Кому важче
Українська народна казка Кіровоградщини
Якось за давніх часів в одному українському селі сперечався чоловік з жінкою:
— Добре тобі, не треба в ліс по дрова їхати. У тепленькій хаті їсти зготуєш, щось по господарству зробиш і все.
— Залишайся сьогодні вдома, от і побачимо, чи це справді так, — усміхнулася жінка.
Зрадів господар, думає: «Ще й виспатися встигну».
— Доглядай дітей, напечи буханців, сколоти масло, стовчи пшоно, попери одяг, не забудь погодувати та подоїти корову і козу.
— Я і сам добре знаю, що треба робити, — не дослухавши до кінця, сказав чоловік, — їдь уже, бо й до вечора не повернешся. Збирати дрова — це тобі не пелюшки прати.
Молодиця поцілувала синочків, запрягла в сани коня й попрямувала до лісу. Господар почав хазяйнувати. «Спочатку, — думає, — замішу тісто». Тільки охає чоловік і витирає піт з чола коло товстої діжки. Аж раптом щось загуркотіло. То сусідський кіт перекинув миску зі сметаною і старанно злизував її з долівки.
Побіг чоловік за смугастим злодієм, але де там догнати! Масла вже не сколотити, бо сметана розлита. «Погодую худобу», — міркує господар.
Умовивши козу дати хоч краплю молока, він вирішив заглянути до оселі, аби переконатися, що сини не бешкетують.
— А-а-а! — в розпачі заволав чоловік, коли відкрив двері. Замурзані малюки сиділи біля діжки та ліпили з тіста коників.
— Подивися, як гарно виходить! — закричали в один голос.
Щойно господар помив дітей і дав раду тісту, як згадав, що не забрав від корови відро з молоком. Коли він зайшов до сараю, то побачив біля розлитого молока курей та собаку. Господар, ухопившись за голову, сів на порозі.
— Що я тепер скажу дружині? — бідкався він.
— Мама приїхала! — закричали діти.
Похнюплений господар мовчки вийшов назустріч дружині, яка привезла повні сани дров.
— Я зовсім нічого не встиг зробити, — зніяковіло прошепотів він.
Мудра жінка не стала докоряти чоловікові. Та відтоді господар завжди поспішає запропонувати свою допомогу ще й промовляє:
— Яка ти вправна хазяйка!