти лишив від жінки?

— Половину персня й половину хустинки.

— Ану покажи.

Він показує, а вона й своє таке виймає. І штимує все одне до одного. А вона йому й каже:

— Ти — мій муж, а я — твоя жона. Тепер будемо добре жити. Ліпше нам тепер на старість у гаразді жити, ніж ми, — каже, — бідили б на старі дни.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
27 лютого 1984 року
Оповідач: Підгородецький Микола Матвійович (1913 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.