☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Королевич і залізний вовк
Українська народна казка Чернігівщини

Жили собі король з королевою. Був у них син — королевич. Одного разу поїхав король у ліс і стрів там вовка. Та не звичайного, а залізного, такого і не бачив ніхто. Піймав король того вовка і привіз додому. Закинув у погреб і давай казати своїй жінці:

— Бери ключ від погреба та заховай так, щоб ніхто вовка не випустив.

А сам розсилає гінців по королівствах з запрошенням на обід. Вовком, бачте, хоче похватися. З’їхалися королі, сіли за столи, почали бенкетувати. А малий королевич в той час грався у дворі, стріляв з срібного лука золотою стрілою. От стрелив він, а стріла попала просто у віконечко та й впала у погреб. Підбіг королевич і побачив, що там вовк сидить.

— Віддай мені стрілу, вовчику, — просить вовка.

— Випусти з неволі, то оддам, та ще колись в пригоді стану.

— Як же я випущу, коли ти замкнутий?

— А ти піди до мами, пригорнися та й витягни в неї з кишені ключ. Відімкнеш мене, а тоді ключ на місце поставиш. Тільки нікому не кажи!

Королевич так і зробив. А гості тим часом наїлися, напилися, а господар і каже:

— Тепер я вам такого звіра покажу, якого ви ще не бачили.

Взяв у жінки ключ, відімкнув погреб, а там нікого нема. Гості почали сміятися, а король розсердився та й кричить на слуг:

— Хто вовка випустив?

Слуги божаться, що не робили такого. Тоді привели малого королевича, а той і розказав правду.

— Замкніть його у погреб! — крикнув король. — Як тільки гості роз’їдуться, я йому покажу, як батька знеславлять!

Відійшли гості, а королева тихенько випустила сина та й каже:

— Заховайся, дитя моє, поки батько пересердиться!

Побіг хлопець у ліс та й забіг хто знає куди. Уже й потемніло. Став королевич гірко плакати. Аж ось перед ним з’явився залізний вовк.

— Не бійся! Ти мене визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, що ти хочеш?

— Виведи мене з лісу!

— Сідай мені на спину! Повезу тебе додому!

— Ні, не вези додому, боюся я батька!

Сів королевич на вовка і поїхали вони. Опинилися на битій дорозі.

— Ну, — каже вовк, — з лісу я тебе вивіз. Тепер бувай здоров. Може, колись ще виручу тебе.

І пропав у лісі. Пішов королевич, куди очі дивляться. Коли їде дорогою якийсь пан та й питає:

— Куди йдеш, хлопче?

Побоявся хлопець сказати, хто він та й відповідає:

— Я сирота, іду в найми до добрих людей.

— Наймися до мене, — каже пан.

— Добре.

Посадив його пан на коня та й привіз додому. А в той час батько його виряджав останніх гостей та й вже пересердився на сина.

— Хай, — каже, — переночує на голому камінні. Ото й буде йому наука.

Вранці пішли в погреб, а королевича нема. Тут мати і призналася, що випустила його. Стали шукати сина, увесь ліс обійшли, а його ніде нема. Плачуть король з королевою.

А королевич живе у пана, у стайні вичищає. Пройшло багато років, став він красивим хлопцем. А в одного короля була дочка, така красива, що й не передати. Багато сваталися до неї, та ні за кого не схотіла йти. Сказала батькові, що вийде заміж за того, хто до її високого замку конем доскочить. От король і оголосив змагання.

Збирається туди і пан, який королевича прихистив. А хлопець пішов у стайню та й мовив сам до себе:

— От якби у мене був добрий кінь, то і я б поскакав.

Раптом перед ним з’явився вовк.

— Ти мені допоміг, і я тобі допоможу.

Повернувся вовк і став красивим конем.

— Сідай, — каже, — та поїхали скоріше.

Приїхали до замку, а там людей видимо-невидимо. І королів, і панів, і простих селян. Стали скакати, та ніхто не доскочить. Розігнав коня і королевич та як підскочить до самих вікон. І перстень в королівни з руки зняв. А сам швиденько назад. Так ніхто й не пізнав його. Вийшов король та й питає:

— Хто це доскочив до самих вікон?

А хазяїн королевича каже:

— Я!

Повірив йому король, стали весілля готувати. Дівчина плаче, йти не хоче. І королевич журиться. От вовк раз і питає:

— Чого ти плачеш?

— Як же мені не плакати, коли завтра весілля відбудеться?

— Не плач, — каже вовк, — буде королівна твоєю дружиною. Як почнеться весілля, стань перед замком і забарабань. Побачиш, що буде.

Минула ніч, а вранці весілля почалося. Як стали гості веселитися, то наш королевич і забубонів. Тут де не візьмись військо навкруг палацу. Всі вибігли дивитися, що там, і королівна вибігла. Здивувався король та й питає, що діється.

А наречений впізнав королевича та й каже:

— Та це ж мій слуга, мужик!

— Та ні, я королівської крові. І я доскочив до королівни на коні, — мовив королевич.

Простягнув руку, а в ній перстень блищить. Глянула королівна і впізнала молодого юнака.

— Ось, батьку, мій наречений, — каже.

А панич-обманщик давай тікати з двору. Королевич і королівна повінчалися та й поїхали у гості до його батьків. Там вони стали жити-поживати і добра наживати.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

219 (5372). Королевич і залізний вовк. СУС 530. Записано 2008 року. Бура Тетяна Митрофанівна (1927). Чернігівська область, Менський район, Семенівськ