Українські народні казки

Котра рідна дочка

Українська народна казка Бойківщини

В єдного господаря була дочка. Вродлива дуже була. Але ніхто не хотів її сватати, бо бідна. Прийшов її сватати бідний хлопець. І висватав увечір. Посватав і пішов геть. Весілля відложили на неділю. А тато тої дівчини був тоді п’яний. Приходить її сватати багатий хлопець. Та й посватали тоту саму дівку. А весілля відложили на неділю.

Та й надумався сватати ту дівчину ще єден хлопець, багач великий. І приходить сватати тоту саму вже третій. Тато дівчини п’яний, йому все єдно. І знов договорилися робити весілля в неділю.

На ранок устав тато та й питає:

— Що то було? Я не пам’ятаю. А жінка каже:

— Та посватали нашу дівку три хлопці.

Зажурився батько. Що має робити? Мав він на другім селі брата. Іде запросити його на весілля. А назустріч йому — старенький дідок. Уклонився він до того діда. Каже дідо:

— Де ти йдеш, сину?

— Іду до брата на весілля просити. Дідо питає:

— Ти маєш там одного брата чи два? Той відповідає:

— Два.

— У єдного брата, — каже дідо, — озмеш свинку малу, а в другого — собачку.

Той запросив братів і так зробив, як дідо сказав. Вертається від братів, а на тім самім місци чекає той дідо.

— Як принесеш додому собачку і свинку, — каже дідо, — то сховаєш їх до комори. А як буде весілля, як посходяться свати і прийдуть усі три хлопці, тому, що перший сватав, покажеш Марійку, другому закличеш Гельку, а третьому — Марусю.

А свинка й собачка в коморі були. Він пішов подивився — зробилася із свинки Гелька. Прийшла до хати і обіймається з своїм женихом, з тим другим. Закликав старий третю, Марусю, що була собачка. А тоді закликав Марійку. Хлопці не знали, що то хіба єдна в него донька. Кожний женився з одною, з тою, що сватав.

І відбули весілля, і кожний свою забрав до себе додому. А давно було так, що невільно було йти другий день молоді до мами. Вона мусіла бути зо три дни з чоловіком. А жінка каже до чоловіка:

— Йди подивися до доньок, бо я вже скучаю.

Він зібрався і йде дивитися. Приходить до хати — ніхто не виходить, з комина куриться дим, а зять якраз устав.

— О, тату, здорові були! Файну-сте мені доньку дали. Коли вона якась така... Як зачне суватися попри печі, щось нишпорить, щось шукає. Аж відтак починає варити їсти. Тепер пішла худобу годувати.

Вернувся тато додому. Навіть ’го не погостили там. І повідає він жоні, яка там справа.

— То свинка, — каже жона, — тепер підеш до другої доньки. Прийшов він до хати другої доньки, там ані куриться з печі, нічого нема. Зять устав та й каже:

— Тату, файну-сте ми дали жінку. Лише має погану натуру. Не варить їсти, аж поки всі сусіди не облетить.

І пішов старий домі, бо обід не варений, а її ще нема з села. Прийшов і повідає жоні:

— Вона нічого там ще й не палила. Десь пішла, навіть її й не видів. Жона каже:

— То сучка, йди до третьої доньки.

На третій день пішов він до третьої. Ще не дійшов сто метрів до хати, вибігає донька, вибігає зять. Обіймають тата, цілують. Закликали його до хати, нагодували. Надавали татови дарунків, аби мамі приніс. І відправили додому.

Приходить тато і повідає жінці:

— То справді наша дитина. Нагостила мене, ще й тобі передала гостинець.

І пішов чоловік вклонитися тому дідови. На границю. Приходить, а дідо чекає на нього. Подякував він дідови, що так його добре нарадив, а дідо зник.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сопіт, Сколівського району, Львівської області
19 грудня 1990 року
Оповідач: Бренич Федь Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.