Українські народні казки

Корабель, що їхав по землі

Українська народна казка Бойківщини

Єдна царева панна задумала: хто приїде до неї таким човном, щоби їхав по земли, та як по воді, то вийде за нього заміж.

А єден господар має трьох синів. Каже найстарший син:

— Іду я в ліс, зроблю я такий човен.

Узяв собі хліба, узяв фляшку молока та й сокиру. Входить у ліс та й почав рубати дерево. А з лісу виходить старий, сивий дідо.

— Що ти, сину, робиш?

— Та човен роблю. Хочу женитися в царя.

— А чи маєш що їсти?

— Є.

— Може би ти мені дав поїсти?

— Не можу, бо я цілий день буду тут. Буду голоден, як вам дам.

Щось він там зробив, таке гей борону, зробив та й верг на землю. А то не їде. Приходить домів, звідаються браття, чи зробив-ис.

— Я зробив, але то не їде.

Другий день другий іде. Рубає в лісі деревину. Виходить з лісу дідо і питає його:

— Що ти тут робиш?

— Та, — каже, — хочу човен зробити.

— А чи маєш що їсти?

— Маю, — каже.

— Може би-сь мені вділив трохи?

— Нє, бо я сам голоден буду.

Щось там зложив він, верг на землю — то не їде. Приходить домів. Питаються хлопці, чи зробив.

— Та я зробив, а то не їде.

Третього дня іде наймолодший. Узяв з собою дві фляшки молока, два ощипки, узяв копу бульби, сокиру. Приходить у ліс та рубає там деревину. Надходить дідо, старий, сивий.

— Дай Боже щастя!

— Дай Боже здоровля, дідику!

— А що ти тут робиш?

— Та би-м хотів човен зробити, якби Бог поміг.

— А чи зробиш його?

— З Богом усе мож зробити.

— А їсти чи маєш що?

— Йой, та є, є.

— А може би ти мені вділив?

— Вділю, солодкі мої. Гезде бульба ся пече. І молоко маю, і хліб маю. Посидьте зі мною, та й мені не буде скучно.

— Печи на самий перед бульбу, бо я, — каже, — хочу їсти.

Наклали оба огня, спекли бульбу. Дав дідови фляшку молока. І ощипок дав. І собі таке саме лишив. Поїли, і каже дідо хлопцеви:

— Лягай та спи. А як буде човен готовий, я тебе збуджу.

Уже човен готовий, дідо будить хлопця.

— Їдь до царя. І хто буде проситися, би ти його не оставив, бери його з собою.

Дивиться він, такий великий човен стоїть, цілий корабель. Сів він на той човен і човен човен поїхав по землі. Їде він, дивиться, а якийсь стоїть і мече в рот дрова та й каміння. Та й пищить, що не може наїстися.

— Возьми мене в човен, — каже той.

— Сідай.

Сів той у човен, їдуть вони. А якийсь узяв собі десять кожухів, загорнувся і гойкає, що змерз. А двома кожухами завив голову.

— Возьми мене в човен!

— Сідай.

Їдуть, а якийсь ліг на берег Дніпра та п’є воду. Та пищить, що не може напитися.

…- Бо то мені мало тої води. Возьми мене в човен.

— Сідай.

Сів той і їдуть далі. А якийсь залізе у драчник та й кричить, що не може начухатися.

— Возьми мене в човен!

— Сідай.

Їдуть вони далі. А там стоїть чоловік, має єдне око, таке велике, гей таріль. Та й кричить:

— Я не можу надивитися. Возьми мене в човен!

— Сідай.

Їдуть, а єден так бігає, так заскакує.

— Йой-йой, я не маю куди набігатися. Возьми мене в човен!

— Сідай.

Їдуть, а єден прив’язав камінь до єдної ноги та й кричить:

— Я не маю де ступати! Возьми мене в човен!

— Сідай.

Їдуть, а якийсь так мече камінням та й кричить:

— Я не можу наметатися. Возьми мене в човен!

— Сідай.

Приїхали вони до царя. І каже до царя наймолодший господарів син:

— Ходім вінчатися. Я ж приїхав таким човном, як ваша панна казала.

Каже цар:

— У мене є хліб залеглий, що, може, лежав триста років. Треба той хліб поїсти. Тоді підеш до шлюбу.

Приходить він до хлопців і каже:

— Таке й таке. Треба хліб поїсти, що вже триста років тому хлібови.

А той, що не міг наїстися, говорить:

— Аж тепер я наїмся.

І він узявся за той хліб і через ніч поїв. І тоді каже молодий, що приїхав човном:

— Но, тепер треба йти вінчатися.

— Ніт, — каже цар, у мене є ще вино в бочках. Сто років йому. Треба то вино попити.

Приходить молодий до хлопців.

— Що ж тут зробиме? — каже. — вино є в бочках, сто років йому. Треба то вино попити.

А той, що не міг з Дніпра напитися, каже:

— Аж тепер я нап’юся.

І замкнув цар їх у тоту печеру, де то вино було. А рано відчиняють — всі бочки сухі, повипивав той.

— Ходім до шлюбу, — каже молодий цареви.

А цар каже:

— У мене є залізна кімната. Як ви там переночуєте, тоді до шлюбу підеш.

І цар їх там замкнув. І напалили під тою кімнатою огень. І розпікається залізо, червоне робиться. А той, що не міг нагрітися, каже:

— Аж тут я загріюся.

Рано посилає цар слуг, аби кістя з них повимотувати. Отворяють, а вони наклали огень на підлозі, бо їм над ранок холодно було.

— Но, тепер ходім до шлюбу,- каже молодий до царя, — де ваша дочка?

А цар каже:

— В мене є така машина, що треба її спинити. Інакше не підеш до шлюбу.

Приходить молодий до хлопців і розказує їм то. А той, що в тернині чухався, каже:

— Аж тепер я начухаюся.

Як підійшов він, як підложив під ті машини плечі, все поламав.

— Но, ходім до шлюбу, — каже молодий, — ваша машина сперта.

— Ніт, не підеме. В мене є п’ять тисяч зайців, треба їх спильновати, щоб вони не пропали, ані оден.

Каже той хлопець, що не міг набігатися:

— Аж тепер я набігаюся.

Як випустив цар зайці, то заєць не мав права на півметра відійти. Бо той так бігав, що був би розтолочив зайця, якби той відійшов набік. По вечері цар перерахував зайці — усі суть.

— Ходім до шлюбу, — каже молодий.

А царівна каже:

— Ніт, в мене сукенка шиється в другій державі. Треба мені її принести. О дванадцятій годині щоби сукенка була мені тут.

А той, що мав прив’язаний до ноги камінь, каже:

— Треба відв’язати мені камінь від ноги, бо тут треба скоро йти.

Відв’язали йому камінь і він пішов. Пішов та й нема його. Вже півдванадцятої, а його нема. А той, що мав єдно око, та як таріль, подивився і говорить:

— Він зараз спить. Мертва кістка під головою в нього. Його чарівниця зачаровала. А сукенка лежить на столі вже готова.

І що ж тут робити? А той, що не міг наметатися камінням, каже:

— Аж тепер я намечуся.

І почав він метати у вікно того дому і вцілив у ту кістку під головою свого сплячого товариша. Кістка вискочила з-під голови, і той пробудився. І вхопив сукенку з стола, і якраз встиг на дванадцяту годину прийти до царя.

Аж тоді вони повінчалися. І жиють. Я на тім весіллі був, мед-горівку пив, тільки в рот не попадало.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

29 (1786). Корабель, що їхав по землі. СУС 513В+513А. 2 липня 1988 р. Мельникович Данило Андрійович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора