☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Коні червоні за коні сиві
Українська народна казка Покуття

Були собі два сусіди. Один гендлював худобою й кіньми, а другий робив на землі і нікуди не їздив. Його жінка все заходила до сусіди та й зауважила, як він від того гендлярства багатів. Приходить вона одного разу додому та й каже чоловікови:

— Слухай, Іване, берися й ти до якогось гендлю. Дивися, в сусіди і гроші е, і все могоричі п’ють, а ти коло хати сидиш. Час проходить, а ми нічого не маємо.

— А від чого я буду зачинати? — каже Іван.

— Ади, бери їдь на ярмарок, продай наші сиві коні, а купи червоні. Та й уже будеш гендлювати, будеш вчитися.

А він проситься в неї:

— Жінко добра, я ще ніколи в місті не був.

— Люди тебе направлять. Спитаєш і направлять.

Зібрався Іван і їде в місто на ярмарок. А на ярмарку став на возі та й кричить:

— Люди добрі! Мене жінка випровадила, щоби я продав сиві коні, а купив червоні!

Хто купив у него коні, хто віз, хто упряж — все розкупили. Гроші Іван зладував у черес. А в той момент, коли він на возі кричав, підбіг бандит з фотоапаратом і зробив з него знімок. Іван пустився йти по ярмарку, а той бандит підходить д’нему, показує йому фотокартку і зачинає з ним говорити:

— Мої дідо, а ваші баба були собі рідні... Зачав городити таке й таке.

— ...А ти, брате, чого сюди приїхав? Іван каже:

— Жінка мене випровадила, аби я продав сиві коні. Я їх продав і тепер хотів би купити коні червоні.

Бандит каже:

— Мій брат гендлює кіньми. Ходи до мене, ми з ним поговорим. Ідуть вони обидва містом. Каже Іван:

— Слухай, брате, а ти мене виведеш з цего міста? Бо я не знаю, куди я йду. Я в місті ніколи не був.

— Нічого, брате. Купим коні, бричку та й поїдем до тебе додому. Я до тебе заїду в гості.

Зайшли вони під будинок тих бандитів, а той каже:

— Брате, зачекай тутечка. Я йду скажу жінці, щоби злагодила тобі їду, бо ти вже зголоднів.

Входить бандит до кухні та й каже жінці:

— Злагодь чоловікови їсти. І нічого не дай, крім огірків і квасного молока.

Попоїв Іван, і той веде його спати.

— Знаєш, Іване, я даю тобі хлопця малого. Може, схочеш уночі вийти надвір, то хлопець тобі отворить.

Зайшов він до хати, хлопець його розібрав, він черес з грішми під подушку, полягали спати. Уночі будить Іван хлопця:

— Утвори, я хочу надвір.

Хлопець двері утворив, Іван пішов сходами вниз. Але коли він зробив два кроки, далі ніяких сходів не було. Полетів Іван у темноті вниз і опинився в глибокім каналі. Понесла його вода попід землю. А Іван був сильної будови і не втопився, тримався на тій воді. А як намацав ногами дно, то намацав на дні багато людських трупів: та банда вже багато людей у той канал накидала.

Іван став одному трупови на плечі, другому на голову, вперся плечима, відкрив плиту і виліз. Він дуже змерз, бо був у самих портках і мокрий. Зачав кричати:

— Брате, відтвори, бо я замерз! Я йшов не туди, куди треба, та й попав у канал!

Але то вже було далеко від дому бандитів. Хтось фурив у него з другого поверху старим горшком. І уздрів Іван, що це зрада і біда.

А той хлопець діру до каналу закрив, двері замкнув, гроші під подушкою взяв і пішов до свого тата-бандита.

Іде Іван вулицями міста, ховається, щоби його вночі ніхто не видів, голого й обталапаного. Почали появлятися люди, і він сховався в будці, в котрій продають удень на базарі молоко. Хтось появився недалеко будки. Іван сховався в кутку. У будку ввійшли два бандити, поклали на стіл обрізи і зачали говорити.

— Слухай, — каже, — нам треба до першої години ночі украсти в костьолі з похованого пана убрання. Бо на другу годину туди лагодиться йти красти друга банда: там убрання й золоті речі. Але кого би ми найшли такого, аби туди ліз? І радяться. Каже один:

— Ти слухай, що тут таке, в ці будці? Тут молоко продають, а якийсь сморід чути.

Один з бандитів зачав дивитися по кутах. Придивився, а то чоловік скулився в кутку. Він живенько за обріз і скерував на него.

— Ти все вислухав? Ми тебе мусимо вбити. Ти де був?

— Людоньки добрі, мене кинули в канал.

— Ага, ми знаємо, де ти в каналі був. А це була друга банда.

Вийшли бандити Петро й Павло надвір, та й каже Петро до Павла:

— Слухай, обмиймо його і вберім — запхаєм його у то склепіння. Коли він буде стягати з мертвого остатню сорочку, ми лівером опустимо плиту і його там накриєм.

Петро побіг, найшов сухе вбрання, а Павло привів його до керниці. У керници було колесо і два відра: одно йшло вгору, а друге вдолину. Примусили його бандити сісти в відро і спуститися в керницю, щоб він ся там обмив.

Коли той приніс убрання, викрутили його обидва бандити догори. Зачав валок серед ночі скрипіти. На той час проходив нічний патруль, і зразу подумали ті з патруля: «Хто може брати воду серед опівночі на базарі?» На той звук нічний патруль побіг т’керници. Іван уже був під верхом. Коли бандити вздріли, що добігає поліція, вони його пустили і втекли. Керниця була глибока, Іван пішов на самий спід. Але імився за ланц і підтягнувся вище, щоб не втопитися. На ту пору бандити вернулися, помастили валок, щоб не скрипів, викрутили його і вбрали. І повели до того костьолу.

Завели його туди, підкрутили лівером угору плиту, що прикривала той гріб, і примусили його лізти всередину та стягнути з вмерлого всі золоті речі і дороге вбрання. Він стягнув з умерлого і подав їм усе. Нарешті стягав з умерлого остатню сорочку і попросив їх підняти плиту вище, аби він міг вилізти. А вони замість вище спустили нижче. Опустили плиту і притиснули Івана грудьми до вмерлого. Іван викрутився боком і разом з умерлим лежить, а злодії забрали добро і пішли.

Лежить Іван і думає: «Жінка мене вигнала з дому, і я так набідився. І навіть ніхто не буде знати, де я дівся». Кінчалося повітря, Іван зачав душитися. Чує, щось стукнуло коло тої плити. Чує, зачинає плита підніматися.

А то прийшли другі бандити, зложили обрізи на стіл і збираються лізти до вмерлого. Коли Іван уздрів, що підняли плиту і він уже може вилізти, зразу вискочив. Бандити напудилися, що вискочив умерлий, і повтікали, а обрізи лишили. І вбрання своє той, що хотів лізти до вмерлого, лишив. Іван угорнувся в то вбрання, босий, узяв обріз у руки і сів у костьолі на престіл. Жде до рання.

Рано костельний входить всередину, уздрів на престолі босого чоловіка з обрізом і зачав дзвонити, як ся дзвонить на вогонь. Хто прийшов, усе питає: «Чого дзвониш?» І костельний показує в кєрунку дверей. Хто голову покаже до костьолу, зразу напудиться, зверещить і втече. Так багато людей перейшло.

Донеслося це до поліції. Обскочила вона костьол. Влетіли зі зброєю всередину. І забрали «бандита», що сидів босий з обрізом. А поховання в костьолі відкрите, подивилися туди — нічого нема, все вкрадено. Забрали Івана на постерунок. Взяли його на допит. А Іван добивається, щоб йому дали говорити з начальником поліції без нікого.

Завели його до начальника поліції. І зачав Іван розказувати. Розказав, як він упав у канал і там доста людей неживих найшов.

—... Там, де я впав у канал, є одна банда. А друга банда лишила в костьолі вбрання, і в кишені є документ.

Начальник поліції вбрав його, і повів він поліцію показати, де той будинок. Довго шукали, але таки найшов він той будинок і показав. Поліція обступила його і віднайшла там багато цінностей, і бандитів затримала. Відкрили канал, витягли багато мертвих людей, що бандити потопили.

Затримали й другу банду. І пішла по місту поголоска, що начальник поліції викрив бандитів, які обікрали костьол. А одного бандита імили босого й з обрізом.

Поліція зібралася на нараду, питаються Івана:

— Що ви собі жадаєте? Як вас надгородити за те, що ви виявили нам дві банді?

А поліція давно тих бандитів шукала і не могла їх ніяк найти. Іван сказав, як вони його спитали:

— Нічого не хочу, лиш хочу червоні коні і віз, аби я додому поїхав. І вбрання, бо я голий і босий.

Поліція вбрала його, купила йому бричку, коні. І відправили його додому.

Їде Іван додому, а жінка стрічає його і плеще в долоні. Збіглися сусіди. А вона й каже:

— Видиш, Іванку, якби-м тя не вигнала, не мали б ми червоних коней. Ади, які файні коні купив.

А Іван розказав, як з ним було. І більше він уже на ярмарок не їхав.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Чортовець, Городенківського району, Івано-Франківської області 7 листопада 1987 року Сидорук Петро Васильович (1916 року народження)