Українські народні казки

Корчмар і козяча шкіра

Українська народна казка Покуття

Був бідний чоловік з жінкою і з дітьми. Звали його Федором, злагодив він собі косу і каже жінці:

— Я йду до корчми. Там збираються люди, може, хтось озме мене косити, хочу щось заробити. Прийшов він, став коло корчми та й стоїть. Може, хтось озме. Але ніхто його не брав косити. А з корчми виходить корчмар і каже:

— Ну-ну, Федоре, чого ти ніколи до мене не заходиш? Ти зайди. Посидиш, поговорим.

Та й Федір зайшов, і ще не встиг сісти, а корчмар уже йому всипав трошки «білої». Та й Федор випив, та й пішов додому.

Та й відтак він другий раз пішов та й став коло корчми, гадав, що хтось озме його на роботу. Але ніхто його не брав, та й знов він зайшов до корчми. Та й знов трохи випив.

Та й так він заходив потроху цілий рік. А відтак у рік він прийшов знов з косою, гадав, що хтось озме його косити, ніхто не брав, але знов вийшов корчмар. І каже:

— Ну-ну, Федоре, чого ти не приходиш до мене? Заходь. А він каже:

— Чо’ буду до тебе заходити з порожніми кишенями? Не маю грошей.

— Ну то зайди та хоч обрахуєм, кіко ти мені винен. Не встиг Федір на поріг стати, а корчмар каже:

— Ти в мене напив на тисячу злотих. Він каже:

— Я на тіко у тебе не напив. І я не маю відки віддати.

— Як не віддаєш гроші, то я тебе вижену з твої хати.

І вигнав корчмар Федора з хати. Федір з жінкою і з дітьми забрався зі свої хати, пішов на толоку і там собі зробив таку колибу, аби мав де з жінкою й з дітьми переспати.

А Федір мав козу, та коза була дуже страшна, чорна й рогата. Він її зарізав і стяг з неї шкіру разом з ратичками і з рогами. І ту шкіру файно врихтував. Злагодив її, висушив, та й хотів тому корчмареви віддячити, що його з хати вигнав.

Одної неділі він узяв ту шубу з кози і пішов увечір під корчму. І став собі десь там, аби його ніхто не видів. І чекає, бо в корчмі ще люди сидять і п’ють. Він чекає, аби люди ся порозходили. Дивиться він, корчмар уже по одному витягає п’яних і кидає на землю. Уже посліднього витяг з корчми, і тоді Федір одяг на себе козячу шубу з рогами і скочив на корчмаря. І притиснув його до землі, і дуже теньґо бив, але не кулаками, а тими козячими ратичками бив. Той проситься в него:

— Пусти мене, не вбивай. А він каже:

— Нє, ти так бідних людей шахруєш, ти Федора вигнав з хати. Я тебе вб’ю, би ти не шахрував більше людей.

Корчмар каже:

— Я тому чоловікови верну хату, лиш не вбивай мене.

І Федір пустив його. Корчмар ледве заліз на ліктях і колінах до хати. Не міг уже на ноги встати. І каже жінці:

— Йди до того Федора, що на толоці сидить. Що я його з хати вигнав. Скажи, най іде собі до свої хати сидіти, нічого йому не буду казати більше.

І жінка пішла до Федора і сказала, щоб він ішов до свої хати сидіти. І Федір перебрався до свої хати.

І може, в рік, а може, в два Федір щось ся з жінкою посварив і жінку вдарив. А жінка вийшла надвір і кричить:

— То ти вбрався в козячу шубу та й корчмаря набив, а тепер мене б’єш?!

А люди вчули, та й донесли це корчмареви. А корчмар прийшов до Федора та й каже:

— Давай гроші, ти мені винен. А як нє, то я тебе подаю до суду.

— Подавай до суду, — каже, — я не маю грошей. Та й подав корчмар його до суду.

Прийшло Федорови йти на суд. Бере він собі в бесаги ту цілу шкіру з кози і йде до адвоката. А то був такий адвокат, що ніби-то за бідними стояв. Питає адвокат:

— Ти, Федоре, бив корчмаря?

— Бив, — каже.

— Теньґо?

— Теньґо бив. І не рукою бив, а тими козячими ратицями. А адвокат каже:

— Федоре, ми цей процес виграєм. Але, — каже, — ходи до мене до кабінету і там убереш шубу, і би двері були трошки відхилені. Як корчмар буде йти до суду, би ти не показувався. А ми його пішлем за тобою.

Федір уздрів, як корчмар пішов до суду, і не показувався. Суддя каже корчмареви:

— Йди шукай Федора, може, він десь стоїть та боїться зайти до суду.

Корчмар виходить, дзиґар тримає в руках, а Федір показався у дверях в тій козячій шубі. Як уздрів корчмар страшну мару, що його била, то й дзиґар упав з рук, і капелюх з голови злетів, і що мав казати: «Паночку, паночку, я дарую тобі хату, все дарую», то лиш вимовив «паночку», бо не стало йому більше слів. Він лиш казав «па...па...па». І пішов корчмар до суду і сказав, що вже від Федора більше нічого не хоче.

А тоді адвокат вийшов і пішов до Федора. І питає його Федір, що з него належиться адвокатови. А адвокат сказав:

— Нічого з тебе не хочу, лиш якби ще колись такий трафунок був, то би ти мені дав цю шубу.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області
13 серпня 1987 року
Оповідач: Буждиган Марія Василівна (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.