Українські народні казки

Крулевчики

Українська народна казка Гуцульщини

Був багач та й був бідний. Бідний мав два хлопчики. Він ходив у ліс, носив дров та й продавав людям, та й з цего жив. Пішов він одного разу в дрова, дивиться, по гілляках скаче потятко. Він думає: «Ех, коби це потя ймив. Та й приніс би т’хаті, та й хлопчики би мали забавку». І ймив він то потятко. Приходить додому, дає його дітям, діти так ся втішили. Приходить до него брат-багач.

— Що то за потя бігає та чвіркає в хаті?

— То я в лісі ймив. Та то так діти тим ся тішать, йой.

— Ану йми його, най я на него подивлюся.

Їмив він, подає братові. Брат обзирає потя, обзирає, а в потяти пише під крильцем: «Хто з’їсть з цего потяти серце, то буде кожного ранку по три червоних під ним». Багач каже бідному братови:

— Я тобі дам за це потя миску муки.

І віддав йому бідний потя за миску муки.

Приніс багач потя додому. А він мав дівку, і через якийсь час прийшли до него по ту дівку свати. Висватали. Роблять весілля. Молоді пішли до вінчання, а ґазда сказав кухарці:

— Заріж це потятко і все наполовині розділи. Серце, печінку — все наполовині. І звари це, і аби-с перед молодими це поклала, як прийдуть з вінчання. Аби молоді з’їли.

А хлопчики бідного брата бігали на весіллю. На них кухарка байдужа. Хлопчики поголодніли. А на полиці стояло в мисці то зварене і розділене потя. Хлопчики подумали: «З’їмо трошки м’яса, ніхто не ме знати».

Взяли по навальнику і з’їли. Кухарка до того, а там нема ні серця, ні печінки. Вона штрикла, зарізала кугутика, обрихтувала, зварила серце й печінку — вже все є.

Прийшли молоді з вінчання, кухарка дала половину того м’яса молодій, половину молодому. З’їли вони то. Та й по весіллю раненько дивиться багач у постіль. А то нема ніяких червоних.

— Дав, — каже, — миску муки задурно.

А бідний та й бідного жінка пішли з хлопчиками з весілля т’хаті. Чоловік і жінка полягали спати на лужко, а хлопчики на піч. Жінка пішла рано робити порядок на печи, дивиться, під одним хлопчиком три червоних і під другим три. Приходить т’хаті чоловік, а вона каже:

— Біда, чоловіче.

— Яка.

— Хлопці в твого брата вкрали шість червоних та й поділилися.

— Не знаю, — каже, — як то було. Ану на другий день будемо знов видіти.

Другий день знов дивляться обоє на піч. Знов є по три червоних.

— Біда, чоловіче, діти мають щезника. Знищ ці діти, вибий їх.

— Як бити свої діти? — каже. — Як дійде до уряду, то нас за це заберуть і покарають. Я не так зроблю. Відвезу їх у ліс і лишу там. Прийде звір та й пожере їх. А вбити я не годен.

Каже тато:

— Діти, йдемо в дрова.

— Добре, тату, підемо.

Завів він їх у ліс, поклав їм ватерку.

— А я йду дров назбирати, аби мали що додому нести.

— Йдіть, татку.

Завішав він на дерево гілляку, вітер віє, а гілляка коц, коц. Зачало смеркатися, ідуть діти туди, куди пішов старий. Дивляться, а то гілляка цоркає до бука. Діти наложили більший вогонь і зачали ґвавтувати, бо то ніч, і вони боялися. А лісом ішов лісник та й учув той голос діточий. Приходить, дивиться, а то двоє дітей коло ватри пищать.

— Що ви тут, діти, робите?

— Ми з татом прийшли в дрова, тато наложив нам ватру та й пішов. Сказав, що прийде за нами, та й нема його. Або його звір з’їла, або втік від нас.

— А ви би, діти, пішли зо мною?

— Підемо.

— А чиї ви є?

— Мамині.

— А відки ви?

— Не знаємо.

— Добре, дітоньки, ходіть зо мною.

Прийшов той побережник т’хаті. Та й привів тих двох хлопчиків.

— Де ти, чоловіче, тілко був, що так пізно прийшов?

— Йой, жінко, мені бог дав щастя.

— Яке щастя?

— Ади, я хлопців найшов у лісі. Що, це не є щастя? Вона подивилася на хлопчиків і сказала:

— Правда, щастя. У нас дітей нема, це будуть наші діти. Вигодувала жінка хлопчиків та й питає:

— Де ви спали дома?

— На печи.

Постелила вона на печи, та й полягали хлопчики спати. А рано встають усі, чоловік зібрався й пішов у ліс. Діти поскакали на землю. Дала їм жінка їсти і пішла робити порядок на печи. І найшла там, де вони спали, по три червоних.

Чоловік приходить з лісу й питає:

— Як хлопці?

— Все добре. Добре їдять. І, знаєш, ці хлопці мали при собі по три червоних.

— Та як?

— Я найшла на печі шість червоних.

Жінка помила хлопців, перебрала їх, і на вечір полягали вони знов на печи спати. А рано встали всі, чоловік пішов, хлопці поскакали з печі, ґаздиня на піч, дивиться — знов є шість червоних. «От, — думає, — бог дав нам щастя».

І дав побережник хлопчиків до школи. І вчаться вони за всіх учнів найкраще. І кожного ранку є по шість червоних.

— Бог дам нам щастя, — каже жінка чоловікови, — ми вже маємо червоних багато.

Одного разу хлопчики прийшли з школи і ввечір полягали спати, а чоловік з жінкою говорять про них. Кажуть, що з цими хлопцями найшли вони в лісі щастя своє. А хлопці це чують та й собі думають: «Ми не їх сини, тато нас найшов у лісі». (А вони вже забули, як їх лісник найшов.) Рано питаються вони тата й мами:

— Чого ви кажете, що ми ваші сини, як ви нас найшли? Ви вночі це говорили.

— Я вас найшов, але я вами більше тішуся, як тішився б рідними дітьми.

І далі кличуть вони побережника та й його жінку татом і мамою. Кінчили хлопці школу, і лісник купив їм по рушниці. А лісник і його жінка прозвали їх з маленьких літ Крулевчиками. Каже їм побережник:

— Підемо, Крулевчики, на польовання. Я вас навчу полювати.

А вони були здібні до того. Що вздріли на очі, то так і вбили. Летять гуси. Каже він одному:

— Бий передню гуску. Попадеш чи ні?

Стрілив — убив. Передня гуска пішла на землю. Каже другому:

— Бий задню гуску. Стрілив — убив.

— Ви, хлопці, кращі стрільці від мене. Вертаймося т’хаті. Вертаються вони т’хаті та й по дорозі говорять:

— Тату, ми хочемо йти в світ. Що ми коло вас видимо?

— Ой сини мої дорогі, не лишайте мене.

— Ми, тату, підемо в світ, але ми за вас не забудемо. Ми й вас потому до себе озмемо.

— Як так, сини, то завтра я піду ще вам мечі куплю. Маєте рушниці, будете мати й мечі.

Поїхав побережник у місто і купив три мечі. Повертається додому і дає тому один меч і тому один. А третій мечик дає їм один на двох.

— Як побачите на роздоріжжі дерево, забийте цей мечик у то дерево. І в рік вернетеся д’тому мечикови. Як буде половина мечика заїржавлена, то одного з вас уже нема, вже він умер.

І подалися вони в дорогу. Ідуть вони, дивляться, біжить заєць. Один хапає рушницю і хоче його бити. А заєць каже:

— Крулевчику, не бий мене, стану в пригоді вам. А другий брат каже:

— Не стріляй, лиши. Видиш, які ми щасливі в бога. Звір до нас говорить.

Дивляться вони, біжить заєць, а за ним два зайчики маленькі. Старий заєць попри них пішов, а два малих з ними лишилися. Вони взяли ті зайчики і несли їх трохи, та й один другому каже:

— Пускаймо, най собі за нами йдуть. От, — каже, — які ми щасливі, бог дає нам по зайчикови.

Ідуть далі. Дивляться, біжить лис. Один хапає рушницю стріляти. Лис каже:

— Крулевчики, не бийте, стануся в пригоді.

І вони не стріляли. Дивляться, біжить лис і веде два лисики. І старий лис пішов, а малі ся лишили. І зайчики скачуть, і лисики за ними йдуть.

— От які ми щасливі, бог дав нам і лиси. Ідуть далі, дивляться, вовк біжить.

— Биймо цю звір, нехарну і шкідну.

І хочуть обидва стріляти. А вовк каже:

— Крулевчики, не бийте, стану в пригоді. Один до другого каже:

— Лишім геть, не биймо.

Дивляться, вовк біжить і два вовченяти за ним. І вовк попри них, а вовченята лишилися з ними. Та й ідуть вони далі. Дивляться, іде медвідь.

— Биймо цего медведя шкідного. Підняли рушниці, а медвідь, каже:

— Не бийте, стану в пригоді.

— Лишім геть, — каже один брат. — Ми такі щасливі, що навіть медвідь до нас говорить.

Поклали рушниці на плечі. Дивляться оба, медвідь іде і два медведі малих веде за собою. Медвідь пішов далі, а малі лишилися з ними.

— От ми щасливі в бога. Маємо по штири пари звіри. Ідуть вони далі, дивляться, іде лев.

— Биймо цего лева! А лев каже:

— Не бийте мене, стану вам у пригоді.

І вони не били. Дивляться, іде лев і веде два маленьких левики. Старий лев пішов, а малі лишилися з ними.

— Які ми щасливі! Дав нам бог по п’ять пар звіри.

І пішли вони далі. Дивляться, одна дорога веде туди, друга туди, а посередині деревина стоїть. Каже один:

— Знаєш, що нам тато казав?

— Знаю. Казав, що як найдемо дві дорозі, то один би йшов у одну дорогу, а другий — у другу. А в цю деревину мечик забити. Забиваймо мечик у це дерево, а в рік вернемося і, як мечик буде наполовину заїржавлений, то вже одного з нас нема.

Один пішов у одну дорогу, а другий — у другу. Той, що пішов у праву дорогу, прийшов у велике місто. А там фани чорні і смуток великий. Входить він до одного готелю.

— Пане готельник, ви би не могли цю мою звір погодувати, та й мене? Я заплачу вам дуже красно.

Дав готельник звірі їсти. Та й йому.

— Пане готельник, що такий смуток та й жалоба у вашім місті?

— Тут у нас на горі є капличка. І там є велика нора. А в тій норі є змія з дванадцятьма головами. Та й тій змії муситься дати щомісяця дівчину вісімнадцяти рік, аби вона пожерла. Якби не дали, спирає воду на весь край. Тепер є в царя дочка вісімнадцяти рік, і мусить давати її цар на жертву. Тому й смуток у нас і чорні фани.

— Пане готельник, покажіть мені, де та гора, де капличка.

— Покажу, але би ви не йшли там, бо змія вас знищить.

— Нічого, — каже, — я би з нею мав охоту поборотися.

— Отам генди гора і капличка. І там вона є, та змія. Іде він туди і по дорозі питається свої звірі:

— Ви мені поможете змію вмордувати?

— Поможемо. Як не загинемо, то замордуємо її.

Він підійшов там, найшов ту капличку, став біля неї і дивиться. Чує, музика смутно грає, вже ведуть цареву дочку. А звір уже пляше, злости набирає.

Завели дівчину в капличку, завили очі, і все тікає, що має сили. Приходить він, імив ю за руку, ту царську доньку, а вона кричить. Каже:

— Не кричи, ще нема змії. Розвив він їй очі.

— Іди в сторону, туди, де я був. А я буду намість тебе тут.

А змія відти показалася та й питається:

— Крулевчику, вогнем хоч’ битися чи мечами?

— Мечами, — каже він. І крикнув він:

— Звір, рушай!

І вся звір на ню, а він вихватив меч і стинає голови. Стяв дванадцять голів і перевернулася змія. І пішла вода на весь край. А він узяв ніж та й повідтинав з кожної голови язики. Та прийшов д’тій доньці царській і каже їй:

— Я тебе вборонив. Змії вже нема. А вона каже йому так:

— Як хочте, то я буду ваша жона. Я — царська донька.

— Я знаю.

А вона мала на шиї п’єть ніжок коралів. І на кожну звір поклала ніжку. І мала перстенець з татовою назвою. І подарувала вона той перстенець йому. І подарувала шовкову хустину з татовим золотим написом. Він перервав хустину наполовині і половину подав їй, а половину собі взяв.

— Сховай, тобі ся здасть.

Та переломив перстенець і каже:

— Половина тобі, а половина мені. Здасться тобі та й здасться мені. А я хочу трохи спати, бо втомився.

А вона каже:

— Я так само хочу спати, бо я переживала дуже, я мало спала. Я тебе прошу, пане Крулевчику, би ми йшли разом додому.

— Ні, не підемо, я аж за рік до тебе прийду. Лягають спати, і каже він левови:

— Якби хтось ішов, би-с мене збудив.

І заснув Крулевчик. А лев каже медведеви:

— Я лягаю спати, бо я дуже намучився. Якби хтось ішов, би-с мене збудив.

— Збуджу.

А медвідь сказав вовкови:

— Я хочу спати. Якби хтось ішов, би-с мене збудив. А вовк сказав лисови:

— Я хочу спати, бо й я намучився. Якби хтось ішов, би-с мене збудив.

А лис сказав зайцеви:

— Я хочу спати. Якби хтось ішов, аби ти, заєць, мене збудив. А заєць сидів, сидів та й заснув.

А збоку стояв циган і на то дивився. Видить, що звір спить, той, що знищив змію, спить і царська донька спить — всі сплять. Вихватив циган хлопців меч і стяв йому тим мечем голову. Та злапав царську доньку, закрив їй рот, аби не кричала, і відніс далеко в ліс. І там їй каже:

— Скажеш батькови, що змію знищив я. Присягай, що так скажеш, а як не хоч’ присягнути, так зараз тобі голову зрубаю. Ти виділа, як я тому голову стяв.

Вона перелякалася й присягла. Тоді він її попід руку і веде до царя. Приходить і каже:

— Хло’, я твою доньку оборонив від смерти.

— Та, — каже, — як ти змію знищив?

— Цею шаблею порубав усі голови.

— Як ти їх порубав, принеси мені ті голови, аби я видів.

Злапав циган міх і пішов. Приносить до царя зміїні голови та й каже:

— Видиш, царю, я приніс дванадцять голів.

— Якої ти хоч’ за це плати, цигане?

— Нічого не хочу, лиш хочу зятем твоїм бути, взяти твою доньку за жінку.

— Добре, — каже, — мала вона погинути, то буде твоя жона. Байка, що ти циган.

— Добре, але вже най ідемо до попа. А дочка каже:

— Ні, я рік хочу ще дівочити. Аж після року підемо до попа. Тату дорогий, я хочу за рік свій смуток перебути.

Виділа вона, що циган тому відрубав голову, але ще якусь надію мала. Надію на чудо.

Заєць прохватився — панова голова стята. Збудив він лиса. Лис каже:

— Що ти наробив!

Лис збудив вовка. А вовк каже:

— Що ти наробив!

— Я лишив зайця, заєць винен.

Вовк будить медведя. А медвідь вовкови:

— Що-с наробив! Каже вовк:

— Я лишив лиса, лис винен. Медвідь будить лева. А лев каже:

— Що ти наробив! Каже медвідь:

— Я лишив вовка. Вовк винен. А лев каже так:

— Хто винен, буде йому смерть.

— Я винен, — каже заєць. — І я зроблю так, що наш пан буде жити.

— Вже роби, — каже, — бо гинеш.

Заєць штрикнув там, де сходяться гори й б’ють докупи. Там є вода цілюща й живуща. Медвідь найшов дві скляночки й каже:

— На, принеси тої й тої води.

І штрик заєць межи ті гори, набрав води цілющої й живущої і виштрик живий назад. Приніс тої й тої води і каже медведеви:

— Прикладай голову до тулуба.

Медвідь приклав. Заєць полляв цілющою водою, і голова з тулубом сцілилася. Дав заєць медведеви живущу воду та й каже:

— Сип ’му в рот.

Сипнули в рот живущої води, хлопець схопився та й каже:

— Гій, як я заспав. А де наша панночка?

— Ми всі заснули, і хтось вам стяв голову, а її забрав. Ми не знаємо, хто.

А він собі подумав: «Я їй казав, що в рік маю прийти до царя». Та й каже звірі:

— Ходім мандрувати рік по цілому світі. А в рік ся вернемо. Мандрували вони, ходили вони по світі всюди. А в рік приходять у те місто. Приходять до готелю, де були перший раз. А то така в місті веселість, такі музики. Питається він того готельника:

— Скажи мені, чо’ така веселість? То був смуток, а тепер така веселість.

Каже готельник:

— Минув рік, як вели царську доньку на смерть. Там її мала з’їсти змія. І найшовся циган, що врятував її. І тепер циган жениться з тою царською донькою. Нині зачинання, а завтра має з нею до вінчання йти.

А він каже:

— Що би то було, аби я з нею пішов завтра до вінчання, не циган?

— Не може цего бути, — каже готельник. — Він врятував дочку, він і йде завтра до вінчання.

— Ми ся заложім, — каже, — що я маю вінчатися, не циган. А готельник каже йому:

— Як ти з нею меш іти до вінчання, то я тобі даю свій маєток. А як не підеш, що даш мені?

— Дам тобі тілко червоних, кілко твій маєток коштує. Тоді каже він зайцеви:

— Іди до нашої панни в гості. Що вона ме казати? Пішов заєць. А вона сказала свому татови цареви:

— Якби звір ішла, ніхто не має права стріляти і нічого їй робити. Прийшов заєць, вона його вздріла.

— Що, зайчику, — каже, — є?

— Нічого нема, — каже. — Наш пан післав мене до вас на весілля.

— Кажи панови, що я прошу його самого зі всею звір’ю на весілля. Приходить заєць та й каже:

— Пане дорогий, просила молода, би ви прийшли зо всею звір’ю на весілля.

Каже він:

— Нє, перше йди ти, лисе, на весілля.

Лис підійшов туди, а циган уздрів, що лис іде, та й каже:

— Хло’, лис іде, бийте лиса!

— Нє, невольно, — каже вона. Приходить лис на весілля.

— Що, — каже, — лисику, нового?

— Нічого, я прийшов на весілля до вас, пан мене прислав. А вона сказала:

— Най прийде до нас на весілля пан зі всею звір’ю. Вертає лис по пана.

— Що сказала молода?

— Казала молода, би ви зі всею звір’ю прийшли на весілля. А готельник каже:

— Та вже ходім. Як казала, то ходім.

Готельник хоче видіти, що з того буде, чи виграв він, чи програв. Зібралися вони та й ідуть. Крулевчик з готельником посередині, а звір з того боку й з того. Вона вздріла, то вони йдуть, і каже:

— Тату, дивіться, яка красна звір іде до нас на весілля. Приграти їм! Музика грає, вийшов цар, вийшла молода, вітають їх. А циган ще більше чорніє. Був чорний, а ще чорніший став, бо пізнав ту звір. Входить він на то весілля. Там були різні пани, міністри. Каже молода:

— Кажіть мені всі, панове, як старий ключ загубиться, а дороблено новий, котрий ключ ліпший, старий чи новий?

Усі сказали:

— Старий ключ ліпший. Крулевчик каже:

— Скажіть мені, панове, як циган оборонив царську доньку. Які має циган знаки, що він її вборонив?

Циган каже:

— Хло’, я маю голови.

— Покажи ті голови.

— Штрик циган, приніс у міху голови і висипав наперед панів. А Крулевчик каже:

— Скажіть мені, панове, ви находили голову без язика? Всі сказали, що без язика голови нема.

— Ану подивіться в ці голови. Мають вони язики чи ні? Подивилися — в кожній голові нема язика. Витягає він з кишені дванадцять язиків і каже:

— Прикладайте ці язики. Муть пасувати чи ні?

Всі язики пасують до тих голів. Тоді він каже молодій:

— Маєш ту хустинку?

— Маю.

— Давай татови.

Вона дала татови. А він витягає свою половинку й каже:

— Складайте докупи. Одна хустинка чи нє? Цар склав — одна хустинка. А він каже:

— Маєш той перстенець?

— Маю.

— Давай татови.

Вона дала татови перстенець. Тоді він витягає з кишені і дає другу половинку. Тато склав, усі подивилися і сказали:

— Видко, що цей пан обрятував вашу дочку. Крулевчик сказав царській дочці:

— Кажи, як було з тобою, бо, — каже, — я не знаю, я вже був мертвий.

А вона каже:

— Набіг циган, стяв сплячому панови голову, уся звір спала, та й я спала. Циган мене збудив, заткав мені рот, відніс далеко в ліс і каже: «Скажеш татови, що я тебе вборонив. Присягай, що так скажеш, бо як ні, оцим мечем тобі голову стну, як йому». Я не хотіла вмирати і подумала: «Присягаю». Я мусіла присягнути на брехню. Зато я не хотіла з ним відразу женитися, бо я рік мала тугу за цим паном.

Тоді всі осудили цигана на смерть. Присилили його до хвоста сімрічного коня, та як вивели того коня з конюшні та пустили, то ні коня, ані цигана. Розніс його кінь, а сам пук. А другий день що мав циган іти на вінчання, то пішов Крулевчик.

Каже він тому готельникови:

— Аби-с ні з ким ніколи не перечився, як зі мною, бо ти вже програв усе своє майно. Я в тебе не хочу маєтку, але більше ні з ким не перечся, бо знов програєш.

Звінчалися вони, жиють файно місяць, другий місяць. На третій місяць каже він:

— Я йду на польовання. Каже вона:

— Чоловіче, не йди на польовання, бо той ліс заклятий. Хто пішов у него, ніхто не вернувся.

— Е, — каже, — я ще такого місця не находив, аби я з него не вернувся. Я вернуся.

Вона каже:

— Тату, він хоче йти на польовання в той ліс заклятий. Просіть його, тату, може би, не йшов.

Цар його просить, а він каже:

— Нє, для мене заклятого лісу нема. Куди пішов, усе мені вільна дорога.

І пішов він на полювання. Приходить до того лісу, дивиться, коза дика вилітає проти него. Він за тою козою. І звір його за ним іде. Коза тікає, а він хоче догнати. Нарешті сідає на вовка. І залетів вовком у темний ліс. Набігає до великого дуба. Видко, що коло того дуба хтось давно ватру клав. Навколо дуба каміння. Він думає: «Добре мені жінка казала, би я не йшов». Він уже не розуміє, куди йти і як вийти. Думає: «Накладу ватру, відпочину та й трохи попоїм». Наложив вогонь великий. А звір коло него.

Чує він, у дубі щось стогне.

— Йой, Крулевчику, я змерзла.

— Та, — каже, — злазь та й погрійся.

— Я би злізла, та боюся твої звіри.

— Не бійся, нічого тобі не зробить.

— Пане Крулевчику, на тобі прут і вдар кожну свою звірку прутом. Тоді я злізу.

Він ударив звір прутом, а баба штрикла з дуба, вхопила в него прут та вдарила й його. Та й все зробилося каменем.

— Ха-ха-ха! — засміялася баба. — Крулевчик був мудрий, але я мудріша. Знищила його.

А брат його ходив, ходив та й нарешті йде на то роздоріжжя. Приходить, бере мечик — половина мечика заїржавіла. Заплакав він і каже:

— Вже мого брата на світі нема. Іду цею дорогою, що брат ішов. Не найду його, найду його гріб.

А та дорога веде просто в то місто, де мешкає цар. Заходить він в те місто. Він зголоднів, звір зголодніла. Попав він на того готельника.

— Ти би не міг погодувати мою звір та й мене? А готельник каже:

— Йой, чого би не міг, пане Крулевчику.

А то вони оба однакі та й звір їхня однака. Та й хоче йому платити Крулевчик за то, що їли. А той каже:

— Де би я від вас брав гроші. Я програв вам свій маєток, та й ви мені подарували. Де би я від вас гроші брав?

А він каже:

— Я геть призабув, як то все було. Пішов на польовання та й призабув.

— Підем оба, — каже, — як ви призабули. Приходять вони, жінка його вздріла, вибігла.

— Йой, чоловіче, де ти був, що тебе два місяці не було? Ти казав, що нема для тебе лісу заклятого. Видиш, попав на такий ліс.

— Я, — каже, — вижу, що попав. Але нічого.

Приходить вечір. Повечеряли вони вбоє і полягали спати. Жінка приближається до него. А він витягає меч і кладе межи них двох. Каже їй:

— Посягнеш д’мені рукою — меч відрубає тобі руку. Посягну я д’тобі рукою — мені відрубає. Я сеї ночі такий закон маю.

Другий день поснідали. Каже він:

— Покажи мені, якою я дорогою тоді йшов у ліс, бо я забув.

— Чоловіче, не йди. Ти два місяці блукав, що ледве додому прийшов.

— А тепер я скорше прийду, не в два місяці. Він хоче брата найти, а не признається.

Приходить до того лісу — знов є та коза. Він за нею, вона тікає. Сідає він на вовка і женеться за козою. І довела його коза до того самого дуба та й пропала. Вздрів він, що вже й він може пропасти. Але думає: «Нє, я не дамся цій біді. Кладу варту, відпочину та й попоїм. І звір попоїсть». Вогонь фест горить, і чує він бабський голос на дубі.

— Йой, Крулевчику, як я змерзла!

— Іди нагрійся.

— Йой, боюся.

Дивиться він, а тут каміння таке, та як би звір яка, та як би люди лежали. Думає: «Пропав тут брат. Може, й я пропаду. Але не дамся біді». Каже він бабі:

— Злізай, бо стріляю!

— Йой, боюся звірі вашої. Пане Крулевчику, нате вам цей пруток, ударте свою звір.

— Давай прут сюди, — каже. Кинула вона прут.

— Злізай і ти вже.

— Нє, вдарте перший раз звір.

— Злізай, — кажу тобі!

— Йой, боюся звірі.

Направив він рушницю і тарах! Баба впала на землю. Але жива, лиш зранив її. Каже він медведеви:

— Андрію, бери її за руку.

— Йой, Крулевчику, рятуй, — кричить баба, — бо медвідь пхає в руки кігті!

— Ану, Андрію, трошки з нею гуляй. І так потискай, аби не вирвалася тобі з рук.

Медвідь узяв бабу та й гутить, та й потискає тими пазурами.

— Йой, Крулевчику, рятуй, бо я гину. Андрій задуже гуляє зо мною.

— Де мій брат?

— Він гезди каменем лежить.

— Я хочу, би брат живий був, а не каменем лежав. Тисни, Андрію, ліпше!

А медвідь потискає.

— Йой, Крулевчику, там є така вода, живуща й цілюща. Пусти, я зараз вам принесу.

А він каже:

— Сама не підеш. Андрію, веди її д’тій воді. І потрясай нею. Привів її Андрій д’тій воді, вона набрала води. Та й вертає її медвідь.

Каже баба:

— Нате цю воду, живущу та й цілющу, і посипайте це каміння. Посипав перший раз брата — брат устав.

— Ох, — каже, — як я ся заспав.

— Ти, — каже, — спиш тут два місяці. Я ледве тебе найшов. Посипав усе те каміння, і вся звір братова устала. Тоді каже він двом медведям:

— Ловіть бабу один за одну руку, а другий за — другу. І тягніть.

І розірвали її медведі і кинули на вогонь. І як вона згоріла, мрака пропала, сонце загріло і весь той камінь ожив. Та й ідуть вони вже додому. Ідуть, та й цей зачав сміятися. Каже:

— Я сеї ночі спав з твоєю жінкою.

А той ся взлостив та й стяв братови голову. Та й пішов далі. Та й думає: «Господи, що я наробив! Він мене вирятував з того світу, а я стяв йому голову».

А зайчик каже звіри:

— Не бійтеся. Наш пан буде жити.

Пішов зайчик, приніс тої води, цілющої й живущої. Каже медведеви:

— Прикладай голову.

Медвідь приклав голову, та як має бути, заєць покропив тою водою цілющою, і все ся сцілило. Покропив живущою, і він ожив. Та й каже:

— Гій, я заспав трохи. А медвідь каже:

— Ти заспав? Брат тобі голову стяв. Сідає він на вовка і каже:

— Так біжи, аби-м здогонив брата свого. Доганяє він брата та й каже:

— Видиш, брате, я тебе вирятував з того світу, а ти мені голову стяв.

А той каже цему:

— Брате, стинай мені голову. Я завинив.

— Брате, — каже, — я не маю тої совісти, аби тобі голову стяти, лиш розходимося з тобою навіки.

А брат каже:

— Ми мемо жити оба коло царя, і нам буде добре. І підеш за татом і за мамою, за тими, що нас вигодували. Але мусиш казати жінці то, що я. Вона ме питати: «Котрий мій чоловік?» А ми скажемо: «Пізнай. Котрого собі скажеш, то буде твій чоловік».

Ідуть вони, вже близько царські палати. Жінка вилетіла.

— Тату, тату, генде чоловік іде та й ще хтось!

Тато вибіг проти них. Звитав їх обох. Та й вона звитала й поцілувала їх обох, бо вони однакі. Цар їх узяв до себе, приймив їх файно. А вона каже:

— То вчора приїхав брат його. Та й чоловіка найшов мого в тім лісі. Та й прийшли вже оба. Я знаю, котра звір мого чоловіка. Вона має коралі на шиї, а братова не має коралів.

А вони кажуть:

— Пізнай собі. На котрого покажеш, той буде твій чоловік. Вона до звіри, а звір коралі погубила, нема коралів. Жінка в плач.

— Чоловіче, признавайся, бо я ся буду тратити.

— Траться. Не хоч’ пізнавати, то траться.

Іде вона плачучи, а стара, давня кухарка каже їй:

— Чо’ ти плачиш, пані моя люба.

— Плачу, бо є чоловік і його брат. І я не знаю, котрий чоловік. А вони не хотять признатися.

— То легко пізнати, — каже кухарка. — Є у вас телята?

— Є.

— Скажи різникам, най одно заріжуть, най наберуть у кишку крови і зав’яжуть кишку, аби кров не виходила. І почепи ту кишку собі на шию, так, аби не було видко. Та прийди д’ним і кажи: «Признавайтеся, котрий мій чоловік. А не признаєтеся, я ріжуся».

Вона так і зробила. Почепила собі кишку з кров’ю, взяла в кишеню татову печатку і приходить д’ним.

— Признайтеся, котрий мій чоловік, а не признаєтеся, я ріжуся.

— Ріжся, ріжся.

Тоді вона ту кишку ножем, а з неї кров буль-буль. А чоловік її до неї.

— Що з тобою, жінко?!

А вона тою печаткою по руці його пах! Печатка відбилася йому на руці, а вона каже:

— Ага, тепер я буду знати, котрий мій чоловік.

І тоді зробили забаву. І добре жили вони. А в якийсь час післали вони за своєю мамою і за татом. І приїхали лісник і жінка його. Тоді цар передав коруну на свого зятя. І один Крулевчик став царем, а другий був у него перший міністер. І була велика радість, і зробили забаву. Та й я там був, все-м дивився. Та й сказав вам про то казку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Космач, Косівського району, Івано-Франківської області
2 березня 1986 року
Оповідач: Коб’юк Курило Петрович (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.